Перед тим, як відправити свою кераміку на випал у піч, вмочує її у… молоко
Призабуте гончарне ремесло у Галичині відродила народна майстриня з районного Миколаєва Ганна Драголюк. Її посудом з глини користуються навіть у Раді Європи
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/385258/shmagalo.jpg)
Одним з тих оберегів, які у всі часи були сторожами української автентичності, підживлювали наш дух, не дали скоритися під час ворожих навал і розчинитися у міграціях, є народні ремесла. Особливе місце серед них займає гончарство. Стрімкий наступ цивілізації, здавалося, відсуне на музейні полиці вироби з глини, які деякі розумники вважали «пережитками минулого». Однак навіть за тотальної комп’ютеризації українці відчувають потребу у цих магнетичних речах з їх позитивною аурою. Узявши своє начало з рідних надр, у руках умільців вони стають органічною частиною наших буднів і свят. Про одного з майстрів, який творить шедеври української кераміки, розмова кореспондента «Високого Замку» з професором Львівської національної академії мистецтв Ростиславом Шмагалом. А почали ми нашу бесіду з витоків…
— Глина особливо дорога українцям, — каже пан Ростислав. — У давнину картографи писали, що Україна — «країна глин», а українці — «керамічний» народ. Згадайте: ми мали хати, мазані глиною, глиняні долівки (заміняли підлогу). Глиняним був посуд, іграшки. Досі популярними у нас є прізвище «Гончар», «Гончарук», «Гончаренко». А скільки населених пунктів називаються Гончарівкою! З часів трипільської культури у нас існувала традиція лікувати глиною. Доктор медицини болгарин Богдан Йотов довів, що випромінювання глини і глиняного посуду є енергетично позитивним для людини, лікувальним, допомагає позбутися десятка хвороб. Глиняний посуд — це ще й висока естетика. Він виконує певну соціальну роль: коли їмо з глиняного посуду, торкаємося його, вбираємо запах випаленої глини — нас проймає щемливе відчуття дому…
— Скептики часто кажуть: гончарство — це вчорашній день..
— На зламі ХІХ-ХХ століть Україна мала 700 гончарних осередків, у західній її частині таких було близько чотирьох сотень. Тоді по всій Європі поширився рух Art&Kraft («Мистецтво і Ремесло»), покликаний відроджувати, зберігати народні види мистецтв, які занепадали під впливом науково-технічного прогресу, засилля металевого, фарфорового посуду. На міжнародних виставках кераміки в Європі українські гончарі завойовували золоті медалі. З часом це явище згасло. На жаль, зараз гончарних майстерень у нас можемо порахувати на пальцях однієї руки. Це почасти наслідок нещадної боротьби з «дрібним виробником», яку вели у радянські часи.
Але потрохи українська кераміка відроджується. Крім столиці вітчизняного гончарства — Опішні, де створено музей цього ремесла, воно завдяки ентузіастам збереглося у глухому селі Гавареччина, що у Золочівському районі на Львівщині. Тут і далі виготовляють знамениті на весь світ чорнолощені вироби з глини. Колись приїжджали до цих майстрів італійці, обіцяли громадянство своєї країни, разом з родинами, хатами, гончарними колами хотіли забрати їх до себе, щоб відтворювали тамтешню кераміку Буккеро, яка відома з часів етрусків. Але гаварецькі гончарі відмовилися покидати рідні краї…
Відроджує українську кераміку й унікальна жінка з районного Миколаєва — Ганна Драголюк. У своїй непримітній майстерні, що за якихось 300 метрів від міжнародної траси Київ-Чоп, вона ось уже сорок років творить справжні дива. Коли після розвалу СРСР нашу економіку охопила криза (у тому числі — гончарний цех у Миколаєві), Ганна Степанівна, колишня його працівниця, подалася на роботу у Німеччину, заробила грошей і викупила закинуте підприємство. Дала йому друге життя.
/wz.lviv.ua/images/interview/2019/02/goncharstvo_2.jpg)
Вироби Ганни Драголюк — це рукотворна кераміка, створена винятково на гончарному крузі. Аналогічних майстрів в Україні дуже мало. Не всякий за таку фізично важку працю візьметься. Вироби пані Ганни вражають своєю простотою і високохудожнім виконанням. Вони ужиткові. Навіть дивитися на ці речі приємно. Кожна з них — неповторна, ви не знайдете двох однакових. Свої на червоно випалені вироби майстриня прикрашає гарними народними орнаментами. Інший напрям її роботи — коричнева кераміка. Створює її для етноресторанів, для екологічної кухні, яка зараз стала дуже популярною. Третій випал цієї кераміки при температурі 300 градусів Ганна Степанівна робить після покриття її молоком. Це потрібно для того, щоб на поверхні виробів утворилася екологічно чиста плівка, яка захищає глину, не дозволяє проникати у неї зайвій волозі. Страви у такому посуді особливо смачні.
До таких, як пані Ганна, українських ремісників нині величезний інтерес у світі. На Гуцульщину приїжджають дизайнери зі скандинавських країн і вивчають наші народні промисли, виробництво автентичних речей, які місцеві майстри виготовляють без застосування електрики, газу, без хімії, без будь-яких втручань цивілізації. Європейці не можуть стримати своїх почуттів, коли бачать, як народжуються наші трембіти, ліжники, різьблені дерев’яні речі і кераміка. На Заході є великий прошарок людей, які у своєму побуті використовують екологічно чисті речі…
— Доводилося чути, що на світовому ринку кераміки першість утримує Китай…
— Це правда. Всі наші супермаркети теж забиті китайською керамічною продукцією у сфальшованому етностилі. Це боляче, бо маємо своїх унікальних гончарів. Мало того, що у китайських підробках під нашу народну кераміку нема української душі, — при їх виготовленні не дотримано технології. У таких виробах може бути багато хімічних компонентів, шкідливих для організму. Наші майстри такого собі не дозволять. Мені імпонує, що Ганна Драголюк робить автентичну українську кераміку, має відповідні сертифікати якості. У її виробах можна відчути енергетику цілющої місцевої глини. Порадив би пані Ганні виготовити власне клеймо і ставити його на кожен свій виріб. Це поширювало б славу про неї, а з іншого боку, захистило б її авторство, перекупники не мали б шансу наживатися на імені цієї народної майстрині.
Ганна Драголюк — це клондайк унікальних традицій. Подібних ми не побачимо в Європі. І в цьому цінність того, чим займається ця жінка. Вона адаптує давні надбання до потреб сучасної кулінарії. Скажімо, крім макітр, виготовляє кухлі, турки для кави, чайники, посуд для приготування печені, плову. Все вивірено не тільки досвідом гончара, а й кулінара. В асортименті близько сотні видів посуду, який задовольнить і етнофестиваль, і домогосподарку, і сучасний ресторан. Сам Бог велів галичанам використати працю рук миколаївської майстрині, а не послуговуватися шкідливими китайськими та деякими вітчизняними підробками!
/wz.lviv.ua/images/interview/2019/02/goncharstvo_1.jpg)
— Що можна було би зробити, аби гончарні традиції у тому ж Миколаєві примножувалися?
— Місцева влада мала б усіляко допомогти цій жінці. Їй свого часу не вдалося відкрити у центрі рідного міста магазин власної кераміки — тож треба повернутися до цього питання. Чиновники мали би пропагувати гончарство, починаючи зі шкіл, — у вигляді майстер-класів, уроків праці. Треба привчати дітей до цього ремесла. Популяризувати його серед широкого кола громадськості. Допомогти майстрині у створенні культурної індустрії, а не розглядати її роботу як комерційну діяльність. У нас часто витрачають величезні кошти на рекламу «лісапетних батальйонів», що є проявом кітчу, шароварщини, — замість того, щоб популяризувати автентичну творчість. Таку, як у Ганни Драголюк.
Добре, що у Миколаєві хочуть поставити пам’ятник гончареві, але важливо також не забувати про нинішніх майстрів. Гончарі могли б очолити святкову ходу жителів Миколаєва на День міста. Миколаївцям (їх тут ще називають «копачами» — від «копати глину») треба взяти за правило, щоб у кожній хаті був глиняний посуд свого, миколаївського виробництва. Варто було б одну з нових вулиць цього міста назвати Гончарною або Копацькою. Крім посуду, різних миколаївських сувенірів, у майстерні Ганни Драголюк можна було би виготовляти дитячі іграшки з глини. Чому б винятково ними не прикрасити міську новорічну ялинку (як колись у Львові ялинку наряджали яворівськими іграшками з дерева). Це була б найоригінальніша ялинка на всю Україну? Знаю, що у Миколаєві проводять Книжкову толоку, Симпозіум скульпторів. Сам Бог велів проводити у цьому місті і Фестиваль гончарів.
Гончарство Ганни Драголюк могло би стати однією з візитних карток Миколаєва, ще більше прославити його — поряд з такими явищами, як малярство на склі Івана Сколоздри, творчість ювеліра-каменоріза Олександра Мірошникова. Вірю, подивитися на мистецтво цієї тріади сюди поспішали б не тільки українські, а й закордонні туристи.
Думка з приводу
Петро КОБРИН, стоматолог
Ганну Драголюк знаю давно, колись вона працювала разом з моїм дідом Іваном Говиковичем. До війни разом з бабусею він волами возив свої гончарні вироби на базар до Львова, Ходорова, Стрия — жили з того…
З робіт Ганни Степанівни мені особливо подобається її різдвяний набір кераміки, де є макітра для куті, вареничниця, глечик для узвару і все решта… Неймовірно гарним виглядає святковий стіл, сервірований виробами цієї майстрині! Коли кличу гостей на Петра, на свої іменини, то пригощаю їх винятково з глиняного посуду від Ганни Драголюк!
Не тільки я оцінив красу цих виробів. Донька мого товариша Андрія Ципуха — Божена — працює у Раді Європи у Страсбурзі. До Франції взяла собі глиняного посуду від Ганни Степанівни, популяризує його серед тамтешньої української громадян та іноземців. Відгуки у всіх захопливі!