Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Студентом заробляв, бігаючи вулицями в костюмах курчати чи ведмедика. А ще роздавав реклами»

Шоумен, телеведучий та актор Геннадій Попенко свою телевізійну кар’єру почав ще у студентські роки. Сьогодні вдало поєднує акторську роботу та улюблене хобі. Але найбільше часу він приділяє своїй родині — коханій дружині Ірині та доньці Богдані. Зараз Геннадія Попенка часто можна побачити на каналі «2+2», де він веде програму «Загублений світ».

А ще подорожує світом на байку та не втомлюється дивувати глядачів новими проектами. 16 червня Геннадій відсвяткує ювілейний день народження і поставить перед собою амбітні цілі на наступний рік.

Про ризиковані виклики, які кидає «Загублений світ», про досвід на рингу проти відомого ведучого та улюблену донечку Геннадій Попенко розповів журналістові «ВЗ».

 — Геннадію, багато акторів відмовляються від участі в серіалах, переконуючи, що це не мистецтво. Яка ваша думка щодо цього?

— Я не знаю жодного з акторів, хто відмовився б працювати, скажімо, у серіалі «Чорнобиль» від HBO. Серіали — це швидкий конвеєрний процес, у який не потрапиш, не маючи таланту, професіоналізму… і, звісно, трохи фарту. Пригадую кілька серіалів, зйомки яких мені приносили величезне задоволення. Наприклад, 12-серійний історичний серіал «Сувенір із Одеси» (режисер Олег Туранський). Це крутий приклад того, що серіал можна знімати як повноцінне кіно. У ньому я грав авторитетного одеського бандита, що тримав місто до появи Мішки Япончика. А в серіалах «По закону» і «Слідча Горчакова» грав чоловіків, який переодягалися у жінок, щоб шахраювати ще вдаліше.

— Ви почали працювати на телебаченні, коли вчилися в університеті, чому вирішили ускладнити собі студентське життя?

— На жаль, я відвідував не всі лекції в університеті, бо паралельно працював на різних підробітках. Десь за рік навчання я зрозумів, що одного дня двері навчального закладу відчиняться і з нами назавжди попрощаються. Уся та атмосфера свободи, надії та знайомства залишиться за плечима, а ти перетворишся у нікому не потрібного актора. Звичайно, доля щасливого випадку є, але сподіватися можна лише на себе. Тому студентом заробляв анімованими персонажами — бігав у костюмах курчати чи кролика вулицями, роздавав реклами. Такими були мої перші заробітки. Лише на другому курсі університету зрозумів, що потрібно працювати на роботі, що наближена до моєї спеціальності. Тоді і зміг влаштуватися на музичний канал у ролі ведучого музичних новин. Пригадую, стояв у кадрі, розмахував руками й розповідав про музичні тенденції — отака смішна робота була. А вже із четвертого курсу працював ведучим у «Мелорамі» — музичній програмі, періодично «світився» на інших телеканалах… Тому, коли закінчував університет, отримав пропозиції про роботу одразу від чотирьох каналів.

— А зараз ведете програму «Загублений світ» на каналі «2+2». Хтось вірить у нереальні історії, дехто ставиться до них скептично… А ви особисто вірите у них?

— Ми не часто робимо висновок наприкінці програми саме для того, аби глядач розібрався у темі самостійно. Наше завдання — знайти максимум інформації, щоб показати людям варіативність цього світу. Показати, що він не такий простий, як нам здається. Розкрити його таємниці. У мене є знайомі, які перестали дивуватись. Адже доросле життя встановлює чіткі рамки та вбиває таємничість. Від цього стає сумно.

— Привідкрийте залаштунки «Загубленого світу»

. — Над кожним випуском працює ціла команда. Те, що глядачі бачать на екрані, — вже результат. А цьому передує довгий процес підготовки і зйомок. Особливо, коли це стосується теми потойбічного світу, магії. Це найбільш тонка тема із усіх у циклі «Загубленого світу». Тут дуже легко скотитися до «цілительки у сьомому коліні». Аби цього не сталось, долучаємо до зйомок експертів, фахівців, які можуть науково обґрунтувати існування паралельного світу. Розкопувати істину від багатьох нашарувань потрібно уважно, ретельно і у спокої. Як підняття з-під ґрунту давнього манускрипту. Це… зачаровує. Цей процес не менш цікавий, аніж сам випуск. Наприклад, я зараз з вами спілкуюся, а по нозі розповзається синець на все стегно. Це ми так знімали сьогодні черговий випуск «Загубленого» на трасі для мотокросу. Довелось трохи політати на мотоциклі. Було непросто, оскільки не займаюсь цією мотодисципліною.

— Але ж ви байкер…

— І не лише я. Ми з дружиною — мотоциклісти, тому взагалі любимо активний відпочинок, катаємося і Україною, і за кордон. Кілька років тому об’їхали на байках 10 країн за 20 днів. Це, звичайно, було важко, бо в дорозі за день доводилося проводити до 400 км. Але враження незабутні! Проте мотокрос — це важкий і серйозний спорт. Наскільки за хоплюючий, настільки й травматичний. Цього потрібно навчатися.

— Донька ваше захоплення поділяє?

— Це її стихія! Вона на байку з п’яти місяців. Серед її друзів є авторитетні байкери, які тануть, як свічки, коли розмовляють з Богданою. І це не єдина наша спільна тема. Богдана захоплюється досить дивними, як для маленької дівчинки, речами. Наприклад, українська етнічна музика, патріотичні пісні. Іноді не прості як за змістом, так і за стилем.

— Недавно на екрани вийшов серіал «Сувенір з Одеси», де ви зіграли ватажка банди. Важко було вжитися у роль бандита?

— Я граю ватажка однієї з одеських банд — Семена Воловенка на прізвисько Вол. Образ для мене новий, тому було нелегко. Працював над вимовою, жестами та навіть ходою. У нас на знімальному майданчику був консультант, який розповів нам про основні особливості одеського жаргону. Наприклад, у побудові одеських фраз дієслово має завжди бути останнім, це додає реченню ознаки незакінченості і спонукає до продовження розмови. Як наслідок, я настільки поринув у цей надзвичайний матеріал, що навіть вдома вживав ці колоритні слова та фрази.

— Який знімальний день запам’ятався найбільше?

— Була одна сцена, коли мій персонаж мав грабувати квартиру на другому поверсі і залазити туди з вулиці через карниз. Звичайно, у мене був дублер-каскадер, проте я мав самостійно пройти частину шляху на висоті двох поверхів. За задумом режисера Олега Туранського, це мало виглядати дуже динамічно в кадрі, тому ми мали зняти все одним дублем. При тому, що там було багато дійових осіб: і поліція, і наша банда, і перехожі, і візник з каретою.

— Про яке ваше захоплення мало хто знає?

— Обожнюю бігати саме в лісі, а не на стадіоні чи в залі на біговій доріжці. Фізичного навантаження у такому тренуванні менше, але я отримую величезне задоволення. Іноді можу зупинитися, побачивши тваринку чи пташку у лісі. І хоча збивається ритм, така перерва приносить мені набагато більше в емоційному еквіваленті.

— Родина ваше захоплення спортом поділяє?

— Із донькою у нас спільні заняття на роликах, велосипеді. Мама з нею ходить у басейн. Прогрес у воді можна описати просто: «Маму обганяє». А от її заняття балетом — це суто індивідуальна дисципліна. Батьків пускають лише на звітний урок та концерт.

— Як привчити дітей до занять спортом?

— Власним прикладом. І розмовами, порівнянням, аналізом. Дитина має розуміти, що вона робить і для чого їй це потрібно. Тоді не доведеться займатися спортом з-під палиці. Ну і без натхнення нікуди не дітися. Обраний вид спорту має надихати. Тоді прогрес і здобутки не забаряться.

— Торік у проекті «Битва» ви перемогли на рингу іншого телеведучого. Давно займаєтеся боксом?

— Якщо брати «бої» дитинства, то давно. Ріс у Полтаві. У 90-х різне траплялося. Бувало й таке, що ти стоїш сам і відмахуєшся від такої кількості людей, що навіть не встигаєш їх полічити. І щасливий, що лише ніс зламали, ідеш потім своїми ногами додому. Усіляке бувало, але це не бокс, це щось дивовижне. На змаганнях, які проводили серед зірок шоу-бізнесу, суддя підняв мою руку після третього раунду. У боксі ти вийшов на ринг, і… все, працюй. Ніхто не підстрахує: тренер не вийде замість тебе, друзі не стануть стіною. Все лише на тобі. І впевненість обов’язково буде, якщо ти був на тренуваннях і якщо чуєш із зали «Тату! Тату!», «Гєна, давай!». І тоді ти розумієш, що твоя команда прийшла, і вона допомагає.

— Ваша дружина на фестивалі «Тарасова гора» вперше вийшла на ринг. Не думали зробити боксування сімейним хобі?

— Уже зробили (сміється. — Г. Я.). Навіть у доні є своя груша вдома, свої рукавички. Наша із дружиною груша — в гаражі. У доні такий потужний удар, що коли чоловіки бачать, як вона на моєму животі відпрацьовує «двійку», і чують мою пропозицію підставити під ці гармати свій живіт, завжди відмовляються. Із дружиною ми іноді беремо рукавички, виходимо на стадіон чи на галявину. Потроху відпрацьовуємо удари. Закінчувати завжди перший пропоную я. Ірина дуже завзята щодо боксу. А її правий прямий та боковий не раджу нікому пропускати.

Розмовляла Галина ЯРЕМА.

Схожі новини