«Я цілуюся краще, ніж готую…»
Ексклюзивне інтерв’ю з відомою українською співачкою Олею Цибульською
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/384898/img3874-kopiya.jpg)
В української співачки Олі Цибульської вже близько десяти відеокліпів. Пише музику, веде програми на телебаченні. У свої тридцять з хвостиком встигає і на сцені виступати, і телепрограми вести, і мультики озвучувати, і виховувати чотирирічного сина Нестора та знаходити час для коханого чоловіка. А ще Оля — рекордсменка в Україні за кількістю проведених весіль. Понад 600 пар, яким під керівництвом Олі гості кричали «Гірко!», живуть у мирі та любові.
— Олю, стартує Національний відбір на участь у пісенному конкурсі «Євробачення». Чому не берете участі у ньому?
— Жінка після 30-ти вже не випробовує свої сили. Вона у своїх силах впевнена! На сьогодні у мене є своя аудиторія, свій слухач. Звісно, цікавлюся «Євробаченням», як людина, що займається музикою. Понад десять років працюю на радіо і телебаченні, торік вела проект про залаштунки національного відбору «Євробачення», але наразі себе на його сцені не бачу. Бо це конкурс форматної пісні, яка повинна бути спроектована спеціально саме для цього заходу. У конкурсу є своя політика і свій формат. А мені у свої 33 роки хочеться співати без формату, лише так, як відчуваю. Тож «Євробачення» для мене наразі не актуальне. Не заперечую, що, можливо, наступного року ситуація зміниться. Якщо з’явиться якась конкретна пісня, бо на такий конкурс треба їхати з однією метою — щоб виграти. А для того треба мати пісню щонайменше рівня гурту АВВА.
— Недавно на «Голосі країни» ви були за лаштунками і вболівали за дівчину з Казахстану, яка чудово заспівала українською, а може, навіть готували її до конкурсу. Як ви знайшли одна одну?
— Мені зателефонував продюсер проекту «Голос країни» і сказав, що є дівчина, яка приїхала з Казахстану і співає українською мою пісню «Чекаю. Цьом». Вони хотіли цю дівчину здивувати, тому й запросили мене, бо вона, як з’ясувалося, є моєю фанаткою і любить мою музику, вивчає українську мову. Дівчина не знала, що я прийду. Це був для неї сюрприз. До зйомок ми з нею жодного разу не бачилися. Для мене це було особливим моментом. Пишу музику, можливо, іноді сумніваюся у тій чи іншій пісні, але коли цю пісню співають не лише в Україні, а й за кордоном, мені приємно. Тоді розумію, що мама з татом народили мене недаремно (сміється. — Г. Я.).
— Умієте і любите перемагати. Очевидно, все почалося з першої «Фабрики зірок», на якій ви перемогли?
— Мама каже, набагато раніше — у пологовому будинку. Я народилася у заповненому студентами родзалі. У той час у медичному училищі був відкритий урок «Пологи», тож довкола моєї мами стояла ціла група майбутніх медиків. Коли я закричала, мене зустріли оплесками. Так виглядає, до повних залів я звикла ще у пологовому будинку…
— Ви з дитинства мріяли стати співачкою? Чи на вас так вплинув Дзідзьо, який колись сказав вам, що треба спробувати себе у шоу-бізнесі?
— Потяг до сцени і до того, щоб публічно щось говорити, був з дитинства. Мама вчилася у музичній школі по класу баяна, тато також вчився грати на акордеоні. Бабуся співає у церковному хорі, і її голос впізнають за сто кілометрів, бо він такий дзвінкий, що його не сплутаєш з жодним іншим. Мабуть, любов до музики я успадкувала від найрідніших людей. Про сцену мріяла завжди. Хоча мені казали, що без мішка грошей не треба їхати провінційній дівчині до столиці. Та й говорити тоді українською вважалося «селом». Я подала документи до гуманітарного університету і приїхала до Львова на концерт. Тоді зустріла Михайла Хому, який на той час ще не був Дзідзьом і у нього не було бороди. Михайло підійшов до мене після виступу, цікавився, чим планую займатися. Це було за два тижні до вступних іспитів. Відповіла, що мрію про сцену, але неможливо пробитися. Михайло сказав: «Якщо ти цього не зробиш, будеш жаліти все життя». Тепер Михайлові кажу, що то, мабуть, Бог через нього мені постукав і сказав не робити дурниць. Я приїхала до Києва, Михайло розповів мені про естрадно-цирковий коледж. І я без грошей і без зв’язків туди вступила.
— Вас із Дзідзьом пов’язує не лише шоу-бізнесова дружба, ви й поза сценою майже породичалися…
— Коли ми знімали кліп «Чекаю. Цьом», я познайомилася з музою Дзідзя Надею. На той момент було таке відчуття, що знаємося тисячу років. Надя була тоді при надії. А коли народився Денис, Надя зателефонувала і сказала, що просить, щоб я була хрещеною мамою, а Дзідзьо — хрещеним. То ми тепер з Дзідзьом куми.
— Дзідзьо зняв уже два фільми, але у жодному з них вас нема. Чому?
— Якось я жартома запитала: «Куме, а чого ти мене не кличеш на зйомки у свої фільми?». Відповів: «Кума, розумієш, ти дуже сексуальна. Якщо тебе знімати, то це буде еротика. А я знімаю таке кіно, щоб і діти могли дивитися» (сміється. — Г. Я.). Але я ще зніму фільм, у якому ти обов’язково будеш". Окрім всього, у мене є свої амбіції, які наразі у бік кіно не скеровані. Я переконана: для того, щоб зніматися в кіно, треба присвятити йому багато часу.
— В одному з кліпів роль нареченого зіграв ваш чоловік. А як ви познайомилися?
— Це моя шкільна любов, ми майже однолітки. У школі кохали одне одного, потім так склалося, що навчалися у різних вузах, він працював за кордоном. Одне слово, життя нас розвело. А потім мені написав листа від руки. Це було у той момент, коли всі вже користувалися Інтернетом. У листі було написано, якщо все залишилося так, як було, чекаю на тебе у Борисполі. І надіслав квитки на літак. Я приїхала у Бориспіль, ми полетіли у Париж. А з Франції привезли Нестора (сміється. — Г. Я.). Мій чоловік знявся у кліпі, але тільки зі спини. У нас не було стандартного весілля, ми удвох тихо розписалися, без помпезності. А у кліпі я з’явилася у білій сукні. Оскільки чоловік мене жодного разу не бачив у весільній сукні, ми з режисером Інною Грабар під час затвердження сценарію думали, кого взяти на роль мого екранного нареченого. І тут я запропонувала, якщо я вперше у білій сукні, то поруч має бути мій справжній чоловік, а не екранний. Довго довелося вмовляти, але врешті він погодився.
— Ваш чоловік належить до світу музики?
— Ні.
— Як він називається?
— Не скажу. Для мене він Мусік (сміється. — Г. Я.).
— Вас називають рекордсменом із проведення весіль, адже ви їх провели понад 600. На весіллі бувають різні ситуації. Що найбільше запам’яталося?
— Нещодавно була історія, яку не забуду ніколи. Один з моїх колишніх кавалерів зателефонував моєму концертному директору і попросив, щоб саме я провела його весілля. Казав, що загубив мій телефон, обіцяв заплатити гонорар, помножений на три… Я розуміла, що хоче похизуватися, мовляв, моя колишня проведе моє весілля. Я сказала концертному директору, що не буду цього робити, оскільки знаю, який він прикрий, і жодна нормальна жінка не витримає з ним. Це сто відсотків буде розлучення, а я не хочу псувати статистику, бо я провела 629 весіль, і всі щасливі.
— Може, були якісь курйози?
— Стріляли… Під час мого навчання в естрадно-цирковому коледжі я співала на весіллі. Наречена — українка, наречений — з Кавказу. І тут ведучий сказав, що наречену вже вкрали. Наречений був шокований, витягнув пістолет і почав стріляти у стелю з криками: «Верните мою невесту, а то поубиваю всех!». Гості з мокрими штанами вибігли на вулицю, я у тому числі… Раптом прибігла заплакана наречена, благала свого «котика» заспокоїтися, пояснювала, що це така традиція. То тепер я прошу, щоб наші дівчата усім своїм зарубіжним «котикам» пояснювали українські традиції задовго до весілля.
— Ви — перша українська співачка, яка отримала право на зйомку в офіційному саундтреку мультфільму виробництва Warner Brothers Animation. Як вам це вдалося?
— Насправді мультфільми я дублюю давно. Приблизно п’ять років тому, коли вивчила іспанську мову, до мене почали звертатися компанії з дубляжу, які є у Києві, з проханням дублювати іспаномовні фільми і перекладати їх українською. Хотіли, щоб мова була жива, щоб людина, яка буде дублювати, розуміла, про що йдеться в іспаномовній версії. Спочатку ми дублювали кіно, потім перейшли на мультики. Я озвучила «Алі-Бабу і 40 розбійників», там заспівала саундтрек, але мультик на наших екранах так і не з’явився. Але потім до мене знову звернулися із запитанням, чи мені цікаво працювати над дубляжем мультиків. Звісно, я не лише дублювала, а й заспівала саундтрек, і попросила дозволу записати кліп на цей мультик. На запитання, для чого мені це, пояснювала, що українських дітей також треба виховувати українською музикою, пояснювати їм сучасні тенденції, відкривати їм світ. Мені дали дозвіл на зйомку такого кліпу, і українські канали поставили цей кліп у ротацію.
— Ваш син Нестор успадкував від мами талант до співу?
— До музики — так. Має мрію потрапити на концерт Фредді Меркюрі, я йому пояснила, що, на жаль, це вже неможливо. Мій Нестор любить рок. Йому лише 4 роки, але він попросив записати його на барабани і на електрогітару. Але електрогітару йому важко тримати, це він відчув у магазині музичних інструментів. На ударні дітей записують з 4,5 року, але мені вдалося знайти педагога, який погодився займатися з таким маленьким музикантом. Зараз Нестор грає п’ять рок- і поп-композицій. Але він сам має вибрати — потрібна йому музика чи ні.
— Яка ви господиня?
— Я цілуюся краще, ніж готую…