«Я цілуюся краще, ніж готую…»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою українською співачкою Олею Цибульською

Оля Цибульська. Фото з особистого альбому

В української співачки Олі Цибульської вже близько десяти відеокліпів. Пише музику, веде програми на телебаченні. У свої тридцять з хвостиком встигає і на сцені виступати, і телепрограми вести, і мультики озвучувати, і виховувати чотирирічного сина Нестора та знаходити час для коханого чоловіка. А ще Оля — рекордсменка в Україні за кількістю прове­дених весіль. Понад 600 пар, яким під керівництвом Олі гості кричали «Гірко!», живуть у мирі та любові.

— Олю, стартує Національ­ний відбір на участь у пісен­ному конкурсі «Євробачен­ня». Чому не берете участі у ньому?

— Жінка після 30-ти вже не ви­пробовує свої сили. Вона у сво­їх силах впевнена! На сьогодні у мене є своя аудиторія, свій слу­хач. Звісно, цікавлюся «Євроба­ченням», як людина, що займа­ється музикою. Понад десять років працюю на радіо і телеба­ченні, торік вела проект про за­лаштунки національного відбо­ру «Євробачення», але наразі себе на його сцені не бачу. Бо це конкурс форматної пісні, яка повинна бути спроектована спе­ціально саме для цього заходу. У конкурсу є своя політика і свій формат. А мені у свої 33 роки хочеться співати без формату, лише так, як відчуваю. Тож «Єв­робачення» для мене наразі не актуальне. Не заперечую, що, можливо, наступного року ситу­ація зміниться. Якщо з’явиться якась конкретна пісня, бо на та­кий конкурс треба їхати з однією метою — щоб виграти. А для того треба мати пісню щонайменше рівня гурту АВВА.

— Недавно на «Голосі кра­їни» ви були за лаштунками і вболівали за дівчину з Казах­стану, яка чудово заспівала українською, а може, навіть готували її до конкурсу. Як ви знайшли одна одну?

— Мені зателефонував про­дюсер проекту «Голос країни» і сказав, що є дівчина, яка приї­хала з Казахстану і співає укра­їнською мою пісню «Чекаю. Цьом». Вони хотіли цю дівчи­ну здивувати, тому й запросили мене, бо вона, як з’ясувалося, є моєю фанаткою і любить мою музику, вивчає українську мову. Дівчина не знала, що я прийду. Це був для неї сюрприз. До зйо­мок ми з нею жодного разу не бачилися. Для мене це було особливим моментом. Пишу му­зику, можливо, іноді сумніваюся у тій чи іншій пісні, але коли цю пісню співають не лише в Украї­ні, а й за кордоном, мені приєм­но. Тоді розумію, що мама з та­том народили мене недаремно (сміється. — Г. Я.).

— Умієте і любите перема­гати. Очевидно, все почалося з першої «Фабрики зірок», на якій ви перемогли?

— Мама каже, набагато ра­ніше — у пологовому будинку. Я народилася у заповненому сту­дентами родзалі. У той час у ме­дичному училищі був відкритий урок «Пологи», тож довкола моєї мами стояла ціла група майбут­ніх медиків. Коли я закричала, мене зустріли оплесками. Так виглядає, до повних залів я зви­кла ще у пологовому будинку…

— Ви з дитинства мріяли стати співачкою? Чи на вас так вплинув Дзідзьо, який ко­лись сказав вам, що треба спробувати себе у шоу-біз­несі?

— Потяг до сцени і до того, щоб публічно щось говори­ти, був з дитинства. Мама вчи­лася у музичній школі по класу баяна, тато також вчився гра­ти на акордеоні. Бабуся спі­ває у церковному хорі, і її голос впізнають за сто кілометрів, бо він такий дзвінкий, що його не сплутаєш з жодним іншим. Ма­буть, любов до музики я успад­кувала від найрідніших людей. Про сцену мріяла завжди. Хоча мені казали, що без мішка гро­шей не треба їхати провінційній дівчині до столиці. Та й говори­ти тоді українською вважалося «селом». Я подала документи до гуманітарного університету і приїхала до Львова на концерт. Тоді зустріла Михайла Хому, який на той час ще не був Дзі­дзьом і у нього не було бороди. Михайло підійшов до мене піс­ля виступу, цікавився, чим пла­ную займатися. Це було за два тижні до вступних іспитів. Від­повіла, що мрію про сцену, але неможливо пробитися. Ми­хайло сказав: «Якщо ти цього не зробиш, будеш жаліти все життя». Тепер Михайлові кажу, що то, мабуть, Бог через нього мені постукав і сказав не роби­ти дурниць. Я приїхала до Киє­ва, Михайло розповів мені про естрадно-цирковий коледж. І я без грошей і без зв’язків туди вступила.

— Вас із Дзідзьом пов’язує не лише шоу-бізнесова друж­ба, ви й поза сценою майже породичалися…

— Коли ми знімали кліп «Че­каю. Цьом», я познайомилася з музою Дзідзя Надею. На той мо­мент було таке відчуття, що зна­ємося тисячу років. Надя була тоді при надії. А коли народив­ся Денис, Надя зателефонува­ла і сказала, що просить, щоб я була хрещеною мамою, а Дзі­дзьо — хрещеним. То ми тепер з Дзідзьом куми.

— Дзідзьо зняв уже два фільми, але у жодному з них вас нема. Чому?

— Якось я жартома запитала: «Куме, а чого ти мене не кличеш на зйомки у свої фільми?». Від­повів: «Кума, розумієш, ти дуже сексуальна. Якщо тебе зніма­ти, то це буде еротика. А я зні­маю таке кіно, щоб і діти могли дивитися» (сміється. — Г. Я.). Але я ще зніму фільм, у якому ти обов’язково будеш". Окрім всього, у мене є свої амбіції, які наразі у бік кіно не скеровані. Я переконана: для того, щоб зні­матися в кіно, треба присвятити йому багато часу.

— В одному з кліпів роль на­реченого зіграв ваш чоловік. А як ви познайомилися?

— Це моя шкільна любов, ми майже однолітки. У школі кохали одне одного, потім так склало­ся, що навчалися у різних вузах, він працював за кордоном. Одне слово, життя нас розвело. А по­тім мені написав листа від руки. Це було у той момент, коли всі вже користувалися Інтернетом. У листі було написано, якщо все залишилося так, як було, чекаю на тебе у Борисполі. І надіслав квитки на літак. Я приїхала у Бо­риспіль, ми полетіли у Париж. А з Франції привезли Нестора (сміється. — Г. Я.). Мій чоловік знявся у кліпі, але тільки зі спи­ни. У нас не було стандартного весілля, ми удвох тихо розписа­лися, без помпезності. А у кліпі я з’явилася у білій сукні. Оскіль­ки чоловік мене жодного разу не бачив у весільній сукні, ми з ре­жисером Інною Грабар під час затвердження сценарію думали, кого взяти на роль мого екран­ного нареченого. І тут я запро­понувала, якщо я вперше у бі­лій сукні, то поруч має бути мій справжній чоловік, а не екран­ний. Довго довелося вмовляти, але врешті він погодився.

— Ваш чоловік належить до світу музики?

— Ні.

— Як він називається?

— Не скажу. Для мене він Му­сік (сміється. — Г. Я.).

— Вас називають рекор­дсменом із проведення ве­сіль, адже ви їх провели по­над 600. На весіллі бувають різні ситуації. Що найбільше запам’яталося?

— Нещодавно була історія, яку не забуду ніколи. Один з моїх колишніх кавалерів зате­лефонував моєму концертному директору і попросив, щоб саме я провела його весілля. Казав, що загубив мій телефон, обі­цяв заплатити гонорар, помно­жений на три… Я розуміла, що хоче похизуватися, мовляв, моя колишня проведе моє весілля. Я сказала концертному дирек­тору, що не буду цього робити, оскільки знаю, який він прикрий, і жодна нормальна жінка не ви­тримає з ним. Це сто відсотків буде розлучення, а я не хочу псувати статистику, бо я прове­ла 629 весіль, і всі щасливі.

— Може, були якісь курйо­зи?

— Стріляли… Під час мого на­вчання в естрадно-цирковому коледжі я співала на весіллі. На­речена — українка, наречений — з Кавказу. І тут ведучий сказав, що наречену вже вкрали. Наре­чений був шокований, витягнув пістолет і почав стріляти у сте­лю з криками: «Верните мою не­весту, а то поубиваю всех!». Гос­ті з мокрими штанами вибігли на вулицю, я у тому числі… Рап­том прибігла заплакана нарече­на, благала свого «котика» за­спокоїтися, пояснювала, що це така традиція. То тепер я прошу, щоб наші дівчата усім своїм за­рубіжним «котикам» пояснюва­ли українські традиції задовго до весілля.

— Ви — перша українська співачка, яка отримала пра­во на зйомку в офіційному са­ундтреку мультфільму ви­робництва Warner Brothers Animation. Як вам це вдалося?

— Насправді мультфільми я дублюю давно. Приблизно п’ять років тому, коли вивчила іспан­ську мову, до мене почали звер­татися компанії з дубляжу, які є у Києві, з проханням дублювати іспаномовні фільми і переклада­ти їх українською. Хотіли, щоб мова була жива, щоб людина, яка буде дублювати, розуміла, про що йдеться в іспаномовній версії. Спочатку ми дублювали кіно, потім перейшли на муль­тики. Я озвучила «Алі-Бабу і 40 розбійників», там заспівала са­ундтрек, але мультик на наших екранах так і не з’явився. Але потім до мене знову звернули­ся із запитанням, чи мені цікаво працювати над дубляжем муль­тиків. Звісно, я не лише дублю­вала, а й заспівала саундтрек, і попросила дозволу записати кліп на цей мультик. На запитан­ня, для чого мені це, пояснюва­ла, що українських дітей також треба виховувати українською музикою, пояснювати їм сучас­ні тенденції, відкривати їм світ. Мені дали дозвіл на зйомку та­кого кліпу, і українські канали поставили цей кліп у ротацію.

— Ваш син Нестор успадку­вав від мами талант до співу?

— До музики — так. Має мрію потрапити на концерт Фредді Меркюрі, я йому пояснила, що, на жаль, це вже неможливо. Мій Нестор любить рок. Йому лише 4 роки, але він попросив записати його на барабани і на електро­гітару. Але електрогітару йому важко тримати, це він відчув у магазині музичних інструмен­тів. На ударні дітей записують з 4,5 року, але мені вдалося зна­йти педагога, який погодився займатися з таким маленьким музикантом. Зараз Нестор грає п’ять рок- і поп-композицій. Але він сам має вибрати — потрібна йому музика чи ні.

— Яка ви господиня?

— Я цілуюся краще, ніж го­тую…