Передплатити Підтримати

«Ми з сім’ї репресованих, нас нижче плінтуса не опустиш» (відео)

Відверта розмова про роман зі студенткою, конфлікти з синами, важку хворобу дружини та ставлення до радянської влади

З відомим самобутнім художником, іконописцем Левком Скопом ми зустрілися у його творчій майстерні. Тут класичний творчий безлад: хаотично розставлені картини, на стінах малюнки, фотографії, старезний диван… Шукаємо два крісла, щоб сісти і почати розмову. Одне з них виявляється зламаним, добре, що на нього сіла не я… Врешті знаходимо стільці і розпочинаємо…

— Пане Левку, ви дуже непересічна особистість. Саме це спонукало мене зробити з вами інтерв’ю…

-Я із сім’ї репресованих, мені 67 років, народився у серці Львова (зараз живу тимчасово у Дрогобичі), дитина часу. І я, до речі, ніколи радянську владу не «поливаю». Хто «поливає»? Боягузи, кар’єристи…

— Ви з сім'ї репресованих і не ображені на радянську владу?

— Не ображений, бо такого поняття, як радянська влада, нема.

— Тобто…

— Є посил системи. От, припустимо, ми зараз тут сидимо — 30 чоловік, і нам дають падлюку директора. Ми кажем: «Якщо не будеш робити, як ми скажем, ми тебе закопаєм». А в натурі відбувається так: до директора один підбіг, підстелив, написав донос на іншого…

— Ви хочете сказати, що проблема не у підлій системі радянської влади, а у підлих людях?

— Так. Галичани писали доноси, робили підлості…

— А вам не здається, що для цього система створює відповідні умови?

Якщо знаєш, що тебе розстріляють за анекдот про радянську владу, не будеш його розказувати… Чи посадять у в’язницю…

— В якому році?

— При всій радянській системі…

— Нєєє. Ооооооо! Я жив у ті часи, анекдоти розказував, мене в КДБ викликали… Ми стояли і кричали: «Україна — сплюндрована мати!» на Рогатці у клубі. Я тоді рок-групу зробив, ми грали на танцях українські пісні. У мене є пісня в ютубі «Автопортрет». Ми вийшли у вишитих сорочках, лабали рок.

— Який рік?

— З кінця 60-их…

- Це була відлига. Але це був дуже коротенький період. А потім за вишиту сорочку виганяли з університету…

— Перший раз про таке чую… Інакше робили, хитріше. Розповсюджували чутки, гівнюки, що вишиті сорочки сексоти (сексот — скорочено рос. «секретный сотрудник», таємний співпрацівник органів безпеки в колишньому СРСР. — Авт.) носять донощики. Тому галичани не вдягали вишитих сорочок на Паску, щоб не думали, що вони сексоти. Ми ходили у церкву, дітей хрестили, радіо «Ватикан» слухали на повну. Участковому принесли хрест, сперли йому на хату. Діти репресованих всі мали вищу освіту, всі малювали і працювали. Але питається, що малювати? Одні лізли в зад, малювали атеїстичні картини. Досі не можу зрозуміти, як вони малювали такі картини, радянщину і несли це на виставку. Оце зло.

— Але люди могли бути атеїстами за поглядами…

— Я ніколи не «поливав» москалів, які приїхали сюди і молилися Леніну. До них претензій не маю. Інакше ставлення до галичан: воно вилізло з хліва, вступило у партію, писало доноси… І чого досяг завдяки партії? Став начальником цеху? Страшне досягнення!

— Щось ви галичан недолюблюєте, що вони вам зробили?

— Мого діда розстріляли, бо з села написали донос. Ми з сім'ї репресованих, нас нижче плінтуса не опустиш. Бабця була в криївці, мама. Єдине, до смерті був цей страх і ненависть. Ми все знали про репресії. Я знав, де у Самборі розстрілювали…

— Вам батьки розповідали?

— Все розказували. Ржали ми з тої системи, насміхалися.

— Бо зазвичай дітям не розповідали…

-І це помилка була. Потім діти лізли в партію… А потім перефарбувалися. Кафедра марксизму-ленінізму стала кафедрою історії. Ті, хто захищав докторські про роль українського буржуазного націоналізму, стали патріотами… Але була вина і справді патріотичних людей. Візьмемо В'ячеслава Чорновола. Коли він прийшов до влади, біля нього з'явились люди… От ви — голова обласної ради першого демократичного скликання. До вас ходить чоловік, який захистив докторську дисертацію проти буржуазного націоналізму. Ясно, що КГБ його скерувало до вас. Він каже: «Боже, В'ячеславе, яка радість. Ми всі ледь не в підпіллі були, ми з сім'ї репресованих». Я цих людей не знав, але мені казали, що той працював в Інституті суспільних наук, був завсектором, а на тій посаді мав бути кадебіст вищого пошибу.

— Ви маєте на увазі, що Чорновіл мав би це розуміти?

— У нього була зоряна хвороба. Від нього йшла шалена харизма. Але його обсіли люди, які в радянські часи закривали виставки, ламали кар'єри. Мені кар'єру не зламали, бо я і не робив. Найгірше, що не було зроблено люстрації. В університетах залишились ті самі викладачі, потім розказували, яка радянська влада була підла. Хлопе, та ти малював тих лєнінів, гарні гроші мав… І радянська влада йому була погана. Ну як ти міг оце малювати? Чому мій брат ніколи не малював (Орест Скоп — відомий художник. — Авт.), я не малював. Смольський не малював, Сельський не малював, Шатківський не малював тої дряні.

— Ну, завжди є гнилі люди, є порядні… До речі, яких більше?

— До Майдану я думав, що один на цілому світі.

— А друзі?

— Я, може, і не мав друзів до Майдану.

А війна дала мені родину, класних людей, яких раніше не помічав, хоча вони поряд ходили.

— Завдяки Майдану і війні знайшли однодумців…

— Я їх називаю українцями. От я ділю людей на українців і нє…

— А решта хто?

— Така собі біомаса. Якщо людина хоче лише жерти, в туалет ходити, жерти-ходити, ну, це біомаса. Таким скажуть «Сядь!», сядуть. Скажуть «Поцілуй Леніна». Добре. «Не цілуй Леніна». Добре.

— Ви вже трохи розповіли про свою фатальну молодість, знаю, досить юним оженилися, у 19 років. Чому так рано?

— Ну, завагітніла… Вона була старша за мене на шість років.

— З першою дружиною не довго прожили?

— Три роки.

— Ваші батьки не були проти цього шлюбу?

-Та нє. Мені пощастило з батьками. Вони не пхалися у приватне життя дітей. Я так само виховував дітей…

— Але, наскільки я знаю, у вас серйозні проблеми у стосунках з синами…

— Так, ми посварені зі старшим сином.

— Це Андрій (журналіст Андрій Скоп. — Авт.), старший син від першого шлюбу. Ви не спілкуєтесь?

— Не спілкуємося. Він зараз за Зеленського. Майдан зі мною пройшов, і за Зеленського!

— А ви нещодавно стали членом партії «Європейська Солідарность». Конфлікт з сином стався на політичному ґрунті, чи це щось глибше?

— Ми розходимось на якихось серйозних темах. В мене один син вже помер — Петро. Також був на Майдані. Ми усі разом були у ті пекельні дні… Я п'ять років не говорив з Петром. У мене характер такий…

— А з Петром через що не розмовляли?

— Він мене кілька різів підвів по роботі…

— Він мав проблеми з алкоголем?

— Ми всі маємо проблеми з алкоголем. Він мав, я маю, Андрій має… Алкоголь — страшна штука. Може померти людина. З Петром ми потім помирилися.

— А з Андрієм не маєте бажання помиритись?

— Він з тим Зеленським, не знаю, чи є в мене бажання миритися. Ми навіть не сваримось, я просто відходжу. Я від багатьох людей відходжу.

— Ну, від сина не відійдете…

— А у мене немає своїх і чужих дітей. Я коли в Академії мистецтв викладав, мені друга дружина робила зауваження, що не розділяю чужих і своїх дітей. От їду на фронт, і там всі мої діти сидять в окопах.

— Чому в «ЄС вирішили вступити? Для чого вам це?

— Якщо там мої рідні люди, волонтери, фронтовики…

Я не люблю мати своєї думки в багатьох питаннях. Ще до президенських виборів запитував на передовій серйозних воїнів, кого з політиків підтримують. Вони кажуть: «Порошенка». Вже десь у 2017-му я був порохоботом конкретним.

— Коли ви викладали в Академії мистецтв, у вас був роман зі студенткою. Це…

— Погано.

— За нинішньою етикою — це харасмент (харасмент — від англ. harassment — переслідування, домагання. — Авт.)

— У всьому світі це погано.

— Як це сталося?

— Мама одної моєї студентки працювала на якомусь там підприємстві. Я дуже люблю фотографуватися. І та мама мала фотографію своєї доньки зі мною. Це фото якось побачила Таня (Тетяна Думан — теперішня дружина Левка Скопа. — Авт.). І каже: «У тебе такий гарний викладач». Згодом вона вступає у Поліграфічний на графіку, звідти переводиться в Академію мистецтв. Йде пара, відкриваються двері, заходить дівчина, сідає. Староста каже: «Це наша нова студентка». І тут дівчина починає задавати питання. І мені відвисає щелепа…

— Пригадуєте той момент, коли зрозуміли, що це кохання вашого життя?

— Це сталося років через два-три… Я відчув, що вона мені рідна людина, що мені тяжко без неї жити. Тоді освідчився. Вона казала, що коли побачила мою фотку, одразу закохалася у мене. Досі мені дорікає, мовляв, чому я її одразу не покохав?!

— Ви на той час вже були розлучені? З другою дружиною, до речі, досить довго прожили.

— 30 років. Але ми вже погано жили…

— У вас з Танею різниця у віці — 30 років. Не важко жити з людиною, яка настільки молодша?

— Чесно скажу, я її хотів прогнати. Коли відчув, що починаю прив’язуватися, що починаю від неї залежати, хотів зав’язати з тими стосунками. Почав робити різні провокації, щоб сама від мене пішла.

— Які провокації?

— Нахамив їй, наговорив гадостей…

— А чому ви це зробили? Чого побоялися?

— Все-таки 30 років різниці. Знаю чимало прикладів, коли велика різниця у віці, то пари розпадаються. Молода жінка з часом знаходить собі іншого мужчину.

— Таня зараз бореться зі страшною хворобою. У неї онкологія, виявили рак головного мозку четвертої стадії…

— Рік тому виявили, то була катастрофа. Я зірвався, день так пив, не знаю, як не помер. Їй зробили операцію. Багато людей, які співчували мені, казали: ну, може, ще місяць-два проживе… Один знайомий, у якого жінка лікарка, сказав, що Таня помре до місяця, а через місяць його жінка померла від раку. А Таня живе. Вона волонтер, армії допомагала. І коли сталася біда, і воїни, і волонтери почали робити різні акції, концерти, виставки, ми зібрали дуже великі гроші. Цей рік прожила завдяки людським грошам і підтримці…