Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Як тільки визнаємо легітимність бойовиків ОРДЛО, одразу визнаємо внутрішній конфлікт у державі»

«Як тільки визнаємо легітимність бойовиків ОРДЛО, одразу визнаємо внутрішній конфлікт у державі»

Учасник АТО Віктор Царьов — про уроки окупації Криму, розведення військ і шлях до миру

Віктор Царьов

Розведення військ, на переконання нинішньої влади, мало б зупинити протистояння на сході, натомість бойовики повертаються на свої позиції. Водночас у медійному просторі домінують одіозні проросійські політики, котрі дають свою оцінку воєнним діям на Донбасі та в Криму. Чого можна чекати від таких дій, у розмові з офіцером Збройних сил України, учасником АТО, підполковником Віктором Царьовим.

— Вікторе, ще до війни ви служили у Севастополі, тож не з розповідей знаєте, як починалася російська агре­сія. Не так давно була заява адвокатів президента-втіка­ча Януковича про те, що ста­ном на 27 лютого 2014 року Збройні сили України були у належній бойовій готовності, а причина втрати Криму — від­мова тодішнього керівництва від захисту територіальної ці­лісності…

— У лютому 2014 року достат­нього, м’яко кажучи, бойового досвіду в українському війську, що дислокувалося у Криму, не було. Також треба враховувати і специфіку більшості військових частин у Криму та їхні завдання за призначенням. Я проходив службу у 174-й зенітно-ракет­ній бригаді. Чим займалися на службі? Несли бойове чергуван­ня. Тому до анексії Криму, звіс­но, готові не були: ні морально, ні матеріально. Майже усе вище керівництво перейшло на бік Російської Федерації. Люди, ко­трі б мали давати нам вказівки та розпорядження, були по той бік конфлікту.

— Кажете, командири пе­рейшли на бік Росії. Чому так сталося?

— Протягом року відбувало­ся активне вербування коман­дирів. Дехто зустрічав російські війська мало не з «короваєм». Пам’ятаю, 27 лютого я завер­шив бойове чергування, а опіс­ля телефонує командир і каже про невідомих озброєних лю­дей на території. Хоч були вони без розпізнавальних знаків, втім, було зрозуміло, що це ро­сійські військовослужбовці. Згодом ми дізналися, що це під­розділ 76-ї десантно-штурмової дивізії З С Росії, яка дислокува­лася у Пскові.

— Чорноморський флот РФ був запорукою успішного за­хоплення півострова росіяна­ми?

— А чому анексія відбулася безкровно? Спільне базуван­ня ВМС України та ЧФ РФ — ве­лика помилка України під час розподілу майна Радянсько­го Союзу. На території Криму існувало багато інфраструктур­них об’єктів російського флоту: майстерні, військові шпиталі, філіали державних московських університетів. Саме на об’єктах Чорноморського флоту базува­лися «зелені чоловічки», котрі прибували з території Росії. Пе­рекинули особовий склад, пе­рекинули частину броньованих автомобілів. Усі військові РФ, котрі йшли на пенсію, залиша­лися жити в Криму.

— Ви не зрадили присязі, захищали кордони України у складі новоствореного зве­деного загону Повітряних сил України «Дика качка». До ві­йни служили у зенітно-ракет­ній бригаді. Тобто загін швид­ко перекваліфікувався із льотчиків у сухопутні війська, ба більше, більшість складу — офіцери. Як формувався зве­дений загін?

— На початку антитерорис­тичної операції підрозділів су­хопутних військ у бойовій го­товності було дуже мало, а лінія фронту постійно змінювалася, потрібно було тримати оборо­ну. Тоді командування повітря­них сил вирішило сформувати добровольчий зведений загін. Тішило те, що зустрів багато по­братимів із Криму. У вересні я потрапив у зону бойових дій у зведеному загоні «Дика качка», який складався з авіаційних ін­женерів, техніків, зв’язківців, спеціалістів радіотехнічних та зенітно-ракетних військ. Пер­ша дислокація — село Тонень­ке, де базувався один з підроз­ділів 93-ї бригади. Поміж усіх військовослужбовців ми вигля­дали ефектно: озброєні та екіпі­ровані всіма засобами захисту. Хлопці із сусідніх бригад спецна­зом нас називали. А ось історія з назвою загону — смішна. Якось ми прослуховували «сєпарський» радіоефір у Донецьку, і пішла чут­ка, що у район Донецького аеро­порту «перекинули» іноземний легіон «Дикі гуси». Є міжнародна приватна військова компанія, де збираються військові ветерани і воюють за гроші. Жартома хлопці назвали наш підрозділ «Дика кач­ка». Це була самоіронія, але на­зва залишилася. Згодом волон­тери шеврон та прапор загону нам прислали.

— Ви двічі були на сході у пекельних точках. Мали й до­свід зустрічей з російським командуванням. Що скажете про них?

— Я мав унікальний досвід працювати у складі групи укра­їнської сторони Спільного цен­тру з контролю та координа­ції питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежуван­ня сторін. Тоді він був спільний з росіянами. Працював у відділі, який безпосередньо здійсню­вав контроль за порушенням так званого «режиму тиші». Туди могло потрапити обме­жене коло людей: генерал (ке­рівник штабу) і кілька чергових офіцерів. За ведення вогню на той час відповідали росій­ські куратори. Припиняли во­гонь одним телефонним дзвін­ком, коли це потрібно було росіянам. Хоч російська сто­рона була представлена як по­середник, насправді повністю контролювала час та ділянки обстрілів, вказувала бойови­кам зброю, з якої вівся вогонь. Українці потужно давали відсіч, через що, у більшості випадків, й припинявся вогонь.

Як тільки визнаємо легітим­ність бойовиків ОРДЛО, одразу визнаємо внутрішній конфлікт у державі.

— Як зараз оціните ситуа­цію на фронті ?

— Суто військового вирішен­ня проблеми не бачу. Треба максимально тиснути на Росій­ську Федерацію міжнародни­ми санкціями, продовжувати європейський курс та впрова­джувати внутрішні реформи. Україні потрібно стати еконо­мічно стабільною країною, де рівень життя буде наближений до європейських країн, де бу­дуть пропагуватися європей­ські цінності та культура.

— Нині наші військові від­ходять зі своєї території, яку з боями відбивали. Наскіль­ки таке розведення потріб­не, може стати запорукою миру?

— За Мінськими домовленос­тями у вересні 2014 року лінія розмежування, яка була узго­джена у «Мінську-1», не спів­падала на 60% з фактичною лінією розмежування сторін. Насправді війська проросій­ських бойовиків стоять ближ­че до українських військових. Хлопці знають про це, тож, коли їм кажуть відходити, від­повідають: «Ми і так не там, де треба! Куди назад?». Коли лінія фронту вирівнювалася, захо­плювалися опорні пункти і гину­ли люди, бойові побратими. Там нема з ким домовлятися. Росія постійно підштовхує Україну до­мовлятися з «ополченцями», як тільки на дипломатичному рівні пройде така зустріч, Україна де-факто визнає легітимність цих угруповань.

Всі хочуть миру, військові в окопах найбільше. Питання, яка ціна цього миру, яким шляхом він буде досягатися? Якщо під загрозою будуть інтереси Укра­їни, нехтування пам’яттю заги­блих — це не виправданий мир. Втім, не треба плекати ілюзій. Якщо ми відведемо війська, ві­йна на цьому не закінчиться. Пу­тін використає усі можливос­ті для того, аби рухатися далі, допоки Україна не виконає усіх його забаганок.

Світова спільнота махне на нас рукою. А Україні конче по­трібна підтримка міжнародної спільноти, самотужки не пере­можемо у цій війні.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Як тільки визнаємо легітимність бойовиків ОРДЛО, одразу визнаємо внутрішній конфлікт у державі»