«Коли вийшла моя перша книжка „Я навчилася читати“, гадки не мав, що буду продовжувати писати»

Кажуть, починати щось нове у своєму житті ніколи не пізно. Хтось у 50 вирішує займатися спортом, хтось, півжиття віддавши точним наукам, стає художником, а мій співрозмовник — Олександр Зімба (на фото) — у 67 років почав писати книжки для дітей. За чотири роки вийшло 27 (!) книжок для дітей про веселі й захопливі пригоди песика Бровка і котика Мурчика.

— Олександре Івановичу, як ви зі спортсмена перетворилися на пись­менника?

— Думаю, у кожній людині в душі «си­дить» певною мірою письменник. Хоча… Я нещодавно почув, що письменник — це людина, яка своїм ремеслом заробляє гроші. А я — автор. Більшість людей є ав­торами певних речей. У мене з’явилося бажання писати для дітей, ділитися до­свідом. Адже маю що розповісти і про попередню професію, і вже маю пев­ні здобутки, найважливіший з яких — мої онуки. Хочеться внести свій вклад у роз­виток наших чудових дітей, бо діти в нас неймовірно прекрасні — усі без винятку. У цьому я переконався під час численних зустрічей із ними.

— Але щось стало поштовхом до того, що ви почали писати?..

— У минулому я довго працював трене­ром — через мої руки пройшло багато ді­тей, потім з’явилися і свої діти, згодом — онуки. Підсвідомо зрозумів, що наші діти вимагають сучасних героїв зі сучасними історіями і вимагають серіалів. А песик і котик — найулюбленіші домашні тварин­ки, вони подобаються дітям, і вони ви­магають продовження. Так народилося 27 віршованих історій-пригод Бровка та Мурчика. Їхнє гасло: «Дружба перема­гає усі негаразди», а червоною ниткою крізь усі історії проходить теза, що зло обов’язково буде покарано, тому не по­трібно робити шкідливих вчинків.

— Пам'ятаєте свої перші віршовані рядки?

— У мене були спроби віршувати ще у школі, але потім потужний поштовх мені дали мої онуки. Перша моя книжечка була сімейною — я писав онучці і трьом онукам молодшого шкільного віку. На­писав один віршик, потім другий, тре­тій… Так народилася книжечка «Я на­вчилася читати», у якій основний вірш присвячений внучці Вікусі: «Щоб усе на світі знати, треба вміти що? — Читати! Буквочки, слова, рядочки вперто вчи­ла в дитсадочку…». На зустрічах з ді­тьми в мене є домашня заготовка. Під­німаю телефон і питаю: «Що це таке?» — «Телефон!» — відповідають діти. Пока­зую на ноутбук — «Ноутбук!». Зараз без цих предметів ми не можемо обійтися, бо це швидкий доступ до будь-якої ін­формації. Піднімаю книжку і питаю, що це таке. «Книжка!» — чую у відповідь. А я кажу: «Це не просто книжка, це ваш ро­зум. Щоб уміти правильно користувати­ся телефоном, комп’ютером, а не про­сто клацати, треба бути розумним, мати знання. Це все дає книжка». Важливо не відбити у дітей бажання до розвитку, до читання. Я простими, зрозумілими для дітей словами і римами викладаю істо­рії-пригоди: то Бровко і Мурчик полеті­ли на Марс, то брали участь в автопере­гонах, врятували карпатський ліс, стали стоматологами… Переконався, що ді­тям це цікаво.

— Між першою і другою книжками про Бровка і Мурчика велика різниця в часі?

— Коли вийшла моя перша книжка «Я навчилася читати», то й гадки не мав, що буду продовжувати писати. Станіс­лав Дикий з видавництва «Ліга-Прес» вмовив видати книжку для родини. Він же ж і спонукав мене писати далі. Ге­рої Бровко і Мурчик народилися не­випадково. Моя внучка живе в Старо­му Селі, за 20 кілометрів від Львова. Шість років приїжджаю по неї і везу на заняття ансамблю народного тан­цю «Горицвіт». В один із таких приїздів і народилися перші рядки про Бровка і Мурчика: «За парканом у сусіда поча­лася казка діда. Пес Бровко та Мурчик-кіт жили поруч кілька літ. Про славетні їх діла казка вийде немала. Чи мала? Ще попросите, малята, казок видасть дід багато»… Перша книжка назива­ється «Веселі пригоди Бровка та Мур­чика». Іноді, коли на зустрічах мене за­питують, як народилися історії про цих невгамовних тваринок, розповідаю: «Приїхав я в село до своєї онучки Ві­кусі, вийшов на подвір’я, сонечко сві­тить… Раптом чую: «Гав-гав!..». Повер­таю голову — а це сусідський Бровко на мене дивиться. А тут із-за спини: «Мяу-мяу!..» — це Мурчик, який питає мене людською мовою: «Дідо Сашко, ти єди­ний з усіх людей, який розуміє нашу мову і може описати всі наші подоро­жі. А у нас їх так багато! Ми шукали, хто б їх описав і нарешті зустрілися з то­бою…». Діти слухають уважно, а я про­довжую: «Чим відрізняється казкар від брехуна? Казкар фантазує, і дуже час­то ці фантазії відбуваються в реальнос­ті. А брехун просто бреше, бо вбачає в цьому якусь користь». І я зрозумів, що сусідські Бровко і Мурчик — саме ті пер­сонажі, про яких можна писати багато книжок.

— Знаю, що Бровко і Мурчик «наро­дили» видавництво «Вісім лапок». Як це сталося?

— Методом пошуків і певних помилок народилося видавництво «Вісім лапок» — чотири лапки Бровка і чотири — Мурчика. Але тепер я спустився з небес на землю в масштабному плані, бо вислів «Один в полі не воїн» таки працює. Видавни­цтво не повинно замикатися на чомусь одному, воно має працювати набагато ширше, щоб мати серйозний результат. Враховуючи те, що я себе ніколи не по­зиціонував як професійний письменник, то і видавництво моє було створене для зручності, щоб не шукати, хто б надруку­вав мої книжки.

— Тобто «Вісім лапок» видає книжки суто про Бровка і Мурчика?

— Так. Щоправда, моє видавництво видало три книжки Миколи Петренка — з великої поваги до нього. До того ж моя дружина — його племінниця. Ми знає­мося уже 51 рік — відколи я одружився. Я зрозумів, що для дітей потрібно пи­сати професійно. Один видавець мені казав, що в книжці допускається певна кількість одруківок. На що я відповів: «У книжках для дітей одруківок не повинно бути взагалі». Бо якщо дорослий розу­міє, що це одруківка, то діти усе сприй­мають буквально.

— Знаю, що ви зі своїми героями об’їздили мало не всю Україну. Як по­чинався шлях автора до маленьких читачів?

— Мені щастить на добрих людей. Микола Петренко три з половиною роки тому привів мене до Львівської обласної бібліотеки для дітей, познайо­мив з директором, колективом, і пер­ша зустріч відбулася саме у цій бібліо­теці. Потім з допомогою бібліотекарів відбулися перші зустрічі у львівських школах, а згодом за межами Львова. Я щасливий, що доля так мені усміхнула­ся. Майже два роки тому я отримав ви­знання — медаль-відзнаку цієї бібліотеки «Великий приятель маленьких читачів». А далі пішло-поїхало: зустріч за зустріччю, мене почали запрошува­ти не лише до дітей Львівської облас­ті. Рік тому, у вересні, була пам’ятна зу­стріч у Херсоні. Перед тим, навесні, я подарував херсонським читачам 400 книжок. За два дні перебування у Хер­соні я провів сім зустрічей. Було під­ключено місцеве телебачення… Я був вражений: практично російськомовний Херсон залюбки сприймав мої книжки. Цього року в Рівному було три зустрі­чі, в Житомирі за два дні п’ять зустрі­чей. Добрався я навіть до Бердичева, де за два дні відбулося сім зустрічей, — у семи школах з чотирнадцяти.

— На ваші тексти є уже навіть пісні. Як усе починалось?

— Мені щастить на добрих людей. Мої книжки потрапили до рук львівської спі­вачки і композитора Вікторії Бондарен­ко, яка на одному подиху написала три пісні. До двох з них аранжування зробив винниківський гурт «Забава», а до однієї — Анна Кривута. Пісня ця називається «Чемпіони» (за мотивами книжки «Чем­піонські перегони»), спеціально для її виконання було створено тріо «Чемпіо­ни», яке на одному з пісенних конкурсів з цією піснею посіло перше місце. Гурт «Забава» — друзі моєї невістки, вона ви­кладає співи у Сихівському центрі дитя­чої творчості. Власне вона мене з ними і познайомила. Але вже створюються і комікси про Бровка та Мурчика. Но­вація: відкриваємо обкладинку і бачи­мо GR-код, скануємо, потрапляємо на «Бровчик-ютуб» і дивимося та слухаємо про те, що роблять Бровко та Мурчик.

Довідка «ВЗ»

Олександр Іванович Зім­ба (1946) — заслужений тренер України з важкої атлетики, відо­мий спортсмен, засновник ви­давництва «Вісім лапок», ав­тор серії казок «Веселі пригоди Бровка та Мурчика». Народився у Слов’янську Донецької області, навчався у Львівському інституті фізичної культури. Живе і працює у Львові.