«Майдан і нинішня війна — це наші Треті визвольні змагання»

Якось, мандруючи з «Книжковим двориком на колесах» Гуцульщиною, ми підібрали молодого хлопця, який намагався зупинити попутку на одній з гірських доріг. В автобусі їхали письменники, а хлопець, який назвався Назаром, теж писав вірші, спільну мову знайшли відразу. Відтоді минуло сім років, і ось ми зустрілися з Назаром Розлуцьким у місті Лева під час Всеукраїнського форуму військових письменників.

— Назаре, одна з ваших трьох кни­жок називається «Нотатник мобілізо­ваного». Коли ви були мобілізовані і як опинилися на фронті?

— Мобілізувався я у 2015 році. Коли почалася війна, я пішов до військкомату і залишив свої дані.

— Добровольцем?

— До військкомату пішов добровільно, але не люблю, коли стосовно мене вжи­вають слово «доброволець». Доброво­лець — це той, хто пройшов цей шлях до кінця.

— У військкоматі вас взяли «на за­мітку»…

— Тоді всіх чоловіків брали «на заміт­ку». Біда в тім, що не всі чоловіки брали­ся на цю «замітку». Чому я не наполягав у 2014 році на мобілізації? Буду відвер­тим. У мене була розмова з мамою — я у неї один син. Я сказав мамі: «Розумію ваші почуття, тому рватися не буду, але і „косити“ теж не буду. Якщо повістка прийде, тоді вже піду». Повістка при­йшла роком пізніше, коли треба було міняти людей першої, другої, третьої хвиль мобілізації. Це сталося у трав­ні 2015 року. Мене викликали до війсь­ккомату, і майор привітав мене у лавах Збройних сил України, оголосив, що я мобілізований. Сказав мамі, організу­вали прощальний вечір для друзів… Та й відправився в армію.

— Де працювали на той момент?

— Жив в Івано-Франківську, працював у Музеї визвольної боротьби. Колектив це сприйняв по-різному. Лише так зда­ється, що в Музеї визвольної бороть­би всі мають бути патріотами, розуміти, куди і навіщо я йду. Були такі, які каза­ли: «Давай ми щось зробимо, щоб ти не йшов»…

— Якусь «відмазку»?

— Так, «відмазку» можна було знайти. Але усвідомити цього факту я не міг.

— Хто ви за фахом?

— Історик. Закінчив історичний фа­культет Прикарпатського інституту імені Василя Стефаника. До війни досліджу­вав історію України. Найбільше мене ці­кавить період ХХ століття — історія українських ви­звольних змагань та то­талітарних режимів на українських землях — ра­дянського і німецького. Зазвичай люди люблять ранню історію, вона їм видається романтичні­шою, а те, що не надто віддалено від нас у часі, здається простішим і зрозумілішим. А почи­наєш «копатися» в істо­рії ХХ століття і розумієш, що люди мало що зрозуміли і зробили небагато правильних висновків, тому ми зараз це все знову проходимо. Сьогод­нішня гібридна війна з Росією — не нове. Це майже те саме, що радянські більшо­вики зробили проти нас сто років тому. Тодішня агресія проти України теж була гібридною, навіть скопіювали багато елементів більшовицьких методів: вони теж проголошували, що не воюють з Україною, а з нею воює український радянський уряд, який нібито був цілком само­стійним і не залежним від Москви, і цьому уряду ні­бито допомагають деякі добровольчі підрозділи з Росії. Треба вчити істо­рію.

— Ви кажете, зараз у нас — Треті визвольні змагання?

— Так. Моє бачен­ня таке, що модерна історія України як держави починається з 1914 року (Пер­ша світова війна), пізніше революція на українських землях, яка тривала до 1921 року. Це були наші Перші визволь­ні змагання. Другі визвольні змагання зародилися з невдачі перших і почалися боротьбою підпільних організацій у За­хідній Україні ще в 20-ті роки ХХ століття, а закінчилися масштабним збройним ру­хом 40-х — початку 50-х років, боротьбою УПА. Ні Перші, ні Другі визвольні змаган­ня своєї мети не досягли, Україну як дер­жаву відновити не вдалося. Незалеж­ність прийшла до нас сама собою, без крові, нібито все було добре. Ми були щасливі, що нам ні з ким не доводить­ся воювати. Але це був відкладений кон­флікт з Росією — нашим стратегічним во­рогом. Майдан і нинішня війна — це наші Треті визвольні змагання. Ситуація ви­глядає кращою, ніж перші два рази, тому що є своя держава, є міжнародне визна­ння, є армія, інфраструктура, економіка, але чи знову ж таки…

— …не «провтикаємо» знову цей шанс?

— Від нас залежить. Багато людей, на­віть серед військових, не розуміють, що відбувається. Тому кажу, що пропаганда, просвіта дуже важливі.

— Розкажіть свою історію на Май­дані.

— Не можу віднести себе до активних майданівців, хоча й підтримував Рево­люцію Гідності. В Івано-Франківську теж брав у ній участь: ми блокували військо­ву частину, у Київ їздив, але в найбільш гарячих точках Майдану я не був. Пер­ший раз приїхав до Києва на Майдан 3 грудня — відразу після побоїща біля Ад­міністрації президента. Другий раз при­їхав у розпал протистояння на Грушев­ського і взяв у ньому участь. Потім трохи притихло, і я поїхав додому. Третій раз приїхав уже вранці 22 лютого — після за­гибелі Небесної сотні. А через кілька днів почалася відкрита фаза російської агресії.

— Своє перебування на фронті ви описали у книжці «Нотатник мобілізо­ваного». Що для вас означав цей рік?

— Це, можливо, найкращий рік, який я прожив. Мені вдалося стати за той рік мудрішим, зваженішим… Я займався те­мами підпільної, партизанської бороть­би. А регулярна армія і партизанські вій­ська — це різні речі. Я зрозумів, наскільки важливий державний механізм. Якщо наші військові кажуть, що там важко, ма­ючи за спиною яку-не-яку державну під­тримку, забезпечення, фінансування, то можна собі уявити, як було важко україн­ським повстанцям у роки Другої світової війни і після тих років, коли не було тилу… Була тільки ідея. Однією ідеєю довго не провоюєш. Можеш кинути такий собі фа­кел, який освітить майбутнім поколінням дорогу, але ціною за це буде твоє життя. І це дуже велика ціна. Зараз маємо дер­жаву і мусимо її захистити, поки вона ще є.

— В яких військах воювали?

— У 55-й окремій артилерійській бри­гаді. Нас завели в зону АТО в липні 2015 року, а вивели наприкінці червня 2016-го. Наш табір стояв неподалік райцен­тру Покровськ, тоді він ще називався Красноармійськ. У нас була далеко­бійна артилерія, гармати системи «Гі­ацинт», що стріляють на 28 кілометрів. Зона нашої відповідальності — північні околиці Донецька. Ми прикривали їх, а потім нам ще додали Горлівську пере­тинку, західно-горлівський напрямок. Були готові виконувати бойові задачі на доволі великому обширі дій — куди по­силали, туди їхали. Воювали зазвичай вночі.

— Кілька років ви мешкаєте в Києві. Що примусило змінити івано-фран­ківську прописку?

— Зустрів гарну дівчину, яка мешкала у Києві, переїхав до неї, і ми одружили­ся.

— Де ви познайомилися?

— У соцмережі. В Інтернеті час від часу організовують збір коштів на якусь бла­годійну мету шляхом таких аукціонів (як-от «Купи зустріч»). Моя майбутня дружи­на — відома психологиня Злата Біневич — купила зустріч зі мною. Тепер, коли чимсь не задоволена, я жартую: «Бачили очі, що купували».

— Які ваші думки стосовно трива­лості і результатів цієї війни?

— Маємо всі шанси перемогти у цій ві­йні, відстояти незалежність і зберегти Україну. На жаль, всі ще візьмуть участь у цій війні.

— Хто — «всі»?

— Всі колишні військові і, напевно, багато хто з мирного населення. Я не оптиміст стосовно цього. Думаю, бу­дуть масштабніші бойові дії, ніж ті, що є зараз. Не маю жодних ілюзій стосовно Росії і її агресивних намірів. Воно само собою не «розрулиться». Треба готува­тися до затяжної війни. Але тішить те, що ми тримаємося, бо за закономір­ностями історії ще у 2014 році могли зникнути як держава. Колись історик Ярослав Грицак сказав, що Україна — як ефект джмеля: за всіма законами аеро­динаміки він не повинен літати, але він того не знає і тому літає. Нас стирали і винищували як народ. А ми ще живі!