«Свою першу роль, чорта, я зіграв у чотири роки»

У рамках програми Х Одеського міжнародного кінофестивалю, медіа-партнером якого є телеканал «Україна», було представлено одну зі серій нового фільму «Маркус», який на замовлення каналу «Україна» знімають українські та латвійські кінематографісти. Представляти картину з Латвії приїхали виконавці головних ролей — 11-річний Олександр Нейкенс, що грає викраденого хлопчика Маркуса, та Ріхард Леперс, відомий українським глядачам за фільмами «Чорна квітка» та «Конвой». Леперса кілька років тому називали молодим Леонардо Ді Капріо, а тепер його порівнюють з Іваром Калниньшем… Про творчість і особисте життя Ріхард Леперс розповів журналістові «ВЗ».

— Ріхарде, ви зіграли головну роль в україно-латвійському серіалі «Маркус». Який він, ваш герой?

— Мій герой позитивний, безмежно кохає свою дружину і робить все для того, щоб зберегти сім’ю. Це людина, яка готова йти на все заради кохання. Я його добре розумію. Мабуть, на його місці я би вчинив так само. Мій герой — приклад для тих чоловіків, які вміють кохати. Нічого спеціально не треба ро­бити, просто по-чоловічому ставитися до виконання своїх обов’язків. Звісно, у фільмі присутня інтрига. Глядачі самі пізніше дадуть оцінку, що у житті мого героя було добре, а що — ні.

— Це вже не перша картина, у якій ви знялися в Україні. Перед «Мар­кусом» був фільм «Чорна квітка» — про Чорнобильську катастрофу, де ви зіграли головну чоловічу роль. На вашу думку, чому саме вас, інозем­ця, затвердили на цю роль?

— Насамперед, через те, що я грав хлопця, який приїхав в Україну з Литви. У Чорнобилі справді працювали люди з Литви, Латвії… «Чорна квітка» — не лише український фільм, а знятий у спільній продукції з латвійськими кінематогра­фістами, як і «Маркус». Мене взяли на роль інженера-литовця, який закохався в українську дівчину (цю роль зіграла Іванна Сахно. — Г. Я.). Українському ак­тору було би важко говорити з прибал­тійським акцентом.

— А потім ще був фільм «Конвой», що свідчить про те, що в українсько­му кінематографі ви вже своя люди­на…

— Я люблю Україну, завжди радію, коли мене запрошують в українські проекти. Тут — добрі люди, кінематогра­фісти — справжні професіонали.

— Але ви ще й в Лос-Анджелесі знімалися. Чим відрізняється зні­мальний день в Україні, Латвії і Аме­риці?

— Мабуть, лише мовою, якою дово­диться спілкуватися. У якій країні я би не знімався, намагаюся з командою ро­бити все на тому ж професійному рів­ні, що і вдома. Коли виставлені камери і світло, вже не має значення, у якій ти країні. Треба зіграти роль так, щоб ви­йшло правдиво, як у житті. Правда, у Лос-Анджелесі, я не міг зрозуміти по­ведінку режисерів. Ця їхня ввічливість іноді збиває з пантелику. Не міг зрозу­міти: подобається моя робота чи ні? Це вже потім я навчився розрізняти «до­бру» і «погану» посмішку (сміється. — Г. Я.).

— Вас називають другим Іваром Калниньшем. І вам пророкують його славу не лише як актора, а й як чо­ловіка, якого усе життя обожнювали жінки і яких любив він. Ви з цим пого­джуєтеся?

— Мені важко щось сказати з цього приводу. Івара Калниньша я взнав у до­волі поважному віці. Але фільми, у яких він зіграв, я бачив, і можу сказати, що він дуже талановитий. А стосовно жінок не можу нічого сказати — ні про нього, ні про себе. У Латвії мене ніхто так не на­зиває. Тому ця новина мене заскочила. Натомість не раз читав, коли був ще мо­лодший, що мене називали «латвійський Леонардо Ді Капріо». Але це було дав­но (сміється. — Г. Я.). Та я не хочу бути ні на кого схожий. Маю свою ціль у житті — бути хорошим актором і щоб мене знали тільки як Ріхарда Леперса. Жінку я кохаю лише одну, інші жінки мене не цікавлять. У мене є наречена, і наступного року ми маємо намір одружитися.

— Ви актор не лише кіно, а й театру. Де вам комфортніше працювати — на сцені чи знімальному майданчику?

— Мені дуже подобається кіно. Зміню­ється місце зйомок, змінюються люди, з якими виходиш на майданчик. Я не лю­блю довго залишатися на одному місці і в одному приміщенні, як це доводиться робити у театрі. Театр я також люблю по-своєму, бо люблю бачити перед собою живих глядачів. Мій театр у Ризі, і мені подобається грати у кількох виставах, але виходити щодня на театральну сцену не дуже хочу. Бо кіно займає більше міс­ця у моєму серці.

— У Юрмалі ви неодноразово про­водили фестиваль Лайми Вайкуле «Рандеву». Цього року вперше такий фестиваль відбудеться в Одесі. Вас також запросили ведучим?

— Цього року ще не буду, бо маю за­плановані зйомки на ці дати. Але якщо і наступного року фестиваль проходити­ме в Одесі, сподіваюся, мене запросять на роль ведучого. Я би дуже цього хотів, бо люблю Україну і Одесу.

— Це зараз ви — відомий актор не лише у Латвії, а й далеко за її межа­ми. З дитинства мріяли стати попу­лярним актором?

— Ніколи не мріяв про популярність. Просто робив свою роботу. Моя мама — театральний режисер, тому, мабуть, і не дивно, що вперше на сцену я вийшов у чотирирічному віці. Це була роль малень­кого чорта, який вкрав мішок. Мене ніхто не примушував виходити на сцену, я сам цього хотів. А потім мене почали запро­шувати на телебачення у різні передачі, я був ведучим різноманітних конкурсів. Мені на той момент було лише сім років. Саме тоді отримав перші свої нагороди. І якщо мої друзі мріяли у майбутньому стати льотчиками чи космонавтами, то я добре знав, що моє майбутнє — на сце­ні. Бути актором — це те, що я вмію і лю­блю робити.

— Ваша перша роль — маленький чорт. Не було образливо, що хтось грає принца чи доброго чарівника, а ви — негативну роль?

— Ніколи не хотів бути ані принцом, ані добрим чарівником. Мені завжди по­добалися негативні ролі. Коли навчав­ся в Академії акторської майстерності, завжди хотів грати лиходіїв, розбійни­ків, порушників закону. Це значно цікаві­ше — знайти у «негіднику» якусь позитив­ну рису. Мені завжди хочеться зрозуміти, чому людина так вчинила, що її до цьо­го штовхнуло. Щоб глядачі зрозуміли, коли ця людина схибила, і винести піс­ля вистави чи перегляду фільму урок для себе.

— Актори перед виставою чи зйом­ками дотримуються певних ритуалів. А ви забобонна людина?

— Я — віруюча людина. Віра мені багато у чому допомагає. Перед тим, як вийти на сцену, молюся. У мене є своя спеці­альна молитва. Окрім того, люблю при­роду. Займаюся серфінгом. Поки йду до моря, підходжу до дерева і розмовляю з ним і черпаю його енергію.

— Деякі актори відмовляються гра­ти померлих чи осіб, які звели рахун­ки з життям. Чи ви відмовлялися від таких ролей?

— Розумію артистів, які відмовляють­ся від таких ролей. Якщо актор — високо­професійний, вкладає душу у роль, має і сам пережити цю роль, щоб зрозумі­ти психологію вбивці чи вбитого. Наразі мені таких ролей не пропонували. У філь­мі «Конвой» мого героя вбивали, але він вижив. У «Чорній квітці» також мій герой вижив. Наразі мої герої не вмирають.

— Під час зйомок чи вистав трапля­ються різні курйозні ситуації. Чи по­трапляли ви у якісь халепи?

— Я граю у виставі «Трамвай бажань». Мені треба було запитати у головної ге­роїні «Але ж я знаю, що ви були у готелі „Фламінго“?» Говорю монолог і розумію, що забув, як називається готель. А від назви цього готелю починається моно­лог актриси, з якою я на сцені. В думці я прокрутив назви близько 30 готелів, але так і не згадав. Тому і запитав «А ви були у готелі „Гонолулу“?». Бачу, вона дивиться на мене квадратними очима і не розуміє, звідки я взяв таку назву. Актриса — дуже досвідчена, тому їй довелося викручува­тися самій (сміється. — Г. Я.). Якщо гля­дач не читав цієї п’єси, то нічого й не зро­зумів.

— Ви сказали, що наступного року одружитеся. Хто вона, дівчина, яка зуміла підкорити серце одного з най­красивіших акторів Латвії?

— Моя кохана — архітектор. Це добре, коли у родині дві творчі людини, але одна з них літає у хмарах, а інша чітко знає, де земля і що треба зробити, щоб дім не зруйнувався.

— Знаю, що займаєтеся благодій­ністю. Це правда, що хворій дівчинці віддали на операцію велику суму гро­шей?

— Правда. Щороку допомагаю фінан­сово там, де особливо потребують. Якщо людина має змогу допомогти, то це тре­ба робити обов’язково. У нас є сайт, де можна прочитати, хто потребує грошей на лікування. В одній з передач я виграв премію і усю суму віддав на операцію ді­вчинці, яка потребувала грошей на тер­мінову операцію.

— Як реагуєте, коли до вас підхо­дять за автографом чи зробити сел­фі?

— Латиші відрізняються стриманістю і сором’язливістю. Я бачу за усмішкою, що мене впізнали, але ось так у магази­ні чи посеред вулиці посоромляться пі­дійти. У ресторані, скажімо, я вечеряю. Офіціант просто виконує свою роботу. І лише після того, як я поїв і встав з-за столу, мене у коридорі можуть зупинити і, кілька разів вибачившись, попросити автограф або дозволу сфотографувати­ся. Ніколи нікому не відмовляю. Мені це приємно.

Фото телеканалу «Україна».

Одеса