«За перші пів року роботи в ЛОДА я схудла на 15 кілограмів…»

Маріанна Вільшинська — перша й наразі єдина топчиновниця облдержадміністрації, яка звільнилася після приходу нового голови Львівської ОДА Максима Козицького. Керівниця апарату ЛОДА (одна з ключових посад в облдержадміністрації) написала заяву на звільнення за власним бажанням із 11 лютого. На роботу в адміністрацію пані Маріанна прийшла у 2015 році на запрошення тодішнього очільника області Олега Синютки. Коли пан Синютка одразу після першого туру президентських виборів-2019 написав заяву на звільнення (стало зрозуміло, що до влади прийшов Володимир Зеленський), то його приклад наслідували усі його заступники, крім Маріанни Вільшинської. Вона працювала на посаді керівниці апарату ЛОДА усю недовгу каденцію Маркіяна Мальського (5 липня — 26 грудня 2019 року). Коли головою ЛОДА призначили Максима Козицького (5 лютого 2020 р.), написала заяву на звільнення.

Пішла «у нікуди» і жартує, що вона «безробітна з трьо­ма дипломами». Про те, чи сама пішла, чи її «пішли», про особливості роботи у Львівській ОДА, власні життєві принципи та за що любить людей Маріанна Вільшинська (на фото) розпові­ла в ексклюзивному інтерв’ю для «Високого Замку».

«Синютка не поважав людей, які його бояться»

— Пані Маріанно, під вашим дописом у ФБ про те, що «ще одну книгу свого життя покла­ла на поличку» (тобто звільни­лися з роботи) є понад 260 ко­ментарів…

— Так, три дні телефон не за­мовкав, дзвонило безліч людей, щоб сказати мені, що я добрий фахівець. Чоловікові казала, що це, напевно, найголовніше ви­знання. Як кажуть, заради цьо­го було варто звільнитися (смі­ється. — Авт.) Бо коли ти вже не при посаді, людей нічого не зобов’язує тобі телефонува­ти. Якби була останнім стервом, то сказали б: «Пішла і дякувати Богу» (сміється. — Авт.).

— Ви прийшли у Львівську ОДА разом із Олегом Синют­кою…

— Ні, з Олегом Михайлови­чем не була знайома. Ми з ним не працювали. Коли він був пер­шим заступником міського голо­ви Львова, то курирував дороги, будівництво тощо, а моїм «па­троном» був Олег Березюк (тоді — заступник мера з гуманітар­них питань. — Авт.). Я зналася з помічницею Олега Михайлови­ча Галиною Гречин. Хоча ми рідко спілкувалися, але коли Олегу Си­нютці була потрібна людина на посаду керівника апарату, вона мене порекомендувала. Запро­сив мене на співбесіду і одразу мене призначив. Тоді ще не було конкурсів. Мене перевели у па­тронатну службу, я місяць озна­йомлювалася з роботою, а пізні­ше очолила апарат ЛОДА. Олег Синютка, звичайно, деспотич­ний керівник, але мудрий. Казала йому, якби не був такий мудрий, я б його характеру не витримала.

— А ще до жінок має певний пієтет?

— До мудрих! Немудрих жінок не любить. Олег Синютка має му­дру дружину і поважає мудрих жі­нок.

— Що питав на співбесіді?

— Перше питання: як я закінчи­ла школу? Чи з золотою медал­лю. Сказала — так. А університет? Кажу, без червоного диплома. Чому? Кажу, бо заміж хотіла (смі­ється. — Авт.). І додала, що те­пер вже вдруге замужем і гото­ва працювати. Мені здається, що він, радше, слухав стиль відпові­дей. Наскільки я впевнена у сво­їх силах.

— «Прощупував» характер?

— Так. Він не поважав людей, які його боялися. Поважав тих, хто здатний дати йому відсіч. Тобто рівних собі.

— І як часто доводилося да­вати відсіч?

— Спочатку менше, бо був страх…

— Страх чого?

— Не втратити роботу, а під­вести, що можу не все знати… Це була невпевненість. До того часу єдиною людиною, перед якою я мала такий страх, був мій тато. Я колись жартувала, що вони обидва Водолії, тому так маг­нетично на мене діють. Мій тато був дуже мудрий чоловік. До­брий, але суворий. Панічно бо­ялася його критики. Щось поді­бне було щодо Олега Синютки. Поруч Олега Михайловича про­йшла таку школу, як свого часу поруч тата. Тато працював пер­шим заступником голови район­ної адміністрації, був на посаді 18 років. Після закінчення універ­ситету (моя перша вища освіта — український філолог) кажу та­тові: «Не хочу йти у школу вчи­телем, хочу в коледж». А у тата друг — директор коледжу. І тато мені каже: «Ти думаєш, як закін­чила університет, вже дуже му­дра? Ні. Іди у школу, працюй з ді­тьми від 5-го класу. Ти зібралася калічити дітей після 9-го класу? Вони у коледж прийшли навча­тися! Чого ти без жодного досві­ду можеш їх навчити?» Я остов­піла: «Тату, та я добре вчилася!» «З 5-го класу працюй, вчися ра­зом із ними, починай від наймен­шого». Ну, я попрацювала, потім завагітніла. Пішла у декрет. Піс­ля відпустки кажу татові, що вже доросла, готова працювати у ко­леджі. Він: «Ти що, мудріша стала після декрету?». І коли я випусти­ла школярів 9-го класу, сказав: «Тепер ти готова працювати у ко­леджі». Тоді ображалася на бать­ка, а тепер вдячна за таку науку.

— У вашій біографії написа­но, що ви у 16 років пішли пра­цювати санітаркою у Сколів­ську ЦРЛ…

— Тоді ще у школі вчилася. Мама мріяла, щоб я стала лі­карем. Казала, у родині мусить бути лікар. А я не хотіла цього ка­тегорично. Але тоді легше було вступити в медінститут, якщо маєш рік-два стажу санітар­ки. І мама наполягла, щоб я, на­вчаючись у школі, працювала на 0,25% ставки санітаркою. Я хо­тіла бути вчителем української мови і літератури. У мене була вчителька, Марія Володимирів­на Бальо. Вона була взірцем му­дрості, жіночності… Мій кумир. Мріяла стати таким вчителем, як вона.

«Дні народження святкувала під час відпустки, бо розуміла: будуть вітати крісло»

— Що вас привабило у дер­жавній службі?

— Може, те, що там працював тато…

— А чого не сприймали у державній службі?

— Є категорія людей, які весь час пишуть скарги до влади. На­приклад, одна родина напо­легливо просила повернути їм землі, які у них забрали за Поль­щі. Звичайно, ми не могли цьо­го зробити і мусили писати їм відписки. Не подобалися обме­ження, які у мене були. Не могла поїхати за кордон без поперед­ження СБУ. Не завжди могла ска­зати те, що думаю… Я за харак­тером людина різка і пряма. А тут мусила моментами себе душити.

— У будь-якій державній службі є таке явище, як підлабузництво, бажання сподобатися керівництву заради кар’єрного просування. Як часто з такими речами стикалися?

— Чотири дні народження на цій посаді святкувала під час від­пустки. Тому що розуміла: будуть вітати крісло. Казала: «Будете мене вітати, коли звільнюся». Так робив мій тато.

— Ви — перша людина, яка пішла з ЛОДА після призна­чення нового голови ЛОДА. Чула, що вас таки підштовхну­ли до цього рішення. Можли­во, нова команда мала когось на ваше місце…

— Мені не радили йти. Максим Козицький не казав, щоб я звіль­нялась. Перше, що я його спита­ла, звичайно, чи має претенден­та на моє місце. Сказав, що ні. І я йому вірю. На таку роботу важко знайти охочого. Це рутинна робо­та з ранку до ночі, і ніхто тієї робо­ти не бачить, але якщо її зупини­ти, загальмується весь процес.

— То, може, ви спеціально пішли, щоб загальмувати?

— Та ні. Чотири роки я працю­вала з Олегом Михайловичем. Потім прийшов Маркіян Маль­ський. Мудрий, виважений чо­ловік. А через п’ять місяців знову приходить новий голова. Я відчу­ла, що вичерпала себе за п’ять років. Коли набираєш темп, то працюєш у цьому темпі. Боюся, голови адміністрації будуть міня­тися щопівроку. Я не хочу підла­штовуватися під стиль кожного…

— А доводилося підлашто­вуватися?

— З Маркіяном — ні. Може, тому він і недовго був.

— Але ж Козицький ще не встиг себе проявити як керівник…

— Розумію, що знову будуть суттєві кадрові зміни. Зокрема, заступників… Вирішила, що змі­ни потрібні мені.

«Не хотіла писати заяву на звільнення без дати»

— Вам ця команда не підхо­дить?

— У країні таке віяння, що пра­цівники пишуть заяви на звіль­нення без дати. Не хотіла писати такої заяви…

— Не захотіли бути у підві­шеному стані?

— Саме так.

— Не шкодуєте про свій, можливо, емоційний крок?

— Жодної секунди. Звичай­но, встаю зранку з дивною дум­кою: «Як це так: усі на роботі, а я у ліжку?». Пригадую, одного разу написала заяву на тритиж­неву відпустку, то Олег Михайло­вич сказав: «Маріанно, ви зовсім не любите свою роботу! Як на три тижні можна йти у відпустку!?».

— Де себе зараз бачите?

— Поїду на лижі, нарешті. Торік не була ні разу. Покатаюся, ви­сплюся, поліплю вареники вдо­ма, а тоді покажуться люди, які себе презентували як друзі.

— Це рік виборів. Готові пра­цювати, наприклад, у команді Олега Михайловича, якщо ви­рішить балотуватися на місь­кого голову?

— Те, що буду за нього голосу­вати, це точно.

— У 2015 році ви балотува­лися в обласну раду. Бачили себе у політиці?

— Це виникло раптово, коли постало питання гендерної рів­ності. Треба було заповнювати квоту жінок. Працювала у райо­ні тиждень. Якби попрацювала більше, можливо, перемогла б. Не тому, що така хороша, а за­вдяки пам’яті тата. Коли приїж­джала у села, перше питання було, чи я донька Вільшинсько­го? Починали згадувати, який це був чудовий чоловік. Тато по­мер у 56 років — серцевий напад. Ті села, де я була, проголосува­ли за мене.

— Як чоловік поставився до рішення звільнитися?

— Чоловік мене завжди підтри­мує. Підтримував і тоді, коли мене майже цілодобово не було вдома. Колись сперечалися з Олегом Ми­хайловичем, хто з нас більше спить. Довела, що він спить більше. Адже він, як чоловік, навіть якщо прихо­дить додому пізніше, ніж я, при­ймає душ і лягає спати. А я ще маю працювати дружиною та мамою. Він погодився. У мене обов’язково був один вихідний — або субота, або неділя. Намагалася наварити стіль­ки, щоб запхати й у морозилку. Зви­чайно, чоловік допомагав у побу­ті. Він — викладач німецької мови в університеті внутрішніх справ, має вільніший графік.

— Якщо жінка не висипля­ється, у неї все на обличчі. Як з тим давали собі раду?

— Був період, коли зустріча­ла своїх подруг, яких не бачила довший час, і вони думали, що я серйозно захворіла. Жахливо виглядала. За перші пів року ро­боти у ЛОДА схудла на 15 кіло­грамів. Ніколи не користувала­ся послугами візажистів. Знаєте, о котрій годині робила манікюр? У суботу о шостій ранку. Часом жартувала вдома, що скоро по­чну гавкати на поїзди. Були мо­менти, коли хотілося все кинути. Але розуміла, що працюю у ко­манді, і це буде прояв слабкос­ті — посеред дороги все лишити. Тому, напевно, і пішла зараз, щоб потім не кидати роботу посеред дороги. Коли прийшов Маркіян, це рішення ще не визріло. Пра­цювала «по накатаній».

— Але чому не пішли після звільнення Олега Михайлови­ча? Прийшла нова команда, принципово нова…

— Моя посада не є політичною. У заступників — політичні поса­ди. Заступників Порошенко сво­го часу вивів із державної служби для того, щоб були політичними фігурами. А я — державний служ­бовець. Маркіяна Мальського я трошки знала. Колись замість Олега Михайловича я його пред­ставляла як почесного консула Австрії. Тоді і познайомилися.

— Чим Мальський відрізняв­ся від Синютки?

— Мальський — дипломат, Синют­ка — господарник, для якого о 6-й годині ранку бути в Турківському ра­йоні було природним явищем.

— Посада голови ЛОДА біль­ше підходить для дипломата чи господарника?

— У теперішній Україні — для господарника.

— Коли ви йшли з посади, підлеглі подарували вам 59 тюльпанів — як символ, що ви 59 місяців працювали разом. Це дуже зворушливо…

— У мене був добрий вчитель — заступник голови Шевченківської адміністрації Михайло Космина. Колись працював в управлінні освіти. Він мені казав: «Мар'янко, ти прийдеш, до тебе одразу по­чнуть приходити люди і обмовля­ти одне другого. Ти не уявляєш, що таке колектив обласної адмі­ністрації. Якщо це не зупиниш у корені, будеш мати проблеми». Так і було. Усі в колективі знали: або людина працює, або я з нею прощаюся.

— Працюючи у ЛОДА, ви мали статус, певний комфорт, не шкода, що цього позбулися?

— Так, хоч працювала з ранку до ночі, але був певний комфорт, була машина з водієм, яку ніко­ли не використовувала поза ро­ботою. Коли довше залишалася на роботі, бувало, працювала до ночі, водія не тримала. Виклика­ла таксі. Водій же не раб, у ньо­го є робочий день і не така вже й висока зарплата. Якщо було тре­ба, телефонувала, скажімо, до го­ловного лікаря, і він від мене брав слухавку. Не знаю, чи тепер бра­тиме… Хоча, за великим рахун­ком, знаю, як хто зараз буде по­водитися, бо по людях це видно. Так, певного комфорту я позбу­лася, але треба вміти вчасно піти. Поки ні я людям не набридла, ні мені то не набридло.

— Все-таки, де себе бачите у майбутньому?

— Думаю, це буде щось управ­лінське.