«І зараз у нас повним ходом знімають російськомовні фільми. І актори, які обожнюють Путіна, спокійно працюють в Україні»

У творчому портфелі Наталії Васько — близько ста ролей. Є епізодичні, однак більшість головні. Режисери їй довіряють складні ролі — суворих, стервозних, а іноді підступних жінок. Але кожну з них актриса, як адвокат, намагається виправдати, знайти бодай якусь деталь, щоб розповісти, чому її героїня вчинила саме так. Бо така вже Наталія — не лише талановита й фактурна на екрані, а й щира, доброзичлива і позитивна у житті. Про творчість і особисте життя Наталія Васько розповіла журналістові «ВЗ».

— Пані Наталю, два роки тому ви стали лауреатом Національної премії «Золота дзига» у номінації «Найкра­ща актриса» — за роль Галі у фільмі «Гніздо горлиці». Чи їздили ви за кор­дон, де багато наших заробітчанок, представляти цю картину?

— На жаль, зі знімальною групою за кордон представляти «Гніздо горли­ці» не їздила. Але чула схвальні і болю­чі відгуки тут, в Україні. Не секрет, скіль­ки наших жіночок працює за кордоном для того, щоб утримувати тут свої роди­ни… Це трагедія для України, бо розби­ваються сім’ї, діти рідко бачать батьків, позбавлені ласки й обіймів. Бо все зво­диться лише до того, що треба вижити.

— Попри те, що у вашому творчо­му портфелі близько 100 кіноролей, досі не маєте титулів — заслуженої чи народної артистки. Ви самі проти того, щоб отримати звання?

— Ні, я не проти звань і нагород. Мені приємно, коли про мої роботи глядачі пишуть схвальні відгуки і кажуть мені про це при зустрічах. Особливо приємно, коли кажуть: «Якщо у фільмі грає Вась­ко, значить, можна дивитися». Для того, щоб отримати звання, мене має хтось подати. Самій якось не личить виявля­ти ініціативу. Мабуть, скромність мені заважає. Окрім того, на сьогодні у мене не найкращі справи у моєму улюбленому Молодому театрі. Працювала там бага­то років, але останнім часом, як кажуть, «не пришлась ко двору» новому режи­серсько-художньому складу. У мене там залишилася лише одна вистава «Дядя Ваня», інші вистави, у яких я грала, за­крили. Зараз більше нічого нового не ре­петирую, бо, як сказали, мене «не ба­чать у нових ролях». Три роки тому у моїй трудовій книжці з’явився запис, що я у Молодому театрі не працюю. Мене пе­ревели на разові вистави. Мимоволі пе­ребуваю у вільному плаванні… Кілька ра­зів міністр культури Євген Нищук казав, що настав час подати мою кандидатуру на присвоєння звання. Я не нагадую про це, розумію, що ситуація складна у кра­їні, то, мабуть, зараз не до присвоєння звань. Загалом, особливо на це не зва­жаю, бо зі званням чи без нього роблю чесно те, що дуже люблю, — знімаюся у кіно і приношу задоволення собі і людям. Найкраща відзнака для мене — коли про­дюсери і режисери вважатимуть за честь працювати зі мною, коли у мене буде море роботи, головні ролі, коли укра­їнський кінематограф скаже: «Васько і тільки Васько хочу бачити у фільмах».

— Чи були ролі, від яких відмовля­лися? У якій картині не зніметеся за жодні гроші?

— У картині, яка прославляє «Росію-ма­тушку», а також у фільмі, де зло буде єди­ним способом вирішення якихось питань, у стрічці, за яку візьметься людина-мер­зота з повним несмаком. Для мене ре­жисер — це дзеркало, у яке дивиться ак­тор, тому мені важливо і принципово, хто знімає фільм. Якщо це дзеркало переко­собочене, викривлене, нічого доброго не вийде. Тому завжди вивчаю команду ре­жисерів і операторів, переглядаю їхні ро­боти, і лише тоді вирішую. Від зйомок від­мовлялася двічі. Це був фільм про чорну і білу магію. Усе ніби й нічого, але коли ска­зали, що маємо поїхати до справжнього мага, щоб мені поставили захист, я відмо­вилася, бо влазити у тенета потойбічного світу не хотіла. І ще був фільм, пов’язаний з роздяганням, з примітивним сюжетом.

— У більшості фільмів граєте стер­возних, іноді підлих і підступних жі­нок. От і у серіалі «Заради кохання я все зможу» ви зіграли підступну жін­ку — маму Галину Юріївну.

— Цей серіал мав доволі високий рей­тинг, але моя Галина Юріївна наприкінці фільму змінюється. Якщо глядачі першу половину серіальної історії мене ненави­діли, і я себе також ненавиділа у цьому фільмі, то у другій половині усе інакше. Моя Галина Юріївна — яскравий при­клад того, що і у стервозній жінці мож­на знайти промінчик порядності і добро­ти. Іноді мої героїні наче одягають маску закриття якогось комплексу. Я, як пси­холог, намагаюся пояснити, чому ця чи інша жінка так поводиться. Бо ж, як відо­мо, злими і підступними не народжують­ся. Є причина, чому ці люди стали саме такими.

— Не боїтеся, що стервозність ва­ших героїнь закріпиться за вами, і ре­жисери будуть вам давати тільки такі ролі?

— Як у приказці «чого боялася, те й сталося», якоюсь мірою так воно і є. Хоча ті люди, які мене знають, дивуються, ка­жуть: «Наталко, ти ж зовсім інша». Хоча маю й інші ролі, де мої жінки — позитив­ні: «Ящик «Пандори», «Доньки-матері», «Все можливо», або комедійні стрічки «Село на мільйон» чи «Догори дриґом». У серіалі «Балерина», попри те, що моя героїня — залізна жінка, я намагала­ся зробити все, щоб її виправдати і по­яснити глядачеві, чому у неї «замороже­не» серце. І було воно таким доти, поки не зустріла ту дівчинку, яка потребувала материнського тепла.

— Свого часу ви знімалися у росій­ських фільмах, але це було ще до війни. Коли вона почалася, ви переста­ли їздити у «білокам'яну»…

— Перепрошую, але я туди і не їзди­ла. Російськомовні серіали з російськи­ми акторами знімалися переважно у Києві, Львові, Одесі й Чернівцях. Що­правда, на початку моєї кар’єри я зніма­лася у Росії лише в одному фільмі, «Про­щальное эхо», — їздила у Новоросійськ. І все! Більше за поребриком я не знімала­ся. Щоб ви знали: і зараз повним ходом у нас знімають російськомовні фільми, і такі актори, які відверто обожнюють Путі­на і вважають, що Крим — «іхній», спокій­но працюють в Україні! Їм створюють чу­дові умови. Наша держава з усіх боків ще раз підкреслює: «ти українець, україн­ський актор, і все одно будеш на другому місці». Кілька років тому була величезна радість і шанс дати «зелене світло» укра­їнським акторам… Часто наші актори, які знімаються в українських фільмах, у по­буті не розмовляють українською, мене дратує, що їхня мова у фільмах — нежи­ва. Складається враження, що це не живі люди. Цим персонажам глядач не може співпереживати, бо йде демонстрація уроку з вивчення сценічної мови… Ми ж не можемо опуститися до рівня «Сватів». Мені хочеться, щоб актори дихали і дума­ли українською, щоб це було природно. Тоді таким фільмам будуть вірити. Зате який у нас добротний дубляж. От взяти хоча б «Тачки». Ми ж можемо! Загалом, це болюча тема… Я у шоку від того, що відбувається. Стою перед випробуван­ням, бо майже немає для мене проєк­тів, не запрошують в українські проєкти. Дуже вдячна Ахтему Сеїтаблаєву, який недавно запросив мене у нову роботу з домашньою назвою «Доброволець». Зйомки розпочнуться у вересні.

— Ви з дитинства мріяли стати актрисою? Чи не відмовляли вас батьки?

— Я народилася у Червонограді на Львівщині. Ще у дитячому садочку, де працювала мама, на святковому ранку я побачила, як світяться від щастя її очі, коли я виступала. Мені стало так приєм­но, і я вирішила саме таким чином ощас­ливлювати її. Коли виросла і настав час подавати документи, переживала, бо не вірила, що без блату дівчина з провін­ційного містечка може стати студент­кою театрального інституту. Так і було: за першим разом не вступила. Тоді тато сказав: «Для чого тобі та професія? Йди вчитися на кухаря або на продавця. Ні­коли не будеш голодною». Мама бачи­ла, що я хочу досягти своєї мрії і всіляко мене підтримувала. А коли я вступила, батько пишався мною. Хоча був скупим на компліменти, завжди міг лише сказа­ти: «От тут ти, Наталко, добре зіграла».

— Ваша донька Юлія успадкувала мамин талант?

— Так, звісно. Але вона закрила цю тему ще у школі, коли її всі запитували, чи хоче вона стати актрисою, як мама. Ще тоді вона сказала — ні. Юля цікавить­ся політикою, цього року закінчила уні­верситет і буде політологом.

— Пані Наталю, своє особисте жит­тя тримаєте у суворій таємниці. А на Х Одеському кінофестивалі бачила вас на червоній доріжці у товаристві красивого пана… Хто він?

— Коханий мужчина! Вірний друг і на­дійна людина. Він завжди намагається бути поруч у хвилюючих для мене поді­ях… Одеський кінофестиваль, червона доріжка, де зустрічаються багато над­звичайних, талановитих і творчих осо­бистостей! Емоції вирують, і я точно знаю: навіть якщо на червоному килимі я можу випадково спіткнутися, його рука підтримає мене!