«Те, що сестри Байко стали відомими артистками, не наклало на них печатки зірковості»

Народна артистка України Марія Байко відійшла у засвіти у листопаді минулого року, не доживши до 90-річного ювілею лише три місяці… Творчість Марії Байко — ціла епоха. Її голосом захоплювалося не одне покоління шанувальників української пісні. По собі артистка залишила добру і світлу пам’ять, бо її чарівний голос у складі тріо сестер Байко звучав не лише у столичних і зарубіжних концертних залах, а й зі сцен районних і сільських будинків культури. Попри те, що сестри Байко були нагороджені Державною премією імені Тараса Шевченка, зірковості не мали. Про те, якою була Марія Байко, журналістці «ВЗ» розповів її син — відомий скульптор, ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський.

— Пане Володимире, якою була Марія Байко?

— Мама була надзвичайно органічною у житті, на мою думку, у неї не розділя­лося реальне життя і творче. Народи­лася і виросла у народному сільському середовищі, де пісня постійно була при­сутня у побуті. Співали і в хаті, і в полі. Особливо багато і гарно співала бабу­ся. І це передалося мамі та її сестрам. Природно, що вони стали професійни­ми співачками. Власне ота органічність, природність і пізніше їхнє гармонійне тріо сестер Байко були справжніми, на­туральними. І це не лише мої слова як вдячного сина — це відзначають і музи­кознавці. Мама була дуже енергійною, знаходила час і на репетиції, і на висту­пи, і на викладацьку роботу у консерва­торії, і приділяла багато уваги нашому з братом вихованню.

— Що вас найбільше дивувало у ха­рактері вашої матері?

— Насправді я пишався тим, що у мене така мама. Людина з невичерпною енер­гією до творчості і педагогічної справи. А дивувало те, що мама, повернувшись з роботи і зробивши усі домашні справи, потім ще довго сиділа за столом і працю­вала з нотами. Іноді засиджувалася до ранку. А вранці, ніби нічого й не було, го­тувала сніданок, відправляла нас до шко­ли і сама йшла на роботу. Ця невичерпна енергія і фанатична працездатність мене завжди дивували. Усе, за що вона бра­лася, робила з величезною любов’ю до мистецтва.

— Мама багато репетирувала вдо­ма. Це вам не заважало?

— Я навіть не уявляв, як то можна жити без пісні. Я ж також займався музикою по класу фортепіано. Музика, репети­ції вдома — для нас це було звичайним життям. Як ви знаєте, у нас була творча сім’я. Батько був скульптором (100-ліття з дня народження Василя Одрехівського відзначили 18 лютого 1921 року. — Г. Я.), тож у нас була творча атмосфера в усіх розрізах.

— Вам допомагало чи, навпаки, за­важало у школі те, що ви — син однієї зі сестер Байко?

— Це теж було звично. Інформацій­ний простір у ті часи був іншого порядку, ніж тепер. Те, що я син відомої співач­ки, мене не вивищувало з-поміж інших, а тим більше — не завдавало шкоди. Це сприймалося нормально, бо я виріс у середовищі митців — Емануїла Мись­ка, Дмитра Крвавича, Дмитра Павличка, Ростислава Братуня та ін. 28-ма шко­ла, в якій я навчався, була дуже твор­ча. У той час у нашій школі всі повинні були займатися музикою чи відвідувати якісь інші гуртки. У школі був свій сим­фонічний оркестр, хор, ансамбль танцю. У школу часто приходив Богдан Ступка, бо він також колись був її учнем. Мисте­цтво було поруч зі школярами, тому ані заздрощів, ані неприязні я на собі не відчував.

— Сестри Байко багато гастролю­вали. Коли мами не було вдома, як собі батько зі синами давав раду? У вас була хатня робітниця?

— Та про що ви кажете?! Ніколи. Коли мама була у Львові, все робила сама. Попри те, що мама і її сестри походи­ли з заможної родини, усі дуже тяжко працювали. Внаслідок депортації з рід­ної землі вони позбулися всього — землі і хати, опинилися на новому місці, почи­нали все спочатку. Дідусь загинув через нещасний випадок, а бабуся залишила­ся з п’ятьма дочками на руках. У ті тяж­кі і голодні післявоєнні роки саме пісня їх вивела у люди. Спочатку вони співали у самодіяльності, потім мама з тіткою Да­ниїлою співали дуетом, лише згодом до них долучилася Ніна. Моя мама і її сестри починали самостійно і дуже-дуже непро­сто будувати своє життя. Те, що вони піз­ніше стали відомими артистками, не на­клало на них печатки зірковості. Вони завжди були у доброму розумінні народ­ними, від землі, простими… Тому для моєї мами працездатність і порядність були тотожними.

Коли ж мама кудись їхала — усім займався батько, поки ми з братом були малі. Батьки перед нами ставили одну мету: треба чесно працювати, тоді щось собі здобудете. У доброму розумінні цього слова, тато за нами наглядав, опі­кувався, підказував. Коли ми були мен­ші, то тримав дисципліну, бо хлопці — то є хлопці. Зрештою, мама своїм прикла­дом доводила: ми повинні вміти все ро­бити самі.