«Коли вийшла моя перша книжка „Я навчилася читати“, гадки не мав, що буду продовжувати писати»
Заслужений тренер України з важкої атлетики Олександр Зімба став письменником у 67 років і видав уже 27 книжок для дітей
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/379888/13zimba.jpg)
Кажуть, починати щось нове у своєму житті ніколи не пізно. Хтось у 50 вирішує займатися спортом, хтось, півжиття віддавши точним наукам, стає художником, а мій співрозмовник — Олександр Зімба (на фото) — у 67 років почав писати книжки для дітей. За чотири роки вийшло 27 (!) книжок для дітей про веселі й захопливі пригоди песика Бровка і котика Мурчика.
— Олександре Івановичу, як ви зі спортсмена перетворилися на письменника?
— Думаю, у кожній людині в душі «сидить» певною мірою письменник. Хоча… Я нещодавно почув, що письменник — це людина, яка своїм ремеслом заробляє гроші. А я — автор. Більшість людей є авторами певних речей. У мене з’явилося бажання писати для дітей, ділитися досвідом. Адже маю що розповісти і про попередню професію, і вже маю певні здобутки, найважливіший з яких — мої онуки. Хочеться внести свій вклад у розвиток наших чудових дітей, бо діти в нас неймовірно прекрасні — усі без винятку. У цьому я переконався під час численних зустрічей із ними.
/wz.lviv.ua/images/interview/2018/11/Zimba-2.jpg)
— Але щось стало поштовхом до того, що ви почали писати?..
— У минулому я довго працював тренером — через мої руки пройшло багато дітей, потім з’явилися і свої діти, згодом — онуки. Підсвідомо зрозумів, що наші діти вимагають сучасних героїв зі сучасними історіями і вимагають серіалів. А песик і котик — найулюбленіші домашні тваринки, вони подобаються дітям, і вони вимагають продовження. Так народилося 27 віршованих історій-пригод Бровка та Мурчика. Їхнє гасло: «Дружба перемагає усі негаразди», а червоною ниткою крізь усі історії проходить теза, що зло обов’язково буде покарано, тому не потрібно робити шкідливих вчинків.
— Пам'ятаєте свої перші віршовані рядки?
— У мене були спроби віршувати ще у школі, але потім потужний поштовх мені дали мої онуки. Перша моя книжечка була сімейною — я писав онучці і трьом онукам молодшого шкільного віку. Написав один віршик, потім другий, третій… Так народилася книжечка «Я навчилася читати», у якій основний вірш присвячений внучці Вікусі: «Щоб усе на світі знати, треба вміти що? — Читати! Буквочки, слова, рядочки вперто вчила в дитсадочку…». На зустрічах з дітьми в мене є домашня заготовка. Піднімаю телефон і питаю: «Що це таке?» — «Телефон!» — відповідають діти. Показую на ноутбук — «Ноутбук!». Зараз без цих предметів ми не можемо обійтися, бо це швидкий доступ до будь-якої інформації. Піднімаю книжку і питаю, що це таке. «Книжка!» — чую у відповідь. А я кажу: «Це не просто книжка, це ваш розум. Щоб уміти правильно користуватися телефоном, комп’ютером, а не просто клацати, треба бути розумним, мати знання. Це все дає книжка». Важливо не відбити у дітей бажання до розвитку, до читання. Я простими, зрозумілими для дітей словами і римами викладаю історії-пригоди: то Бровко і Мурчик полетіли на Марс, то брали участь в автоперегонах, врятували карпатський ліс, стали стоматологами… Переконався, що дітям це цікаво.
— Між першою і другою книжками про Бровка і Мурчика велика різниця в часі?
— Коли вийшла моя перша книжка «Я навчилася читати», то й гадки не мав, що буду продовжувати писати. Станіслав Дикий з видавництва «Ліга-Прес» вмовив видати книжку для родини. Він же ж і спонукав мене писати далі. Герої Бровко і Мурчик народилися невипадково. Моя внучка живе в Старому Селі, за 20 кілометрів від Львова. Шість років приїжджаю по неї і везу на заняття ансамблю народного танцю «Горицвіт». В один із таких приїздів і народилися перші рядки про Бровка і Мурчика: «За парканом у сусіда почалася казка діда. Пес Бровко та Мурчик-кіт жили поруч кілька літ. Про славетні їх діла казка вийде немала. Чи мала? Ще попросите, малята, казок видасть дід багато»… Перша книжка називається «Веселі пригоди Бровка та Мурчика». Іноді, коли на зустрічах мене запитують, як народилися історії про цих невгамовних тваринок, розповідаю: «Приїхав я в село до своєї онучки Вікусі, вийшов на подвір’я, сонечко світить… Раптом чую: «Гав-гав!..». Повертаю голову — а це сусідський Бровко на мене дивиться. А тут із-за спини: «Мяу-мяу!..» — це Мурчик, який питає мене людською мовою: «Дідо Сашко, ти єдиний з усіх людей, який розуміє нашу мову і може описати всі наші подорожі. А у нас їх так багато! Ми шукали, хто б їх описав і нарешті зустрілися з тобою…». Діти слухають уважно, а я продовжую: «Чим відрізняється казкар від брехуна? Казкар фантазує, і дуже часто ці фантазії відбуваються в реальності. А брехун просто бреше, бо вбачає в цьому якусь користь». І я зрозумів, що сусідські Бровко і Мурчик — саме ті персонажі, про яких можна писати багато книжок.
— Знаю, що Бровко і Мурчик «народили» видавництво «Вісім лапок». Як це сталося?
— Методом пошуків і певних помилок народилося видавництво «Вісім лапок» — чотири лапки Бровка і чотири — Мурчика. Але тепер я спустився з небес на землю в масштабному плані, бо вислів «Один в полі не воїн» таки працює. Видавництво не повинно замикатися на чомусь одному, воно має працювати набагато ширше, щоб мати серйозний результат. Враховуючи те, що я себе ніколи не позиціонував як професійний письменник, то і видавництво моє було створене для зручності, щоб не шукати, хто б надрукував мої книжки.
— Тобто «Вісім лапок» видає книжки суто про Бровка і Мурчика?
— Так. Щоправда, моє видавництво видало три книжки Миколи Петренка — з великої поваги до нього. До того ж моя дружина — його племінниця. Ми знаємося уже 51 рік — відколи я одружився. Я зрозумів, що для дітей потрібно писати професійно. Один видавець мені казав, що в книжці допускається певна кількість одруківок. На що я відповів: «У книжках для дітей одруківок не повинно бути взагалі». Бо якщо дорослий розуміє, що це одруківка, то діти усе сприймають буквально.
— Знаю, що ви зі своїми героями об’їздили мало не всю Україну. Як починався шлях автора до маленьких читачів?
— Мені щастить на добрих людей. Микола Петренко три з половиною роки тому привів мене до Львівської обласної бібліотеки для дітей, познайомив з директором, колективом, і перша зустріч відбулася саме у цій бібліотеці. Потім з допомогою бібліотекарів відбулися перші зустрічі у львівських школах, а згодом за межами Львова. Я щасливий, що доля так мені усміхнулася. Майже два роки тому я отримав визнання — медаль-відзнаку цієї бібліотеки «Великий приятель маленьких читачів». А далі пішло-поїхало: зустріч за зустріччю, мене почали запрошувати не лише до дітей Львівської області. Рік тому, у вересні, була пам’ятна зустріч у Херсоні. Перед тим, навесні, я подарував херсонським читачам 400 книжок. За два дні перебування у Херсоні я провів сім зустрічей. Було підключено місцеве телебачення… Я був вражений: практично російськомовний Херсон залюбки сприймав мої книжки. Цього року в Рівному було три зустрічі, в Житомирі за два дні п’ять зустрічей. Добрався я навіть до Бердичева, де за два дні відбулося сім зустрічей, — у семи школах з чотирнадцяти.
— На ваші тексти є уже навіть пісні. Як усе починалось?
— Мені щастить на добрих людей. Мої книжки потрапили до рук львівської співачки і композитора Вікторії Бондаренко, яка на одному подиху написала три пісні. До двох з них аранжування зробив винниківський гурт «Забава», а до однієї — Анна Кривута. Пісня ця називається «Чемпіони» (за мотивами книжки «Чемпіонські перегони»), спеціально для її виконання було створено тріо «Чемпіони», яке на одному з пісенних конкурсів з цією піснею посіло перше місце. Гурт «Забава» — друзі моєї невістки, вона викладає співи у Сихівському центрі дитячої творчості. Власне вона мене з ними і познайомила. Але вже створюються і комікси про Бровка та Мурчика. Новація: відкриваємо обкладинку і бачимо GR-код, скануємо, потрапляємо на «Бровчик-ютуб» і дивимося та слухаємо про те, що роблять Бровко та Мурчик.
Довідка «ВЗ»
Олександр Іванович Зімба (1946) — заслужений тренер України з важкої атлетики, відомий спортсмен, засновник видавництва «Вісім лапок», автор серії казок «Веселі пригоди Бровка та Мурчика». Народився у Слов’янську Донецької області, навчався у Львівському інституті фізичної культури. Живе і працює у Львові.