Перед тим, як відправити свою кераміку на випал у піч, вмочує її у… молоко

Призабуте гончарне ремесло у Галичині відродила народна майстриня з районного Миколаєва Ганна Драголюк. Її посудом з глини користуються навіть у Раді Європи

Ростислав Шмагало. Фото з особистого архіву

Одним з тих оберегів, які у всі часи були сторожами української автентичності, підживлювали наш дух, не дали скоритися під час ворожих навал і розчинитися у міграціях, є народні ремесла. Особливе місце серед них займає гончарство. Стрімкий наступ цивілізації, здавалося, відсуне на музейні полиці вироби з глини, які деякі розумники вважали «пережитками минулого». Однак навіть за тотальної комп’ютеризації українці відчувають потребу у цих магнетичних речах з їх позитивною аурою. Узявши своє начало з рідних надр, у руках умільців вони стають органічною частиною наших буднів і свят. Про одного з майстрів, який творить шедеври української кераміки, розмова кореспондента «Високого Замку» з професором Львівської національної академії мистецтв Ростиславом Шмагалом. А почали ми нашу бесіду з витоків…

— Глина особливо доро­га українцям, — каже пан Рос­тислав. — У давнину картогра­фи писали, що Україна — «країна глин», а українці — «керамічний» народ. Згадайте: ми мали хати, мазані глиною, глиняні долів­ки (заміняли підлогу). Глиняним був посуд, іграшки. Досі попу­лярними у нас є прізвище «Гон­чар», «Гончарук», «Гончаренко». А скільки населених пунктів на­зиваються Гончарівкою! З ча­сів трипільської культури у нас існувала традиція лікувати гли­ною. Доктор медицини болга­рин Богдан Йотов довів, що ви­промінювання глини і глиняного посуду є енергетично позитив­ним для людини, лікувальним, допомагає позбутися десятка хвороб. Глиняний посуд — це ще й висока естетика. Він виконує певну соціальну роль: коли їмо з глиняного посуду, торкаємося його, вбираємо запах випаленої глини — нас проймає щемливе відчуття дому…

— Скептики часто кажуть: гончарство — це вчорашній день..

— На зламі ХІХ-ХХ століть Україна мала 700 гончарних осередків, у західній її части­ні таких було близько чотирьох сотень. Тоді по всій Європі по­ширився рух Art&Kraft («Мис­тецтво і Ремесло»), поклика­ний відроджувати, зберігати народні види мистецтв, які за­непадали під впливом науково-технічного прогресу, засилля металевого, фарфорового по­суду. На міжнародних вистав­ках кераміки в Європі укра­їнські гончарі завойовували золоті медалі. З часом це яви­ще згасло. На жаль, зараз гон­чарних майстерень у нас мо­жемо порахувати на пальцях однієї руки. Це почасти наслі­док нещадної боротьби з «дріб­ним виробником», яку вели у радянські часи.

Але потрохи українська ке­раміка відроджується. Крім сто­лиці вітчизняного гончарства — Опішні, де створено музей цього ремесла, воно завдяки ентузі­астам збереглося у глухому селі Гавареччина, що у Золочівсько­му районі на Львівщині. Тут і далі виготовляють знамениті на весь світ чорнолощені вироби з гли­ни. Колись приїжджали до цих майстрів італійці, обіцяли гро­мадянство своєї країни, разом з родинами, хатами, гончарни­ми колами хотіли забрати їх до себе, щоб відтворювали там­тешню кераміку Буккеро, яка ві­дома з часів етрусків. Але га­варецькі гончарі відмовилися покидати рідні краї…

Відроджує українську керамі­ку й унікальна жінка з районно­го Миколаєва — Ганна Драголюк. У своїй непримітній майстер­ні, що за якихось 300 метрів від міжнародної траси Київ-Чоп, вона ось уже сорок років тво­рить справжні дива. Коли піс­ля розвалу СРСР нашу економі­ку охопила криза (у тому числі — гончарний цех у Миколаєві), Ганна Степанівна, колишня його працівниця, подалася на робо­ту у Німеччину, заробила гро­шей і викупила закинуте підпри­ємство. Дала йому друге життя.

Миколаївська майстриня Ганна Драголюк і її неповторні вироби.

Вироби Ганни Драголюк — це рукотворна кераміка, створена винятково на гончарному кру­зі. Аналогічних майстрів в Укра­їні дуже мало. Не всякий за таку фізично важку працю візьметь­ся. Вироби пані Ганни вража­ють своєю простотою і висо­кохудожнім виконанням. Вони ужиткові. Навіть дивитися на ці речі приємно. Кожна з них — не­повторна, ви не знайдете двох однакових. Свої на червоно ви­палені вироби майстриня при­крашає гарними народними орнаментами. Інший напрям її роботи — коричнева кераміка. Створює її для етноресторанів, для екологічної кухні, яка зараз стала дуже популярною. Третій випал цієї кераміки при темпе­ратурі 300 градусів Ганна Сте­панівна робить після покриття її молоком. Це потрібно для того, щоб на поверхні виробів утво­рилася екологічно чиста плівка, яка захищає глину, не дозволяє проникати у неї зайвій волозі. Страви у такому посуді особли­во смачні.

До таких, як пані Ганна, укра­їнських ремісників нині величез­ний інтерес у світі. На Гуцуль­щину приїжджають дизайнери зі скандинавських країн і вивча­ють наші народні промисли, ви­робництво автентичних речей, які місцеві майстри виготовля­ють без застосування електри­ки, газу, без хімії, без будь-яких втручань цивілізації. Європей­ці не можуть стримати своїх по­чуттів, коли бачать, як народжу­ються наші трембіти, ліжники, різьблені дерев’яні речі і кера­міка. На Заході є великий про­шарок людей, які у своєму по­буті використовують екологічно чисті речі…

— Доводилося чути, що на світовому ринку кераміки першість утримує Китай…

— Це правда. Всі наші су­пермаркети теж забиті китай­ською керамічною продукцією у сфальшованому етностилі. Це боляче, бо маємо своїх унікаль­них гончарів. Мало того, що у китайських підробках під нашу народну кераміку нема україн­ської душі, — при їх виготовленні не дотримано технології. У таких виробах може бути багато хіміч­них компонентів, шкідливих для організму. Наші майстри тако­го собі не дозволять. Мені імпо­нує, що Ганна Драголюк робить автентичну українську керамі­ку, має відповідні сертифікати якості. У її виробах можна відчу­ти енергетику цілющої місцевої глини. Порадив би пані Ганні ви­готовити власне клеймо і стави­ти його на кожен свій виріб. Це поширювало б славу про неї, а з іншого боку, захистило б її ав­торство, перекупники не мали б шансу наживатися на імені цієї народної майстрині.

Ганна Драголюк — це клон­дайк унікальних традицій. Поді­бних ми не побачимо в Європі. І в цьому цінність того, чим за­ймається ця жінка. Вона адап­тує давні надбання до потреб сучасної кулінарії. Скажімо, крім макітр, виготовляє кухлі, тур­ки для кави, чайники, посуд для приготування печені, плову. Все вивірено не тільки досвідом гон­чара, а й кулінара. В асортимен­ті близько сотні видів посуду, який задовольнить і етнофес­тиваль, і домогосподарку, і су­часний ресторан. Сам Бог велів галичанам використати працю рук миколаївської майстрині, а не послуговуватися шкідливи­ми китайськими та деякими вітчизняними підробками!

З глини Ганна Степанівна виготовляє навіть турки для кави (на передньому плані).

— Що можна було би зро­бити, аби гончарні традиції у тому ж Миколаєві примножу­валися?

— Місцева влада мала б усі­ляко допомогти цій жінці. Їй свого часу не вдалося відкри­ти у центрі рідного міста ма­газин власної кераміки — тож треба повернутися до цього питання. Чиновники мали би пропагувати гончарство, почи­наючи зі шкіл, — у вигляді май­стер-класів, уроків праці. Треба привчати дітей до цього ремес­ла. Популяризувати його серед широкого кола громадськос­ті. Допомогти майстрині у ство­ренні культурної індустрії, а не розглядати її роботу як комер­ційну діяльність. У нас часто ви­трачають величезні кошти на рекламу «лісапетних батальйо­нів», що є проявом кітчу, шаро­варщини, — замість того, щоб популяризувати автентичну творчість. Таку, як у Ганни Дра­голюк.

Добре, що у Миколаєві хо­чуть поставити пам’ятник гон­чареві, але важливо також не забувати про нинішніх май­стрів. Гончарі могли б очолити святкову ходу жителів Микола­єва на День міста. Миколаїв­цям (їх тут ще називають «ко­пачами» — від «копати глину») треба взяти за правило, щоб у кожній хаті був глиняний по­суд свого, миколаївського ви­робництва. Варто було б одну з нових вулиць цього міста на­звати Гончарною або Копаць­кою. Крім посуду, різних мико­лаївських сувенірів, у майстерні Ганни Драголюк можна було би виготовляти дитячі іграшки з глини. Чому б винятково ними не прикрасити міську новоріч­ну ялинку (як колись у Львові ялинку наряджали яворівськи­ми іграшками з дерева). Це була б найоригінальніша ялин­ка на всю Україну? Знаю, що у Миколаєві проводять Книжкову толоку, Симпозіум скульпторів. Сам Бог велів проводити у цьо­му місті і Фестиваль гончарів.

Гончарство Ганни Драголюк могло би стати однією з візит­них карток Миколаєва, ще біль­ше прославити його — поряд з такими явищами, як маляр­ство на склі Івана Сколоздри, творчість ювеліра-каменорі­за Олександра Мірошникова. Вірю, подивитися на мистецтво цієї тріади сюди поспішали б не тільки українські, а й закордон­ні туристи.

Думка з приводу
Петро КОБРИН, стоматолог

Ганну Драголюк знаю давно, колись вона працювала разом з моїм дідом Іваном Говиковичем. До війни разом з бабусею він волами возив свої гончарні вироби на базар до Львова, Ходорова, Стрия — жили з того…

З робіт Ганни Степанівни мені особливо подобається її різдвяний набір кераміки, де є макітра для куті, вареничниця, глечик для узвару і все решта… Неймовірно гарним виглядає святковий стіл, сервірований виробами цієї майстрині! Коли кличу гостей на Петра, на свої іменини, то пригощаю їх винятково з глиняного посуду від Ганни Драголюк!

Не тільки я оцінив красу цих виробів. Донька мого товариша Андрія Ципуха — Божена — працює у Раді Європи у Страсбурзі. До Франції взяла собі глиняного посуду від Ганни Степанівни, популяризує його серед тамтешньої української громадян та іноземців. Відгуки у всіх захопливі!