«Пристрасть, як туман, випарується. Cтосунки треба починати з дружби»

Цього актора через його схожість часто плутають зі скандальним російським актором Паніним. Але Володимир Гладкий своєю вихованістю і людяністю доводить, що він далеко не такий. Глядачі його добре знають за ролями у серіалах «Жіночий лікар», «Трава під снігом», «Щоб побачити райдугу»… На початку грудня на каналі «Україна» стартує новий 16-серійний серіал «Спадкоємці» (виробництво каналу «Україна»). Володимир Гладкий у стрічці грає водія Фому. У відвертому інтерв’ю журналістові «ВЗ» український актор розповів про свого нового героя, особисті стосунки з дівчиною та про особисте життя.

— Володимире, розкажіть про вашу роль у новому серіалі «Спадкоємці» каналу «Україна». Кого граєте цього разу?

— Мій герой — це хлопець на ім’я Фома, ім’я дуже гарне у мого героя. Коли про­читав, як його звати, вже був готовий зні­матися. Фома — водій, дуже цікавий для мене за сюжетом і діалогами… Він зако­хується в дівчину Дашу.

— Він буде підкорювати серце своєї обраниці? Як саме?

— Він скористався тим, що чоловік ге­роїні багато часу проводив на роботі, був зайнятий інтригами і приділяв мало часу своїй дружині. Так, у них сім’я, двоє ді­тей. Водій, якого я граю, має харизму, почуття гумору, а також може брати ха­рактером. Він досить сміливо «кадрив» героїню. Це також додало йому шарму.

— А у вас є кохана?

— Мою дівчину звати Джулі. До неї у мене були стосунки з іншою дівчиною, що тривали сім років. Ми разом жили, але в якийсь момент зрозуміли, що нам треба розійтися. Ми досі спілкуємося і це круто, класно, що ти можеш так про­жити. Це великий відрізок життя. Багато людей, коли розлучаються, ділять тум­бочки і скандалять. У нас такого не було, тому мої теперішні стосунки з’явилися з дружби. Моя дівчина знімає короткоме­тражне кіно. Також вона гример — закін­чила голлівудську школу гриму. Вона ро­бить усіляких зомбі, різний пластичний грим. Одного разу я запросив її на зйом­ки, в яких у мене була сокира в голові. Ми знімали цей матеріал за власні кошти, і я попросив її про допомогу. На той момент ми вже були знайомі три роки.

— А ці три роки ви лише спілкува­лися?

— Так іноді, щось коментували в соці­альних мережах одне одному. Вона тоді навчалася у Голлівуді, в Лос-Анджелесі, а в мене на той час була дівчина. Повторю­ся: ми просто дружили, спілкувалися, по­тім я зрозумів, що по духу мені ця людина дуже близька, з нею спокійно і добре. Я з нею по-справжньому і по-людськи щас­ливий.

— Вона така ж, як і ви, енергійна, ве­села, заводна?

— Навпаки, спокійна — може пережива­ти і драматизувати через дрібниці. Зна­єте, їй може 50 чоловік сказати, що вона найкращий гример, а хтось один пройде й скаже, що щось не так, і все — вона буде через це страшенно переживати.

— Стосунки будуються на дружбі чи пристрасті?

— Мені здається, що пристрасть, як туман, з часом може згаснути, а назо­вні вилізуть якості, яких ти не помічав че­рез пристрасть. А потім це все згасає, і ти розумієш, що людина меркантильна, зла чи депресивна. А коли ви починаєте з дружби, помічаєте якісь людські якос­ті, і це в подальшому житті буде плюсом.

— Мабуть, вам і працювати легше, бо вона вас розуміє?

— У мене є якийсь неймовірний гене­ратор ідей. Наприклад, Джулі зробила мене 80-річним дідусем, і ми під це ви­гадали короткометражку. Потім у нас є а-ля тарантіновська ідея — з цеглиною в голові, короткометражка про вбивство. Але зараз зайняті переїздом до нового будинку.

— Щодо різних ролей. Якось ви ска­зали, що у вас є певний типаж. Не об­ражає вас це?

— Не ображає, але набридає. Можна ж грати бандита по-іншому, але я заручник типажів. Бандити або полісмени — у мене великий вибір, але все одно негативний. Є в кіно поняття типажу. Є риси, міміка, нюанси зовнішності, які навіть гримом не перекриють.

— Полісмени вас впізнають? Як вони реагують?

— Часто плутають з іншими акторами. Я ще коли був студентом і мало знімав­ся, наприклад, могли підбігти, попросити автограф, переплутавши з Паніним. Але я до цього ставлюся по-філософськи, тому що навіть голлівудських акторів плу­тають, наприклад, в одному з інтерв’ю Ді Капріо зізнався, що його приймали за Пітта. Таке буває, просто неприємно, коли тебе плутають з людиною, до якої ти не маєш симпатії.

— У серіалі «Спадкоємці» ви граєте водія, а в реальному житті їздите за кермом?

— Аякже! Я навіть в 11 років їздив на тракторі. Можу водити будь-що: мопед, скутер, автомобілі і верхи на коні можу, на борді. Головне — мати стимул. Ось коли я йду в спортзал, знаходжу собі сти­мул, наприклад, дивлюся мотивуючі ві­део. Тому якщо є хороша роль або кру­тий режисер чи продюсер — тоді буде результат.

— А що найдивніше доводилося ро­бити у творчій діяльності або чого вчитися?

— Якось довелося навчитись їздити на коні лише за три заняття. Це важко. Але коли ти артист, для тебе такі речі стають викликом і мотивацією одночасно. Коли ти артист, у якого ще й стимул є, ти про­сто біжиш в атаку. Тобі не страшно, що за тобою біжить стадо коней, — тримаєшся за все, що можеш. Вже потім, через рік, взимку знімався і почувався по-іншому. В кінці зйомок мені дали коня, на якому скакав сам Ступка у фільмі «Тарас Буль­ба». І ось коли я скакав на ньому, відчував такий кайф. І в цьому краса нашої профе­сії, що ти можеш бути різним.

— На яку роль ви в жодному разі не погодитеся? Можливо, в труну лягти, вбити когось у кадрі, може, постільні сцени не надто вам подобаються?

— У кожного актора є внутрішні «стоп-моменти». На тему вбивати в кадрі на­вряд чи вам хтось скаже: «О, я обожнюю таке!». Тому що все-таки є момент адек­ватності людини. Але це кіно або серіал — історія про життя, а в житті теж трапля­ються різні моменти. Кіно — не завжди казка, все ж з реального життя береть­ся. Але в тому-то і диво кіно, що навіть дуже гострі речі можна показати м’якше. Не обов’язково «вбивати» в кадрі: можна і акторською грою показати, що сталася ситуація: шок, переживання, загострен­ня пристрастей. До речі, це й особливий інтерес актора, коли він якісь складні речі передає саме через міміку, рухи.

— А на кардинальну зміну зовніш­ності погодитеся?

— Можна зняти грим, і ти вже знову — ти. Наприклад, якщо в одному проєкті ти з вусами, а в іншому ні — тільки грим, як їх потім замаскувати? Зараз я вже до­бре думаю, чи варто змінюватися карди­нально так, щоб постійно потім з такою зовнішністю жити. Пригадую випадок, коли під роль я погодився поголити голо­ву. І потім довго не міг грати в інших про­єктах — тільки тому, що моя зовнішність дуже змінилася. Довелося чекати, поки волосся відросте.

— А ось якщо треба відростити жи­віт, бороду, вуса… І на тривалий пері­од. Погодитеся?

— Швидше, ні. Мені некомфортно з ву­сами або бородою довгий час ходити, я навіть голюся щодня. Тим більше, що для ролі цілком можна вуса або бороду зро­бити за допомогою гримерів.

— А як ставитеся до ліжкових сцен?

— Як до неминучості. Моя робота пе­редбачає і такі сцени. У мене в іншому нюанс — моя дівчина не дуже любить ці постільні сцени, хоча в проєкті «Спадко­ємці» вони є. І їй це не дуже приємно.

— Вона це занадто серйозно сприй­має? Це ж не по-справжньому.

— Коли в тебе така робота і ти з цим ре­гулярно стикаєшся і знаєш, як все від­бувається, — ставишся досить просто. Просто нове завдання в кадрі. Що сто­сується Джулі — я її теж можу зрозумі­ти. Просто, знаєте, є дуже багато випад­ків і історій, коли спочатку було все не по-справжньому, а потім переростало в пристрасть. Настільки, що актори потім йдуть з сімей. Але… як на мене, такі іс­торії дуже підступні. Як я і казав раніше — стосунки, побудовані виключно на при­страсті, приречені.

— Добре, але чому тоді дівчина вас ревнує: були приводи чи вона просто ревнива?

— Приводів намагаюся не давати. Біль­ше того, в цьому плані за себе я впевне­ний. Але й чудово розумію Джулі, що не приємно, коли твій коханий чоловік ле­жить з кимось у ліжку або цілується. Я й сам задумався: а якби вона була на мо­єму місці і у кадрі їй би довелося з ки­мось іншим цілуватися. Мені теж не було б приємно. Найцікавіше, що в таких сце­нах, навпаки — дико пробиває на сміх, а тут вже точно не до романтики. Уявіть ко­мічність ситуації: актори в ліжку, такий делікатний момент, зосереджені на сце­ні, словах, якщо вони передбачаються… А навпроти — величезна знімальна група, і команди режисера: «Ти ляж правіше, а ти — лівіше» (Сміється. — Г. Я.). Якась ма­тематика виходить! Тому в таких серйоз­них сценах реально найчастіше хочеться засміятися. Так що тут єдине, про що ду­маєш: швидше б все зняти.

— Як би склалося ваше життя, коли б ви не стали актором? Тоді ким?

— О, я вас зараз, напевно, здивую. З акторством якось так склалося, і поки мені це подобається. Якщо з кіноте­ми — намагаюся знімати щось своє, але поки що, швидше для розвитку — як хобі і як можливість поекспериментувати, по­спілкуватися з однодумцями. Але, якби не акторство, думаю, що пов’язав би своє життя з військовою справою. Я дуже хотів бути військовим, правда, просто не склалося.

— Чому?

— Свого часу вступав до Полтавського військового інституту, хотів бути десант­ником. Це була моя мрія. Просто бачив себе в десантурі! Але не взяли. Були ню­анси, пов’язані зі здоров’ям.

— Тобто ви не намагалися «відкоси­ти»?

— Насправді у мене не було ніяких пи­тань по здоров’ю. Так вийшло… знаєте, напевно, зіграла роль радянська звичка — не пускати, якщо комусь здалося, що тобі туди не треба або ти чимось не спо­добався. Я не знаю. У мене був огляд у невропатолога, точніше, не огляд, а ви­сновок невропатолога — не знаю, як за­раз, тоді він був дуже важливий. Але зрозуміло: служба — справа непроста і пускати туди людей, якщо з психікою не­добре, не потрібно.

— Як ставитеся до критики на свою адресу?

— Я, напевно, не буду оригінальним. Але критика може бути обґрунтованою, а може — аби щось ляпнути. Ось до дру­гого я не те що не прислухаюся, я про­йду повз. Обов’язково прислухаюсь до людини, яка розуміється на цій профе­сії: режисера, продюсера, людей, які чогось вже досягли у сфері, щось зна­ють, не перший день працюють. Щиро подякую за те, що звернули увагу, і я зможу щось у собі поліпшити, щось змі­нити.