«Втягувати глядачів у внутрішній конфлікт — катастрофа»
Відверта розмова з генеральним директором і художнім керівником Театру імені Марії Заньковецької Андрієм Мацяком
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/400418/macykgistimg3940.jpg)
Національний театр імені Марії Заньковецької лихоманить. Ще влітку вибухнув скандал, що вже вийшов за межі заньківчанських коридорів. Одному з акторів генеральний директор-художній керівник Андрій Мацяк не продовжив контракт. Згодом контракт не продовжили ще кільком заньківчанам. Обурені актори вважають, що керівник театру ставиться до них несправедливо, і вдалися до протестів: після вистави виходять на сцену з плакатами до глядачів. Потім глядачі мають про що поговорити… Що відбувається в театрі зі столітньою історією, журналіст «ВЗ» запитала у генерального директора Театру імені Марії Заньковецької Андрія Мацяка.
— Близько трьох років тому відповідно до закону було запроваджено контрактну систему для творчих працівників театрів, — каже пан Андрій. — Уже тоді почалася певна напруга, а трохи більше року тому відбувся конкурс на посаду генерального директора і художнього керівника. Законодавець об’єднав дві посади для однієї людини. Я не є прихильником того, що саме так має бути, бо це, насамперед, різні способи мислення. Не забуду той час, коли працював директором у театрі імені Леся Курбаса. Пишаюся тим, що мої підписи стоять на перших документах статуту при заснуванні тоді ще молодіжного театру-студії, який потім став театром імені Леся Курбаса. Я був не лише директором, а й грав у виставах і навіть мив підлоги. За таким принципом ми тоді всі працювали. Пригадую, коли виходив у виставі «Дві стріли» (а це була перша вистава на сцені цього театру у 1989 році), не міг сконцентруватися на тому, що граю, бо очима видивляюся, чи є у залі спонсор, який дав нам тоді дошки… Тому я більше схильний до ситуації, яка була ще за Союзу і тривала навіть після 90-х років: коли був директор театру і був головний режисер, це дві різні людини, які мали займатися кожен своєю справою. Зрозуміло, режисер був підзвітний директору, але саме режисер брав на себе функцію вибудови творчого репертуару. Я пропонував би повернутися до попередньої системи, щоб з директора зняли обов’язки художнього керівника. Щоправда, у театрі на сьогодні є головний режисер. На мою думку, це мала б бути сучасна, динамічна людина, яка би могла не лише ставити добротні і сучасні вистави, а й багато їздити…
— І все ж повернімося до конкурсу.
— Коли відбувався конкурс, я був здивований, що головний режисер (тоді ще художній керівник) подався зі мною у такому поважному віці (йдеться про Федора Стригуна. — Авт.). Я ніколи не сприймав посаду директора чи ще якусь іншу як винагороду чи велике щастя. Бо це насамперед складна і відповідальна робота. Я це відчув у 1996 році, коли мене призначили директором Театру імені Марії Заньковецької. На той час припав період невиплати зарплат. Ми тоді отримували по 30−40 відсотків від тих окладів, які би мали мати. І тоді, наприкінці 90-х років, я зрозумів: якщо не витягну театр з обласного підпорядкування і не передам у загальнодержавну власність до Міністерства культури України, то не маю права говорити про надання театрові статусу національного. У 90-х роках лише три київські театри мали статус національних.
— Тобто завдяки вам театр отримав цей високий статус?
— Так однозначно сказати не можу. Це було і завдяки нашим попередникам, які будували історію театру, і завдяки колективу, який тоді працював у ньому. Хоча тоді театр був у дуже поганому стані. Багато людей пішло: хтось подався за кордоном, хтось перебрався до київських театрів. Та й підтримку не всюди мав — як від деяких керівників області, так і від деяких наших колег-заньківчан. Але близько трьох років я штурмував проєкт з надання статусу національного нашому театрові. Знаєте, скільки треба було виїздити за кожним папірцем і дозволом?! І коли Леонід Кучма нарешті підписав указ, почалася нова ера, з’явились нові можливості для театру.
— В усіх українських театрах одна особа обіймає дві посади — директора і художнього керівника? І вирішує, кому підписати контракт, а кому ні?
— Аналогічна ситуація є в усій Україні, бо по-іншому не може бути. Коли готувався до 100-річчя театру, об’їздив театри Польщі, Литви, Білорусі і просив, щоб вони приїхали до нас зі своїми виставами — таким чином разом з нами відзначили цей ювілей. Тоді і вивчав це питання. Як з’ясувалося, у них давно є контрактна система, причому не лише для творчих працівників, а й для усіх без винятку. Натомість у нас контрактна система запроваджена лише наполовину: приймаємо на роботу, продовжуємо чи не продовжуємо контракт, а у зарубіжних колег ще є питання вирішення фінансових стосунків. Бо ми маємо тарифну сітку, за якою актор отримує, наприклад, 20 тисяч гривень. Зіграв більше чи менше вистав, а свою ставку отримає все одно. Правда, до ставки додається коефіцієнт за вислугу років, за звання… Не хочу називати конкретно, але цифри у зарплатній відомості у нас доволі поважні. І я зрозумів ще одну річ, коли підписував контракти: кожен другий працівник, з ким я говорив, каже, що треба відчинити двері. Бо за останні 10−15 років практично ніхто новий до театру не прийшов. Маю на увазі режисерів — нових, запрошених з інших театрів. Бо у нас все закрито в одному просторі і було практично в одних руках. Театрознавці, на жаль, не висловлюють публічно своїх бачень, і тим самим роблять погану послугу для театру, бо театр потребує і критики, і реальної оцінки того, що є. Майже усі у театрі схиляються до думки, що театр потребує кардинальних змін.
— Маєте на увазі, що треба відчинити двері і вікна, щоб отримати ковток свіжого повітря? Тобто у колектив має прийти молодь?
— Аякже! І коли на мене поклали функції художнього керівника, то я змушений приймати і непопулярні рішення. Наприклад, запросив на постановку вистави режисера або актора, а це не всім подобається. Адже у театрі було так затишно протягом останніх 20 років. І коли набула чинності контрактна система, почалися певні негаразди. Чому зараз ситуація набрала таких обертів і емоцій? Бо я не продовжив з кількома особами контракт. Але це лише привід. От я говорив з досвідченим режисером Станіславом Мойсеєвим, з Олексієм Кравчуком, який зараз ставить у нас виставу, з Тетяною Аркушенко, яка поставила у нас «Клуб самотніх сердець». Мені приємно, що знову ожила ціла плеяда акторів, які з суб’єктивних причин останні років десять взагалі не могли реалізуватися як творчі особистості. Були задіяні мінімально. У «Клубі самотніх сердець» акторки «вибухнули» талантом і потенціалом. Радію, що на нові вистави зараз складно купити квитки. Цю виставу 13 листопада ми будемо грати у київському театрі імені Лесі Українки, і всі квитки вже продані!
— Раніше такого не було?
— Щоб був такий результат, треба було тяжко працювати. Наші адміністратори брали квитки, ходили у різні інстанції, стукали у двері. А «Клуб самотніх сердець» був проданий через Інтернет за кілька днів. Коли з’явилися у театрі такі вистави, коли прийшли нові режисери, а за конкурсом троє нових акторів, відразу виникла нервова і напружена обстановка. Конкуренція зробила свою справу. Є панічний страх, який породжує агресію. Багато хто розуміє, що може прийти час, коли він вже не буде потрібний.
— І що робити тим, хто переживає?
— Починати працювати над собою і доводити на ділі, що ти потрібний театрові.
— Хто не хоче над собою працювати, тому не підписуєте контракт? Як це було недавно з одним актором, який зі сцени заявив, що сьогодні відіграв останню виставу в театрі.
— Цьому акторові було запропоновано перейти на певний час на цивільно-правову угоду і далі грати ті вистави, у яких він задіяний. Ба більше. Напередодні я підписав наказ, що він гратиме у новій виставі «Із життя комах», прем’єра якої відбудеться незабаром. І щоб на конкурентних засадах довів поряд з іншими людьми, що він є найкращим актором. Так має бути. Якщо на моє місце прийде інший керівник, він робитиме так само.
— І що, цей актор погодився?
— Ні. Відмовився. На жаль.
— Чула, що після вистави, коли опускається завіса, актори виходять до глядачів з плакатами. У такий спосіб висловлюють протест…
— Поклони — це продовження вистави. Коли це побачив, дав ряд доган, бо це порушення трудової дисципліни. Це якщо говорити про юридичний фактор. Крім того, там є плакати, які особисто мене безпідставно ображають. Мабуть, доведеться поговорити з юристами, бо йдеться про образу честі і гідності. Але така поведінка акторів має ще й морально-етичний аспект. Глядачі прийшли дивитися виставу, переживали разом з героями чи сміялися, за це заплатили гроші. Вони не платили грошей за те, щоб брати участь у конфліктних ситуаціях, які відбуваються у театрі. Втягувати глядачів у внутрішній конфлікт — катастрофа.
Є ще один момент, про який варто казати. З 295 усіх працівників театру не більше двох-трьох осіб мають менше 30 років. Молоді немає взагалі!
— А куди тоді йти випускникам театральних вузів?
— Якщо не буде директор театру-художній керівник здійснювати ротацію колективу, тоді стоп!
— Якщо у людини закінчується контракт, коли попереджаєте її про майбутню долю?
— Якщо не хочу далі продовжувати контракт певній особі, попереджаю про це за місяць. Це прописано у законодавстві.
— Чи були випадки, коли актори приходять і просяться, обіцяючи «золоті гори»?
— Жодного разу з такими пропозиціями ніхто не звертався. У колективі є двоє корифеїв поважного віку. Наприклад, Алла Бабенко репетирує вдома, бо не має сили ходити на роботу. Я їй запропонував чверть ставки. Мирон Кипріян також не може ходити, тому і його довелося перевести на меншу ставку, але цих поважних акторів ніхто не кинув напризволяще. 92-річний Борис Мірус — чудовий актор у прекрасній формі. Він погодився перейти на 0,75 ставки. Багато осіб старшого віку також погодилися перейти на 0,75 ставки. А це доволі солідні гроші. Переважно усі ці актори мають персональні президентські стипендії, до надання яких я також докладав зусиль.
— За вами, як кажуть, останнє слово. Чи може головний режисер порадитися з вами і запропонувати продовжити комусь контракт?
— Може. Але головний режисер зі мною не спілкується понад рік. Після того, як програв конкурс на посаду директора з рахунком 9:0, унаслідок голосування конкурсної комісії, він зі мною не розмовляє і не вітається. На жаль…