«Війна мене не змінила, а відкрила. Це величезний досвід — виваженості, терпимості, стримування негативних емоцій»
Ексклюзивне інтерв’ю з непрофесійним актором, виконавцем головної ролі у фільмі «Атлантида» Андрієм Римаруком
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/439804/rymaruk-1.jpg)
Із Андрієм Римаруком я познайомилася
/wz.lviv.ua/images/interview/2021/07/Rymaruk.jpg)
— Ви зіграли головну роль в «Атлантиді». І це при тому, що ви — непрофесійний актор. Як потрапили у цей фільм?
— Це було випадково. Мою кандидатуру Валентину Васяновичу порекомендував продюсер стрічки Володимир Яценко, з яким я познайомився у Києві. Разом з Володимиром і Ярославом Ладигіним ми їздили на схід — там шукали локації до зйомок фільму за романом Сергія Жадана «Дике поле» («Ворошиловград»). Тиждень провели на сході, а невдовзі Володимир мені зателефонував і запросив на кастинг «Атлантиди». Для мене це був новий виклик, оскільки завжди хочу пробувати щось нове. А ще через тиждень Васянович сказав, що я — у головній ролі, і приступаємо до зйомок «Атлантиди».
— Не було страшно, адже це незнайомий вид діяльності?
— Я як непрофесіонал там був не один. Також Василь Антонюк, який разом зі мною знімався, зрештою, багато інших виконавців — непрофесійні актори. Найважче нам давалися діалоги, а все інше нам не доводилося грати — ми просто були самими собою. На наших обличчях травма війни намальована, тож залишалося лише філігранно відточити діалоги.
— Чому Валентин Васянович запросив у фільм непрофесійних акторів?
— Це — авторське кіно. Насамперед тому, що Валентин хотів показати реалії, і йому це вдалося. Люди не грають на майданчику, а роблять те, що їм доводилося робити щодня, або й роблять це сьогодні. Коли ти цю реальність переносиш на екран, тому й виходить такий чудовий фільм, який уже подивився не один десяток глядачів у всьому світі.
— У фільмі показано Донбас після війни. Де його знімали і чи багато дублів перезнімали?
— Ми не перезнімали жодного дубля. 70 відсотків фільму знято на сході України — на околицях Маріуполя. Ми знімали фільм поруч із війною, бували такі моменти, коли доводилося зупиняти зйомки, бо було чути, як йшов обстріл. А обстрілів у фільмі не повинно було чути. Натуралістичність, ідентичність неймовірних ландшафтів, всі ці чудові локації, які ви бачили на екрані, — це майже все схід України.
— Події у фільмі відбуваються 2025 року. Тоді, коли, за ідеєю, війна закінчилася. А яким ви особисто бачите Донбас після війни?
— Яким би він нам не дістався, доведеться його відновити і повернути до життя. Якщо дивитися на речі реально, це буде далеко не 2025-й, а, ймовірно, 2030 рік… Але, яким би нам Донбас не дістався, — поганим, занедбаним, зруйнованим, розкраденим, нам треба знайти у собі сили і повернути його до життя. Наведу приклад: подивіться на Дубаї. Це була пустеля. А що там сьогодні? Одне з найкращих курортних місць на планеті Земля! Немає нічого неможливого.
— Із «Атлантидою» ви об’їздили багато країн, маєте багато перемог і багато нагород. У якій країні презентація стрічки найбільше запам’яталася?
— В Японії. У них витончена культура споживання кінопродукту. Вони до цього відповідально ставляться. Це єдина країна, де глядачі не відпускали нас після фільму дуже довго. Вже зачиняли кінотеатр, а ми ще спілкувалися до глибокої ночі на вулиці.
— Що саме запитували?
— І про Україну, і про війну, і про те, як знімали окремі сцени, чому режисер вибрав саме такий підхід, про наше сьогодення і яким ми бачимо майбутнє. Це єдина країна, де до нас стояла неймовірно довга черга по автографи. Японія — країна, якій не потрібно розповідати про наслідки війни, але вони все одно про неї розпитували… Зрештою, у нас з ними один спільний ворог. У них юридично не закінчена війна з Росією за Курильські острови. У нас той самий ворог на сході України… До речі, нам треба дечого повчитися в японців. У них є чудова традиція — вони кожної суботи пікетують посольство Російської Федерації з вимогою повернути Курильські острови.
— Чому Васянович назвав фільм «Атлантидою»?
— Усе дуже просто. Атлантида — це зниклий клаптик Землі, про який усі говорять і який усі намагаються відшукати. Так само і Донбас. Ми всі говоримо про війну і про те, як Донбас повертатиметься до життя після неї. Але наразі знайти шляхи до його повернення не можемо.
— У фільмі є відверта сцена сексу. Замість вас грали дублери?
— Ні, це я і Людмила. Ми зробили у кадрі те, що пересічні люди роблять майже щодня. Я би навіть не казав, що це сцена сексу, це сцена кохання. Тут є тонка лінія — на початку фільму показуємо через тепловізор, як життя згасає, а наприкінці фільму показуємо сцену кохання, як народжується нове життя — так само через тепловізор. Головний герой міг також піти шляхом свого друга — звести порахунки з життям. Або міг виїхати з цієї території за кордон — бо мав таку можливість. Але він залишився і продовжив боротьбу за свою землю, яку треба очистити від ворогів, знайшов нове кохання.
— Як на цю відверту сцену відреагувала ваша дружина?
— Я її перед прем’єрою готував до цього. Відбулася серйозна розмова між двома дорослими людьми. Тим більше, у фільмі ми по-справжньому сексом не займалися. Усе це була імітація.
— Який момент зйомок був для вас нaйскладнішим?
— Усі сцени, де немає жодного діалогу. Де головний герой повертається до свого дому. Було складно одягнути на себе маску тієї людини, яка під час війни втратила дружину і дитину внаслідок обстрілу, — це все відображено на обличчі того чоловіка… Ми навіть сварилися з художником-постановником і режисером. Я просив залишити дитячі мешти, бо це була єдина річ, за яку можна зачепитися і правильно зіграти. Валентин казав: «Ні, це маніпуляція!». Але я переміг, Васянович погодився залишити дитячі мешти у кадрі. Для мене ця сцена була психологічно важкою.
— Ви і далі продовжуєте їздити на фронт. Яким було найважче відрядження за увесь період війни?
— Кінець січня — початок лютого 2017 року, коли йшли бої за місто Авдіївку. Ми ледве його відстояли. Для мене це було найважче відрядження. Щоб мені заїхати в Авдіївку, кілька разів потрапляв під обстріли. Виїхати також було дуже складно. Зрештою, я і зараз продовжую зніматися в кіно і їздити на фронт.
— Чи не плануєте підвищити акторську кваліфікацію у відповідному вузі?
— Ні. Не думаю, що зможу чогось навчитися в університеті імені Карпенка-Карого, просто хочу залишатися самим собою. Головне в кіно — типаж і те, як людина може працювати над роллю, яку їй довіряє режисер. І тут я з Васяновичем погоджуюся. Якщо типажно не підходжу на якусь конкретну роль, то жодна освіта не допоможе. До прикладу, недавно я ходив на кастинг. Ще перед цим розумів — це не моє. Прийшов туди і кажу: «Пробачте. Я буду старатися, але, мені здається, це не моя роль». Загалом на сьогодні зіграв вже у шести фільмах, які зараз почнуть з’являтися на великих екранах. От Одеський кінофестиваль оголосив програму. Фільм «Марія», в якому я граю з Дариною Фединою, бере участь у конкурсній програмі короткометражних стрічок.
— То хто ви тепер більше — актор чи співробітник благодійного фонду «Повернись живим»?
— Два в одному! Мені дуже подобається працювати на знімальному майданчику — там така неймовірна атмосфера. Можна на певний час вирватися з військового життя, це для мене своєрідна реабілітація. Коли мені кажуть, що я повернувся з війни, відповідаю, що не можу повернутися з війни, бо я і досі там. Я постійно на сході, постійно бачу втрати, разом з хлопцями радію з перемог і переживаю за кожного пораненого чи загиблого… Це дуже важко. Не знаю, наскільки мене вистачить на війні, але в кіно я б хотів зніматися до останнього свого подиху.
— Багато хто говорить, що люди, які повертаються з війни, які дивилися у вічі смерті, дуже змінюються. Чи змінилися ви?
— Так, люди справді змінюються. Я — людина нестандартна, тому дам нестандартну відповідь. Війна мене не змінила, навпаки — війна мене відкрила. Це величезний досвід виваженості, терпимості, стримування негативних емоцій. Війна — це важке випробування. Дякувати Богу, я залишився живим. Але я навчився більш відверто усе переживати і не тримати цього у собі. Можливо, це і дало мені можливість потрапити у кіно. Якби я був затиснутим, без жодних емоцій на обличчі, мене б ніхто на знімальний майданчик не покликав.
— Ви — керівник військового відділу фонду «Повернись живим». Хто фінансує ваш фонд?
— Люди. Пересічні громадяни України, яким не байдуже те, що робиться на сході, не байдуже життя військовослужбовців, життя яких ми вже вміємо рятувати. Ці технічні засоби, які ми купуємо за гроші простих людей, насправді рятують життя наших захисників. Є апарати, камери спостереження. Робота наших інструкторів з саперної справи, коригувальники, снайпери, медики — знання цих спеціалістів, які можуть врятувати життя людині на війні. Бо не знаємо, як війна повернеться завтра, якою вона буде за кілька днів чи років. У нас є стратегічне бачення, хочемо зробити нашу армію сильнішою і продовжуємо це робити. До прикладу, минулого тижня наші хлопці вперше за сім років збили російський безпілотний літак «Орлан-10», який коригував вогонь російської артилерії. Ми радіємо разом з ними, бо ми недарма витратили гроші, які дає народ України, на знання, потрібні нашим захисникам, і на відповідну техніку.
— Держава допомагає вашому фонду?
— Ви мені наступили на мозоль! Боляче про це говорити, але це військовий злочин, це зрада національних інтересів та обороноздатності України. Міністерство оборони, маючи на руках законопроєкт про державне оборонне замовлення, нічого не робить, щоб цей закон працював. І від 1 січня 2021 року Міністерство оборони не витратило жодної копійки на те, щоб армія України стала сильнішою, щоб у неї з’явилися нові безпілотники, новий одяг, оснащення та багато чого іншого. Ні копійки! Закон України про державне оборонне замовлення на 2021−2022 рр. сьогодні не працює! З моєї точки зору, це державна зрада. На превеликий жаль, уся ця робота лягає на плечі волонтерів…
Читайте також: «Нам треба багато зробити як суспільству, щоб убезпечитись від популізму»