• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли вийшла моя перша книжка „Я навчилася читати“, гадки не мав, що буду продовжувати писати»

«Коли вийшла моя перша книжка „Я навчилася читати“, гадки не мав, що буду продовжувати писати»

Заслужений тренер України з важкої атлетики Олександр Зімба став письменником у 67 років і видав уже 27 книжок для дітей

Олександр Зімба

Кажуть, починати щось нове у своєму житті ніколи не пізно. Хтось у 50 вирішує займатися спортом, хтось, півжиття віддавши точним наукам, стає художником, а мій співрозмовник — Олександр Зімба (на фото) — у 67 років почав писати книжки для дітей. За чотири роки вийшло 27 (!) книжок для дітей про веселі й захопливі пригоди песика Бровка і котика Мурчика.

— Олександре Івановичу, як ви зі спортсмена перетворилися на пись­менника?

— Думаю, у кожній людині в душі «си­дить» певною мірою письменник. Хоча… Я нещодавно почув, що письменник — це людина, яка своїм ремеслом заробляє гроші. А я — автор. Більшість людей є ав­торами певних речей. У мене з’явилося бажання писати для дітей, ділитися до­свідом. Адже маю що розповісти і про попередню професію, і вже маю пев­ні здобутки, найважливіший з яких — мої онуки. Хочеться внести свій вклад у роз­виток наших чудових дітей, бо діти в нас неймовірно прекрасні — усі без винятку. У цьому я переконався під час численних зустрічей із ними.

— Але щось стало поштовхом до того, що ви почали писати?..

— У минулому я довго працював трене­ром — через мої руки пройшло багато ді­тей, потім з’явилися і свої діти, згодом — онуки. Підсвідомо зрозумів, що наші діти вимагають сучасних героїв зі сучасними історіями і вимагають серіалів. А песик і котик — найулюбленіші домашні тварин­ки, вони подобаються дітям, і вони ви­магають продовження. Так народилося 27 віршованих історій-пригод Бровка та Мурчика. Їхнє гасло: «Дружба перема­гає усі негаразди», а червоною ниткою крізь усі історії проходить теза, що зло обов’язково буде покарано, тому не по­трібно робити шкідливих вчинків.

— Пам'ятаєте свої перші віршовані рядки?

— У мене були спроби віршувати ще у школі, але потім потужний поштовх мені дали мої онуки. Перша моя книжечка була сімейною — я писав онучці і трьом онукам молодшого шкільного віку. На­писав один віршик, потім другий, тре­тій… Так народилася книжечка «Я на­вчилася читати», у якій основний вірш присвячений внучці Вікусі: «Щоб усе на світі знати, треба вміти що? — Читати! Буквочки, слова, рядочки вперто вчи­ла в дитсадочку…». На зустрічах з ді­тьми в мене є домашня заготовка. Під­німаю телефон і питаю: «Що це таке?» — «Телефон!» — відповідають діти. Пока­зую на ноутбук — «Ноутбук!». Зараз без цих предметів ми не можемо обійтися, бо це швидкий доступ до будь-якої ін­формації. Піднімаю книжку і питаю, що це таке. «Книжка!» — чую у відповідь. А я кажу: «Це не просто книжка, це ваш ро­зум. Щоб уміти правильно користувати­ся телефоном, комп’ютером, а не про­сто клацати, треба бути розумним, мати знання. Це все дає книжка». Важливо не відбити у дітей бажання до розвитку, до читання. Я простими, зрозумілими для дітей словами і римами викладаю істо­рії-пригоди: то Бровко і Мурчик полеті­ли на Марс, то брали участь в автопере­гонах, врятували карпатський ліс, стали стоматологами… Переконався, що ді­тям це цікаво.

— Між першою і другою книжками про Бровка і Мурчика велика різниця в часі?

— Коли вийшла моя перша книжка «Я навчилася читати», то й гадки не мав, що буду продовжувати писати. Станіс­лав Дикий з видавництва «Ліга-Прес» вмовив видати книжку для родини. Він же ж і спонукав мене писати далі. Ге­рої Бровко і Мурчик народилися не­випадково. Моя внучка живе в Старо­му Селі, за 20 кілометрів від Львова. Шість років приїжджаю по неї і везу на заняття ансамблю народного тан­цю «Горицвіт». В один із таких приїздів і народилися перші рядки про Бровка і Мурчика: «За парканом у сусіда поча­лася казка діда. Пес Бровко та Мурчик-кіт жили поруч кілька літ. Про славетні їх діла казка вийде немала. Чи мала? Ще попросите, малята, казок видасть дід багато»… Перша книжка назива­ється «Веселі пригоди Бровка та Мур­чика». Іноді, коли на зустрічах мене за­питують, як народилися історії про цих невгамовних тваринок, розповідаю: «Приїхав я в село до своєї онучки Ві­кусі, вийшов на подвір’я, сонечко сві­тить… Раптом чую: «Гав-гав!..». Повер­таю голову — а це сусідський Бровко на мене дивиться. А тут із-за спини: «Мяу-мяу!..» — це Мурчик, який питає мене людською мовою: «Дідо Сашко, ти єди­ний з усіх людей, який розуміє нашу мову і може описати всі наші подоро­жі. А у нас їх так багато! Ми шукали, хто б їх описав і нарешті зустрілися з то­бою…». Діти слухають уважно, а я про­довжую: «Чим відрізняється казкар від брехуна? Казкар фантазує, і дуже час­то ці фантазії відбуваються в реальнос­ті. А брехун просто бреше, бо вбачає в цьому якусь користь». І я зрозумів, що сусідські Бровко і Мурчик — саме ті пер­сонажі, про яких можна писати багато книжок.

— Знаю, що Бровко і Мурчик «наро­дили» видавництво «Вісім лапок». Як це сталося?

— Методом пошуків і певних помилок народилося видавництво «Вісім лапок» — чотири лапки Бровка і чотири — Мурчика. Але тепер я спустився з небес на землю в масштабному плані, бо вислів «Один в полі не воїн» таки працює. Видавни­цтво не повинно замикатися на чомусь одному, воно має працювати набагато ширше, щоб мати серйозний результат. Враховуючи те, що я себе ніколи не по­зиціонував як професійний письменник, то і видавництво моє було створене для зручності, щоб не шукати, хто б надруку­вав мої книжки.

— Тобто «Вісім лапок» видає книжки суто про Бровка і Мурчика?

— Так. Щоправда, моє видавництво видало три книжки Миколи Петренка — з великої поваги до нього. До того ж моя дружина — його племінниця. Ми знає­мося уже 51 рік — відколи я одружився. Я зрозумів, що для дітей потрібно пи­сати професійно. Один видавець мені казав, що в книжці допускається певна кількість одруківок. На що я відповів: «У книжках для дітей одруківок не повинно бути взагалі». Бо якщо дорослий розу­міє, що це одруківка, то діти усе сприй­мають буквально.

— Знаю, що ви зі своїми героями об’їздили мало не всю Україну. Як по­чинався шлях автора до маленьких читачів?

— Мені щастить на добрих людей. Микола Петренко три з половиною роки тому привів мене до Львівської обласної бібліотеки для дітей, познайо­мив з директором, колективом, і пер­ша зустріч відбулася саме у цій бібліо­теці. Потім з допомогою бібліотекарів відбулися перші зустрічі у львівських школах, а згодом за межами Львова. Я щасливий, що доля так мені усміхнула­ся. Майже два роки тому я отримав ви­знання — медаль-відзнаку цієї бібліотеки «Великий приятель маленьких читачів». А далі пішло-поїхало: зустріч за зустріччю, мене почали запрошува­ти не лише до дітей Львівської облас­ті. Рік тому, у вересні, була пам’ятна зу­стріч у Херсоні. Перед тим, навесні, я подарував херсонським читачам 400 книжок. За два дні перебування у Хер­соні я провів сім зустрічей. Було під­ключено місцеве телебачення… Я був вражений: практично російськомовний Херсон залюбки сприймав мої книжки. Цього року в Рівному було три зустрі­чі, в Житомирі за два дні п’ять зустрі­чей. Добрався я навіть до Бердичева, де за два дні відбулося сім зустрічей, — у семи школах з чотирнадцяти.

— На ваші тексти є уже навіть пісні. Як усе починалось?

— Мені щастить на добрих людей. Мої книжки потрапили до рук львівської спі­вачки і композитора Вікторії Бондарен­ко, яка на одному подиху написала три пісні. До двох з них аранжування зробив винниківський гурт «Забава», а до однієї — Анна Кривута. Пісня ця називається «Чемпіони» (за мотивами книжки «Чем­піонські перегони»), спеціально для її виконання було створено тріо «Чемпіо­ни», яке на одному з пісенних конкурсів з цією піснею посіло перше місце. Гурт «Забава» — друзі моєї невістки, вона ви­кладає співи у Сихівському центрі дитя­чої творчості. Власне вона мене з ними і познайомила. Але вже створюються і комікси про Бровка та Мурчика. Но­вація: відкриваємо обкладинку і бачи­мо GR-код, скануємо, потрапляємо на «Бровчик-ютуб» і дивимося та слухаємо про те, що роблять Бровко та Мурчик.

Довідка «ВЗ»

Олександр Іванович Зім­ба (1946) — заслужений тренер України з важкої атлетики, відо­мий спортсмен, засновник ви­давництва «Вісім лапок», ав­тор серії казок «Веселі пригоди Бровка та Мурчика». Народився у Слов’янську Донецької області, навчався у Львівському інституті фізичної культури. Живе і працює у Львові.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли вийшла моя перша книжка „Я навчилася читати“, гадки не мав, що буду продовжувати писати»