Передплата 2024 «Добра кухня»

«Втягувати глядачів у внутрішній конфлікт — катастрофа»

Відверта розмова з генеральним директором і художнім керівником Театру імені Марії Заньковецької Андрієм Мацяком

Національний театр імені Марії Заньковецької лихоманить. Ще влітку вибухнув скандал, що вже вийшов за межі заньківчанських коридорів. Одному з акторів генеральний директор-художній керівник Андрій Мацяк не продовжив контракт. Згодом контракт не продовжили ще кільком заньківчанам. Обурені актори вважають, що керівник театру ставиться до них несправедливо, і вдалися до протестів: після вистави виходять на сцену з плакатами до глядачів. Потім глядачі мають про що поговорити… Що відбувається в театрі зі столітньою історією, журналіст «ВЗ» запитала у генерального директора Театру імені Марії Заньковецької Андрія Мацяка.

— Близько трьох років тому відповід­но до закону було запроваджено контр­актну систему для творчих працівників театрів, — каже пан Андрій. — Уже тоді почалася певна напруга, а трохи біль­ше року тому відбувся конкурс на поса­ду генерального директора і художньо­го керівника. Законодавець об’єднав дві посади для однієї людини. Я не є прихильником того, що саме так має бути, бо це, насамперед, різні способи мислення. Не забуду той час, коли пра­цював директором у театрі імені Леся Курбаса. Пишаюся тим, що мої підпи­си стоять на перших документах стату­ту при заснуванні тоді ще молодіжного театру-студії, який потім став театром імені Леся Курбаса. Я був не лише ди­ректором, а й грав у виставах і навіть мив підлоги. За таким принципом ми тоді всі працювали. Пригадую, коли ви­ходив у виставі «Дві стріли» (а це була перша вистава на сцені цього театру у 1989 році), не міг сконцентруватися на тому, що граю, бо очима видивляюся, чи є у залі спонсор, який дав нам тоді дошки… Тому я більше схильний до си­туації, яка була ще за Союзу і трива­ла навіть після 90-х років: коли був ди­ректор театру і був головний режисер, це дві різні людини, які мали займа­тися кожен своєю справою. Зрозумі­ло, режисер був підзвітний директору, але саме режисер брав на себе функ­цію вибудови творчого репертуару. Я пропонував би повернутися до попере­дньої системи, щоб з директора зняли обов’язки художнього керівника. Що­правда, у театрі на сьогодні є головний режисер. На мою думку, це мала б бути сучасна, динамічна людина, яка би мо­гла не лише ставити добротні і сучасні вистави, а й багато їздити…

— І все ж повернімося до конкурсу.

— Коли відбувався конкурс, я був здивований, що головний режисер (тоді ще художній керівник) подався зі мною у такому поважному віці (йдеть­ся про Федора Стригуна. — Авт.). Я ні­коли не сприймав посаду директора чи ще якусь іншу як винагороду чи ве­лике щастя. Бо це насамперед склад­на і відповідальна робота. Я це відчув у 1996 році, коли мене призначили ди­ректором Театру імені Марії Занько­вецької. На той час припав період не­виплати зарплат. Ми тоді отримували по 30−40 відсотків від тих окладів, які би мали мати. І тоді, наприкінці 90-х ро­ків, я зрозумів: якщо не витягну театр з обласного підпорядкування і не пере­дам у загальнодержавну власність до Міністерства культури України, то не маю права говорити про надання теа­трові статусу національного. У 90-х ро­ках лише три київські театри мали ста­тус національних.

— Тобто завдяки вам театр отри­мав цей високий статус?

— Так однозначно сказати не можу. Це було і завдяки нашим попередни­кам, які будували історію театру, і за­вдяки колективу, який тоді працював у ньому. Хоча тоді театр був у дуже пога­ному стані. Багато людей пішло: хтось подався за кордоном, хтось перебрав­ся до київських театрів. Та й підтримку не всюди мав — як від деяких керівни­ків області, так і від деяких наших ко­лег-заньківчан. Але близько трьох років я штурмував проєкт з надання статусу національного нашому театрові. Зна­єте, скільки треба було виїздити за кожним папірцем і дозволом?! І коли Леонід Кучма нарешті підписав указ, почалася нова ера, з’явились нові мож­ливості для театру.

— В усіх українських театрах одна особа обіймає дві посади — дирек­тора і художнього керівника? І ви­рішує, кому підписати контракт, а кому ні?

— Аналогічна ситуація є в усій Укра­їні, бо по-іншому не може бути. Коли го­тувався до 100-річ­чя театру, об’їздив театри Польщі, Лит­ви, Білорусі і просив, щоб вони приїхали до нас зі своїми виста­вами — таким чином разом з нами відзна­чили цей ювілей. Тоді і вивчав це питан­ня. Як з’ясувалося, у них давно є контрактна система, при­чому не лише для творчих працівни­ків, а й для усіх без винятку. Натомість у нас контрактна система запровадже­на лише наполовину: приймаємо на ро­боту, продовжуємо чи не продовжуємо контракт, а у зарубіжних колег ще є пи­тання вирішення фінансових стосунків. Бо ми маємо тарифну сітку, за якою ак­тор отримує, наприклад, 20 тисяч гри­вень. Зіграв більше чи менше вистав, а свою ставку отримає все одно. Правда, до ставки додається коефіцієнт за ви­слугу років, за звання… Не хочу нази­вати конкретно, але цифри у зарплатній відомості у нас доволі поважні. І я зрозу­мів ще одну річ, коли підписував контр­акти: кожен другий працівник, з ким я говорив, каже, що треба відчинити две­рі. Бо за останні 10−15 років практично ніхто новий до театру не прийшов. Маю на увазі режисерів — нових, запроше­них з інших театрів. Бо у нас все закри­то в одному просторі і було практично в одних руках. Театрознавці, на жаль, не висловлюють публічно своїх бачень, і тим самим роблять погану послугу для театру, бо театр потребує і критики, і реальної оцінки того, що є. Майже усі у театрі схиляються до думки, що театр потребує кардинальних змін.

— Маєте на увазі, що треба від­чинити двері і вікна, щоб отримати ковток свіжого повітря? Тобто у ко­лектив має прийти молодь?

— Аякже! І коли на мене поклали функ­ції художнього керівника, то я змушений приймати і непопулярні рішення. Напри­клад, запросив на постановку вистави режисера або актора, а це не всім подо­бається. Адже у те­атрі було так затиш­но протягом останніх 20 років. І коли набу­ла чинності контрак­тна система, почали­ся певні негаразди. Чому зараз ситуація набрала таких обер­тів і емоцій? Бо я не продовжив з кілько­ма особами контракт. Але це лише привід. От я говорив з досвід­ченим режисером Станіславом Мойсеє­вим, з Олексієм Крав­чуком, який зараз ставить у нас виставу, з Тетяною Аркушенко, яка поставила у нас «Клуб самотніх сердець». Мені при­ємно, що знову ожила ціла плеяда ак­торів, які з суб’єктивних причин останні років десять взагалі не могли реалізува­тися як творчі особистості. Були задіяні мінімально. У «Клубі самотніх сердець» акторки «вибухнули» талантом і потен­ціалом. Радію, що на нові вистави зараз складно купити квитки. Цю виставу 13 листопада ми будемо грати у київсько­му театрі імені Лесі Українки, і всі квит­ки вже продані!

— Раніше такого не було?

— Щоб був такий результат, треба було тяжко працювати. Наші адміні­стратори брали квитки, ходили у різні інстанції, стукали у двері. А «Клуб само­тніх сердець» був проданий через Ін­тернет за кілька днів. Коли з’явилися у театрі такі вистави, коли прийшли нові режисери, а за конкурсом троє нових акторів, відразу виникла нервова і на­пружена обстановка. Конкуренція зро­била свою справу. Є панічний страх, який породжує агресію. Багато хто ро­зуміє, що може прийти час, коли він вже не буде потрібний.

— І що робити тим, хто переживає?

— Починати працювати над собою і доводити на ділі, що ти потрібний теа­трові.

— Хто не хоче над собою працюва­ти, тому не підписуєте контракт? Як це було недавно з одним актором, який зі сцени заявив, що сьогодні ві­діграв останню виставу в театрі.

— Цьому акторові було запропонова­но перейти на певний час на цивільно-правову угоду і далі грати ті вистави, у яких він задіяний. Ба більше. Напе­редодні я підписав наказ, що він гра­тиме у новій виставі «Із життя комах», прем’єра якої відбудеться незабаром. І щоб на конкурентних засадах довів по­ряд з іншими людьми, що він є найкра­щим актором. Так має бути. Якщо на моє місце прийде інший керівник, він робитиме так само.

— І що, цей актор погодився?

— Ні. Відмовився. На жаль.

— Чула, що після вистави, коли опускається завіса, актори вихо­дять до глядачів з плакатами. У та­кий спосіб висловлюють протест…

— Поклони — це продовження виста­ви. Коли це побачив, дав ряд доган, бо це порушення трудової дисципліни. Це якщо говорити про юридичний фактор. Крім того, там є плакати, які особис­то мене безпідставно ображають. Ма­буть, доведеться поговорити з юрис­тами, бо йдеться про образу честі і гідності. Але така поведінка акторів має ще й морально-етичний аспект. Гляда­чі прийшли дивитися виставу, пережи­вали разом з героями чи сміялися, за це заплатили гроші. Вони не платили грошей за те, щоб брати участь у кон­фліктних ситуаціях, які відбуваються у театрі. Втягувати глядачів у внутрішній конфлікт — катастрофа.

Є ще один момент, про який варто казати. З 295 усіх працівників театру не більше двох-трьох осіб мають менше 30 років. Молоді немає взагалі!

— А куди тоді йти випускникам теа­тральних вузів?

— Якщо не буде директор театру-ху­дожній керівник здійснювати ротацію колективу, тоді стоп!

— Якщо у людини закінчується контракт, коли попереджаєте її про майбутню долю?

— Якщо не хочу далі продовжувати контракт певній особі, попереджаю про це за місяць. Це прописано у законо­давстві.

— Чи були випадки, коли акто­ри приходять і просяться, обіцяючи «золоті гори»?

— Жодного разу з такими пропозиція­ми ніхто не звертався. У колективі є двоє корифеїв поважного віку. Наприклад, Алла Бабенко репетирує вдома, бо не має сили ходити на роботу. Я їй запропо­нував чверть ставки. Мирон Кипріян та­кож не може ходити, тому і його довело­ся перевести на меншу ставку, але цих поважних акторів ніхто не кинув напри­зволяще. 92-річний Борис Мірус — чу­довий актор у прекрасній формі. Він по­годився перейти на 0,75 ставки. Багато осіб старшого віку також погодилися пе­рейти на 0,75 ставки. А це доволі солід­ні гроші. Переважно усі ці актори мають персональні президентські стипендії, до надання яких я також докладав зусиль.

— За вами, як кажуть, останнє сло­во. Чи може головний режисер по­радитися з вами і запропонувати продовжити комусь контракт?

— Може. Але головний режисер зі мною не спілкується понад рік. Після того, як програв конкурс на посаду ди­ректора з рахунком 9:0, унаслідок голо­сування конкурсної комісії, він зі мною не розмовляє і не вітається. На жаль…

Схожі новини