Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Війна мене не змінила, а відкрила. Це величезний досвід — виваженості, терпимості, стримування негативних емоцій»

«Війна мене не змінила, а відкрила. Це величезний досвід — виваженості, терпимості, стримування негативних емоцій»

Ексклюзивне інтерв’ю з непрофесійним актором, виконавцем головної ролі у фільмі «Атлантида» Андрієм Римаруком

Фото з особистого альбому Андрія Римарука.

Із Андрієм Римаруком я познайомилася на І Х Трускавецькому кінофестивалі «Корона Карпат», який нещодавно відбувся у галицькій столиці «Нафтусі» (медіа-партнером фестивалю є газета «Високий Замок»). Високий, спортивної статури, харизматичний — так можна охарактеризувати Андрія, якого вперше побачила на екрані фільму Валентина Васяновича «Атлантида». Фільм уже має понад два десятки нагород, зокрема на Венеціанському кінофестивалі отримав головний приз як «Найкращий фільм» у секції «Горизонти» (на честь цієї перемоги над островом Лідо було вперше піднято прапор України. — Г. Я.), був номінований від України на «Оскар». А на Трускавецькому кінофестивалі отримав приз у номінації «За пошукове вирішення суспільно значущої теми». Андрій Римарук, який до «Атлантиди» навіть і не мріяв про знімальний майданчик, зіграв у картині головну роль. Він воював на передовій на Донбасі, був розвідником, а нині працює у Благодійному фонді допомоги армії «Повернись живим». І продовжує зніматися у кіно.

Фото з особистого альбому Андрія Римарука.

— Ви зіграли головну роль в «Атлан­тиді». І це при тому, що ви — непро­фесійний актор. Як потрапили у цей фільм?

— Це було випадково. Мою кандидату­ру Валентину Васяновичу порекоменду­вав продюсер стрічки Володимир Яцен­ко, з яким я познайомився у Києві. Разом з Володимиром і Ярославом Ладигіним ми їздили на схід — там шукали локації до зйомок фільму за романом Сергія Жада­на «Дике поле» («Ворошиловград»). Тиж­день провели на сході, а невдовзі Воло­димир мені зателефонував і запросив на кастинг «Атлантиди». Для мене це був новий виклик, оскільки завжди хочу про­бувати щось нове. А ще через тиждень Васянович сказав, що я — у головній ролі, і приступаємо до зйомок «Атлантиди».

— Не було страшно, адже це незна­йомий вид діяльності?

— Я як непрофесіонал там був не один. Також Василь Антонюк, який разом зі мною знімався, зрештою, багато інших виконавців — непрофесійні актори. Най­важче нам давалися діалоги, а все інше нам не доводилося грати — ми просто були самими собою. На наших обличчях травма війни намальована, тож залиша­лося лише філігранно відточити діалоги.

— Чому Валентин Васянович запро­сив у фільм непрофесійних акторів?

— Це — авторське кіно. Насамперед тому, що Валентин хотів показати реа­лії, і йому це вдалося. Люди не грають на майданчику, а роблять те, що їм до­водилося робити щодня, або й роблять це сьогодні. Коли ти цю реальність пе­реносиш на екран, тому й виходить та­кий чудовий фільм, який уже подивився не один десяток глядачів у всьому світі.

— У фільмі показано Донбас після війни. Де його знімали і чи багато ду­блів перезнімали?

— Ми не перезнімали жодного дубля. 70 відсотків фільму знято на сході Укра­їни — на околицях Маріуполя. Ми зніма­ли фільм поруч із війною, бували такі моменти, коли доводилося зупиняти зйомки, бо було чути, як йшов обстріл. А обстрілів у фільмі не повинно було чути. Натуралістичність, ідентичність неймо­вірних ландшафтів, всі ці чудові локації, які ви бачили на екрані, — це майже все схід України.

— Події у фільмі відбуваються 2025 року. Тоді, коли, за ідеєю, війна за­кінчилася. А яким ви особисто бачите Донбас після війни?

— Яким би він нам не дістався, дове­деться його відновити і повернути до життя. Якщо дивитися на речі реально, це буде далеко не 2025-й, а, ймовірно, 2030 рік… Але, яким би нам Донбас не дістався, — поганим, занедбаним, зруй­нованим, розкраденим, нам треба зна­йти у собі сили і повернути його до життя. Наведу приклад: подивіться на Дубаї. Це була пустеля. А що там сьогодні? Одне з найкращих курортних місць на планеті Земля! Немає нічого неможливого.

— Із «Атлантидою» ви об’їздили ба­гато країн, маєте багато перемог і ба­гато нагород. У якій країні презента­ція стрічки найбільше запам’яталася?

— В Японії. У них витончена культура споживання кінопродукту. Вони до цьо­го відповідально ставляться. Це єдина країна, де глядачі не відпускали нас піс­ля фільму дуже довго. Вже зачиняли кі­нотеатр, а ми ще спілкувалися до глибо­кої ночі на вулиці.

— Що саме запитували?

— І про Україну, і про війну, і про те, як знімали окремі сцени, чому режисер ви­брав саме такий підхід, про наше сьо­годення і яким ми бачимо майбутнє. Це єдина країна, де до нас стояла неймо­вірно довга черга по автографи. Япо­нія — країна, якій не потрібно розповіда­ти про наслідки війни, але вони все одно про неї розпитували… Зрештою, у нас з ними один спільний ворог. У них юри­дично не закінчена війна з Росією за Ку­рильські острови. У нас той самий ворог на сході України… До речі, нам треба де­чого повчитися в японців. У них є чудова традиція — вони кожної суботи пікетують посольство Російської Федерації з вимо­гою повернути Курильські острови.

— Чому Васянович назвав фільм «Атлантидою»?

— Усе дуже просто. Атлантида — це зниклий клаптик Землі, про який усі го­ворять і який усі намагаються відшукати. Так само і Донбас. Ми всі говоримо про війну і про те, як Донбас повертатиметь­ся до життя після неї. Але наразі знайти шляхи до його повернення не можемо.

— У фільмі є відверта сцена сексу. Замість вас грали дублери?

— Ні, це я і Людмила. Ми зробили у ка­дрі те, що пересічні люди роблять майже щодня. Я би навіть не казав, що це сце­на сексу, це сцена кохання. Тут є тонка лінія — на початку фільму показуємо че­рез тепловізор, як життя згасає, а напри­кінці фільму показуємо сцену кохання, як народжується нове життя — так само че­рез тепловізор. Головний герой міг також піти шляхом свого друга — звести пора­хунки з життям. Або міг виїхати з цієї те­риторії за кордон — бо мав таку можли­вість. Але він залишився і продовжив боротьбу за свою землю, яку треба очис­тити від ворогів, знайшов нове кохання.

— Як на цю відверту сцену відреагу­вала ваша дружина?

— Я її перед прем’єрою готував до цього. Відбулася серйозна розмова між двома дорослими людьми. Тим більше, у фільмі ми по-справжньому сексом не займалися. Усе це була імітація.

— Який момент зйомок був для вас нaйскладнішим?

— Усі сцени, де немає жодного діалогу. Де головний герой повертається до сво­го дому. Було складно одягнути на себе маску тієї людини, яка під час війни втра­тила дружину і дитину внаслідок обстрі­лу, — це все відображено на обличчі того чоловіка… Ми навіть сварилися з худож­ником-постановником і режисером. Я просив залишити дитячі мешти, бо це була єдина річ, за яку можна зачепитися і правильно зіграти. Валентин казав: «Ні, це маніпуляція!». Але я переміг, Васяно­вич погодився залишити дитячі мешти у кадрі. Для мене ця сцена була психоло­гічно важкою.

— Ви і далі продовжуєте їздити на фронт. Яким було найважче відря­дження за увесь період війни?

— Кінець січня — початок лютого 2017 року, коли йшли бої за місто Авдіївку. Ми ледве його відстояли. Для мене це було найважче відрядження. Щоб мені заїхати в Авдіївку, кілька разів потрапляв під об­стріли. Виїхати також було дуже складно. Зрештою, я і зараз продовжую зніматися в кіно і їздити на фронт.

— Чи не плануєте підвищити ак­торську кваліфікацію у відповідному вузі?

— Ні. Не думаю, що зможу чогось на­вчитися в університеті імені Карпен­ка-Карого, просто хочу залишатися са­мим собою. Головне в кіно — типаж і те, як людина може працювати над рол­лю, яку їй довіряє режисер. І тут я з Ва­сяновичем погоджуюся. Якщо типажно не підходжу на якусь конкретну роль, то жодна освіта не допоможе. До прикла­ду, недавно я ходив на кастинг. Ще пе­ред цим розумів — це не моє. Прийшов туди і кажу: «Пробачте. Я буду старати­ся, але, мені здається, це не моя роль». Загалом на сьогодні зіграв вже у шести фільмах, які зараз почнуть з’являтися на великих екранах. От Одеський кінофес­тиваль оголосив програму. Фільм «Ма­рія», в якому я граю з Дариною Фединою, бере участь у конкурсній програмі корот­кометражних стрічок.

— То хто ви тепер більше — актор чи співробітник благодійного фонду «Повернись живим»?

— Два в одному! Мені дуже подобаєть­ся працювати на знімальному майдан­чику — там така неймовірна атмосфера. Можна на певний час вирватися з вій­ськового життя, це для мене своєрідна реабілітація. Коли мені кажуть, що я по­вернувся з війни, відповідаю, що не можу повернутися з війни, бо я і досі там. Я постійно на сході, постійно бачу втрати, разом з хлопцями радію з перемог і пе­реживаю за кожного пораненого чи заги­блого… Це дуже важко. Не знаю, наскіль­ки мене вистачить на війні, але в кіно я б хотів зніматися до останнього свого по­диху.

— Багато хто говорить, що люди, які повертаються з війни, які дивилися у вічі смерті, дуже змінюються. Чи змі­нилися ви?

— Так, люди справді змінюються. Я — людина нестандартна, тому дам нестан­дартну відповідь. Війна мене не змінила, навпаки — війна мене відкрила. Це вели­чезний досвід виваженості, терпимос­ті, стримування негативних емоцій. Війна — це важке випробування. Дякувати Богу, я залишився живим. Але я навчив­ся більш відверто усе переживати і не тримати цього у собі. Можливо, це і дало мені можливість потрапити у кіно. Якби я був затиснутим, без жодних емоцій на обличчі, мене б ніхто на знімальний май­данчик не покликав.

— Ви — керівник військового відді­лу фонду «Повернись живим». Хто фі­нансує ваш фонд?

— Люди. Пересічні громадяни Украї­ни, яким не байдуже те, що робиться на сході, не байдуже життя військовослуж­бовців, життя яких ми вже вміємо ряту­вати. Ці технічні засоби, які ми купуємо за гроші простих людей, насправді ряту­ють життя наших захисників. Є апарати, камери спостереження. Робота наших інструкторів з саперної справи, кори­гувальники, снайпери, медики — зна­ння цих спеціалістів, які можуть врятува­ти життя людині на війні. Бо не знаємо, як війна повернеться завтра, якою вона буде за кілька днів чи років. У нас є стра­тегічне бачення, хочемо зробити нашу армію сильнішою і продовжуємо це ро­бити. До прикладу, минулого тижня наші хлопці вперше за сім років збили ро­сійський безпілотний літак «Орлан-10», який коригував вогонь російської арти­лерії. Ми радіємо разом з ними, бо ми недарма витратили гроші, які дає народ України, на знання, потрібні нашим за­хисникам, і на відповідну техніку.

— Держава допомагає вашому фонду?

— Ви мені наступили на мозоль! Бо­ляче про це говорити, але це військовий злочин, це зрада національних інтересів та обороноздатності України. Міністер­ство оборони, маючи на руках законо­проєкт про державне оборонне замов­лення, нічого не робить, щоб цей закон працював. І від 1 січня 2021 року Мініс­терство оборони не витратило жодної копійки на те, щоб армія України стала сильнішою, щоб у неї з’явилися нові без­пілотники, новий одяг, оснащення та ба­гато чого іншого. Ні копійки! Закон Укра­їни про державне оборонне замовлення на 2021−2022 рр. сьогодні не працює! З моєї точки зору, це державна зрада. На превеликий жаль, уся ця робота лягає на плечі волонтерів…

Читайте також: «Нам треба багато зробити як суспільству, щоб убезпечитись від популізму»

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Війна мене не змінила, а відкрила. Це величезний досвід — виваженості, терпимості, стримування негативних емоцій»