«Писати — це жити і дихати, створювати нові світи і заселяти їх цікавими персонажами»

Інтерв’ю з молодим письменником із Мелітополя Олександром Заварою про різні грані творчості

Фото з особистого архіву Олександра Завари

Перш ніж стати письменником, Олександр Завара встиг закінчити філологічний факультет Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького, попрацювати журналістом, оператором радіоефіру, діджеєм… Набувши життєвого досвіду і пізнавши різні грані творчості, йому є що сказати своєму читачеві. Олександр Завара не соромиться зізнатися, що інколи не знає відповідей на запитання, які ставлять йому читачі.

— Олександре, за освітою ви філолог, але працюва­ли журналістом, оператором радіоефіру, діджеєм, були фронтменом музичного гур­ту, зрештою, стали досить ві­домим письменником. Яка з цих професій вам найближ­ча?

— Жодна, бо це все про одне й те саме. Це щось на кшталт крайностей однієї суті, яку від­чував у собі завжди. І це твор­чість. Тому згадане було спро­бами чи радше стежками до творчості, і, як зазвичай відбу­вається, одне тягнуло за собою інше. Це хороший досвід і зага­лом цікавий процес.

— Ви писали вірші, потім — малу прозу, зараз пише­те романи. Як відбувалася ця трансформація? У жанрах малої форми вам стало тісно чи є ще якісь причини?

— Не скажу, що стало тісно, просто прийшло усвідомлення, що прозою можу сказати наба­гато більше, і, може, навіть якіс­ніше. Це що стосується поезії. А про малу форму, хороше опові­дання, це вміщений у 5−10 сто­рінок роман. Саме тому робо­та над малою прозою потребує неабиякої майстерності слова. Я так не вмію, тож романи мені ближчі. Трансформації як та­кої не було. Просто одного дня відкрив вордівський файл і по­чав писати те, що давно було на думці.

— Ви маєте змогу їзди­ти різними містами України з творчими зустрічами. Чи скрізь читачі, які приходять на ваші презентації, однако­ві, чи жителі Львова і Терно­поля чимось відрізняються від мешканців Дніпра або Ме­літополя?

— Ви маєте розуміти, що і у Львові, Тернополі, і Дніпрі з Ме­літополем, і в Запоріжжі чи Києві живуть люди, і всі вони, по суті, цікаві і різні у своїй однаковос­ті. Тому виділяти когось окремо я би не став.

— Чи ставили вам такі пи­тання, на які ви не мали від­повіді?

— Звісно. У мене не завжди є відповіді на те, що цікавить чи­тача. До того ж часто читачі мо­жуть розповісти авторові про його роботу значно більше, ніж він їм. Це кльово вловлювати і досліджувати, тобто куди саме заносить читача його уява чи просто спосіб мислення.

— Опишіть кількома сло­вами ваш роман «Песиголо­вець». Яка його основна дум­ка?

— Це роман про те, що зі сво­їми бажаннями чи прагненнями слід бути обережним, бо вони мають здатність здійснювати­ся. Однак якою ціною, більшість людей над цим не замислюєть­ся. Роман якраз про це.

— Нещодавно побачив світ ваш новий роман «Гелтер Скелтер». Що стало поштов­хом до його написання і як довго тривала робота?

— Після «Песиголовця» мені було що продовжити на тему людського фактору, можливо — природи і поведінки людини у незрозумілій їй ситуації, точні­ше, незрозумілій і екстремальній ситуації. І від першого написано­го слова до примірника в руках минуло близько двох років.

— Що для вас писати?

— Відповідь буде надто ба­нальною. Писати — це жити і дихати, створювати нові сві­ти, заселяти їх цікавими персо­нажами, мучити їх і стежити за тим, як вони вилізуть, — чи не вилізуть — з тої чи іншої халепи (сміється).

— Коли це почалося? Чи була спроба зупинитися?

— Тут все, як у всіх. Творчість починається ще в ранньому ди­тинстві. Згадайте, ми всі у щось гралися, вигадували якісь об­ставини, моделювали ситуації і пірнали в них з головою. Фак­тично ми вигадували вже згада­ні нові світи і так само заселяли їх персонажами, ролі яких вико­нували наші друзі або іграшки. А щодо спроб зупинитися, так. Як завжди буває, соціум нав’язує свої умови існування, й іноді по­трібен час для того, щоб усвідо­мити, хто ти є і чим насправді хочеш займатися.

— Чи намагалися змінити сферу занять?

— Постійно. Існує, наприклад, спосіб життя офісного мене­джера: робота п’ять днів на тиж­день з дев’ятої до п’ятої, обі­дня перерва, аванси, стабільна зарплатня, відпустки і можли­вість кар’єрного зросту… Це насправді класно і респекта­бельно. Але є люди, які не впи­суються у подібний формат жит­тя, хай би як вони не намагалися це зробити… От і я не вписався. А перспективи були всюди, та, зрештою, прийшло вищезгада­не усвідомлення.

— Письменник чи рецен­зент? Що первинне?

— Це невід’ємне одне від од­ного. Як Інь і Ян. По суті, всі письменники десь всереди­ні себе є рецензентами чужих творів, а всі рецензенти потен­ційні письменники. Отож мій внутрішній оповідач любить ви­гадувати, планувати і моделю­вати, тим часом як рецензент намагається вчитися в інших.

— З чим пов’язана необхід­ність читати твори інших та коментувати? Це спроба дати оцінку? Чи все ж таки висло­вити свої думки з приводу?

— Необхідності немає жодної. І насправді ніколи не було. Про­сто в якийсь момент з’явилося усвідомлення, що є багато ціка­вих книжок, інформації про які, чесно кажучи, нуль. Максимум, на що можна сподіватися, — це анотації в інтернет-книгарях або сюжетні спойлери в коментарях. Але ні те, ні інше не дає чіткої уяви про написане. А цікавими твора­ми обов’язково треба ділитися з іншими. От я й почав писати від­гуки, і досі намагаюся це робити.

— Як ставитеся до рецензій на ваші твори?

— Від доброї рецензії стає до­бре на душі, а від поганої пога­но, й іноді хочеться покалічити автора за таку недалекогляд­ність. Це, звісно, жарт. Насправ­ді, мабуть, найкраща політика — це не звертати уваги на поді­бні речі, хоч хороші, хоч пога­ні, і просто робити свою справу мовчки. Тут треба пам’ятати, що хороші відгуки надто розсла­бляють, а погані часто збивають з курсу. Тому краще працювати і вдосконалюватися, тобто роби­ти це так, щоб можна було зау­важити позитивний результат.

— Закінчіть, будь ласка, фрази: «Письменник — це…».

— Людина, яка по-справжньому працює зі словом.

— «Діджей — це…».

— Те саме, що й письменник, тільки слова не закарбовують­ся, а летять одразу у простір.

— «Донбас — це…».

— Земля, яка потребує всьо­го, що кожен може їй дати.

— Давайте уявно перенесе­мося на 10 років у майбутнє. Яким ви там бачите Олексан­дра Завару?

— Десять років тому я був ді­джеєм на радіо і найменшо­го уявлення не мав про себе як письменника. Тому відповіді на це запитання у мене немає. По­бачу через десять років.

— Ваш улюблений вислів у складні періоди життя?

— «Коли я знаходжуся в часи біди, Мати Марія приходить до мене, говорячи словами му­дрості: «Нехай буде»… «Бітли» вже давно про все сказали, ні додати, ні відняти.

Із досьє «ВЗ»

Олександр Завара народився 20 листопада 1983 року у Великій Новосілці Донецької області. З 2001-го живе у Ме­літополі. У 2006 році закінчив філологічний факультет Ме­літопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького. З 2013 року — рецензент, постій­ний член журі конкурсів короткої прози. Був фронтменом і автором пісень у жанрах хіп-хоп і рок-н-рол гурту «2XL». 2016 року Олександр Завара здобув четверту премію кон­курсу видавництва «Смолоскип» за роман «Песиголовець».