«Коли розпочалася війна, я відмовилася від співпраці у російських стрічках, а згодом і у російськомовних проектах, які знімали в Україні»

Заслужена артистка України Ірма Вітовська 20 років грає на сцені Молодого театру. Однак вона добре відома українським глядачам і як теле- та кіноактриса, зіграла у понад сорока фільмах і серіалах. Ірма Вітовська — харизматична і різнопланова: то вона звабниця на екрані, то 86-річна баба Пріся з чорнобильського хутора… А тепер — мама головної героїні в україномовному серіалі «Дві матері», прем’єра якої відбудеться 16 жовтня на каналі «1+1».

— Ірмо, ви знімаєтеся у фільмі «Дві матері». Хто вона — ваша героїня?

— Я таких героїнь мало втілю­вала у телевізійному форматі. У мене або ексцентричні жінки, або легкодухі, або ж стервозні чи не­гативні персонажі. Та й для мене це вже інший віковий шлях, бо граю дорослу жінку. У цьому се­ріалі моя героїня — мама головної героїні фільму. У нас їх дві, що й видно з назви, але екранні матері «побудовані» на антагонізмі.

— Ви добра і позитивна чи навпаки?

— Моя героїня — добра і по­зитивна, м’яка жінка, вихована, благородна, шляхетна. Але не без скелетів у шафі. Серіал «Дві матері» — дуже правдивий, для всієї родини, а не лише для жінок і бабусь-пенсіонерок, які живуть від серіалу до серіалу. Україн­ським кінематографістам треба було давно зняти такий україно­мовний якісний серіал з відоми­ми акторами у кадрі, з чудовими локаціями на кшталт американ­ської «Династії», коли йдеться про сім’ю, щастя, де є переживання… І добре, що канал «1+1» взявся за реалізацію ще одного цікаво­го проекту. Коли ввечері люди повертаються з роботи, мають отримати не лише серію гарного фільму, щоб запам’ятався, а й з нетерпінням очікувати наступної серії. Тим більше, ми порушує­мо тему і відкрито говоримо про таке поняття, як «сурогатне ма­теринство». Дві жінки у стрічці, одна з яких моя донька Марта, яку зіграла Ольга Атанасова, та її конкурентка Зоя (Зоряна Мар­ченко) будуть запекло боротися за право на власне щастя, дитину та коханого чоловіка.

— Перед тим була «Брама», у якій ви зіграли роль 86-річ­ної баби Прісі. Тобто «зістарі­лися» на 40 з хвостиком років. Що для вас було найважче під час зйомок «Брами»?

— Найважчим був грим. Його наносили дуже довго — майже три години. Тяжко було у цьому гримі перебувати на знімально­му майданчику протягом 12 го­дин у диких природних умовах, з яких люди давно виселені. До­далися ще й погодні умови, адже фільм про життя у чорнобиль­ському селі знімали наприкінці жовтня — на початку листопада. Моросив дощик і було страшен­но холодно.

— Чи не простіше було зро­бити штучну маску, щоб її тільки одягати, а не витрачати море часу на нову?

— Ці маски й були, але ж сьо­годнішня маска мала співпасти з учорашньою. А ще маску тре­ба зафактурити, «вселити у неї життя», щоб проглядалися кож­на жилка і кожна зморшка, ві­кові плями, брови… Таку роботу може виконувати тільки високо­професійний гример, як Катери­на.

— Така роль, як баба Пріся, мабуть, мрія багатьох акто­рок…

— Не впевнена (сміється. — Г. Я.). Акторки хочуть бути моло­дими і красивими.

Для мене це важлива роль, певна планка у моїй творчості, де мені вдалося зламати стерео­тип.

— Багато акторів — забо­бонні. Хтось не хоче лягати у труну, а хтось навідріз відмов­ляється помирати у фільмі. Ваша баба Пріся помирає у кінці фільму…

— У труну мені не пропонували лягати (сміється. — Г. Я.). Поми­рати у кадрі чи на сцені я вже зви­кла. Але це мене не стосується. Бо це ж моя героїня помирає, а не я. На виставі «Сталкери» Пав­ла Ар’є, в якій я також граю роль баби Прісі, помираю кожного разу. Хоча баба Пріся фактично і не помирає. Вона переходить в іншу браму — в інший світ.

— Може, дотримуєтеся яки­хось прикмет чи носите обе­ріг, коли виходите на сцену?

— Нічого такого у мене нема. Це — зайве. У мене є певні звич­ки і традиції, які я культивую, — не лузати насіння, якщо впав сце­нарій, то треба сісти. Є у мене і певні секрети на сцені, але на те вони і секрети, щоб про них ніко­му не розповідати. У мене є три види ставлення до кіно. Теле­візійний формат, що стосується серіалів, кіно великого формату і театр. Ці три види люблю по­рівнювати з лижами, які просто обожнюю. Кіно — це гірські лижі, на яких без тренування можна вбитися, що означає, що без за­нурення у процес проходження усіх цих історій неможливо при­ступити до зйомок. Починаються репетиції, вивчення матеріалу. От недавно ми закінчили зніма­ти фільм, який вийде наступного року, і перед його зйомками три­вав репетиційний період два з половиною місяці. У телебаченні на такі репетиції не розрахову­ють. Тому там треба бути гото­вими відразу. Що стосується те­левізійного формату — це бігові лижі на довгу дистанцію. Театр для мене — водні лижі. Бо вода — стихія непевна. Іншими слова­ми — це глядач, який приходить зі своєю енергетикою, твій стан у день вистави. Тобто своєрідна непевність.

— Чи не маєте страху перед тим, що роль, яка сподобала­ся глядачам, закріпиться за вами певним іменем. Як це було після виходу на екрани молодіжного серіалу «Леся + Рома», коли багато людей на вас казали: «О, то це та Леся?».

— На мене так ще й досі ка­жуть. Для деяких людей я зали­шилася Лесею. І сприймаю такі речі спокійно. Натомість бабою Прісею ніхто мене не називає, бо тут велика різниця. Якщо у Лесі — моє тіло, зовнішність, реакція, мої рухи — усе те, як я виглядала у житті десять років тому, то за­раз на вулиці ніхто мене бабою Прісею не назве, бо мені до її віку ще ой як далеко…

— У фільмах глядача від вас відділяє камера. На театраль­ній сцені виходите на роз­мову віч-на-віч з глядачем, а у залі сидять люди з різною енергетикою. Як відновлюєте здоров’я від не завжди до­брозичливих поглядів?

— Іноді такі історії трапляють­ся не від глядачів, а від «добрих друзів», які із заздрістю пережи­вають успіх актора. Вірю, що є люди з поганою енергетикою. Як оговтуюся після усього цього? Покладаюся на милість Божу і вірю, що мене усе погане омине.

— Недавно відбулася прем’єра фільму «Таємний що­денник Симона Петлюри», у якому ви зіграли роль Ольги, дружини Симона Петлюри. Після виходу стрічки на екра­ни посипалися не надто пози­тивні відгуки. Яка ваша думка щодо цього?

— Як я можу сказати свою думку? Я — одиниця цього філь­му. І казати про стрічку можу тільки позитивне. В Олеся Янчу­ка (режисер стрічки. — Г. Я.) зні­малася у кожній його роботі. Чи то епізод, чи більша роль. Олесь Спиридонович знімав колись фільми, коли в Україні нічого не знімалося взагалі. І ці картини були і залишаються для України дуже важливими. Є багато лю­дей, які люблять тільки таке кіно. Для мене цікавою була реакція сходу і півдня країни, бо «Щоден­ник…» — просвітницька історія. Постаті, про які йдеться у фільмі, свого часу були дуже скомпро­метовані, а декому це вигідно робити й у наш час. Все, що я змогла, — зробила у цьому філь­мі. Читала, що і мене критикува­ли, мовляв, жінка Петлюри була втомлена, а я у фільмі — красива і квітуча. Але ж не треба забувати про художній прийом режисера. Мені у цій картині болить лише одне — не дожив до прем’єри ви­конавець ролі вбивці Петлюри Шварцбарда Олег Треповський. Він чудово зіграв, і шкода, що не побачив своєї роботи.

— Чи доводилося вам від­мовлятися від ролей і участі у фільмах?

— Після стрічки «Леся+Рома» я відмовлялася від схожих про­дуктів. Пропозиціями режисери тоді просто засипали. Але мені хотілося чогось іншого. Тому і взяла певну паузу у знімальному процесі. А коли розпочалася війна, я відмовилася від співпраці у російських стрічках, а згодом і у російськомовних форматах, які знімали в Україні. Це була моя принципова позиція. Бо ж ми не просто посварилися — у нас іде війна, на якій гинуть чиїсь сини і чоловіки. Без батьків залиша­ються маленькі діти. А скільки скалічених — без рук, без ніг… То як можна на такі речі закривати очі? Бо дехто вважає, що хлопці нехай собі там воюють, а я собі буду наповнювати гаманець.

— Після прийняття зако­ну про квоти в українському теле- та кінопросторі росій­ських акторів мало би помен­шати.

— Так, їх стало менше. Не можу сказати, що їх взагалі перестали запрошувати до нас на зйомки. Але там, де грають російські ак­тори, я не знімаюся. Зараз пра­цюю в україномовному серіалі «Дві матері», у виробництві ще один комедійний серіал «Подо­рожник», що вийде у 2019 році, і фільм молодого режисера Анто­ніо Лукіча «Мої думки тихі».

— Тобто можна впевнено за­явити, що український кінема­тограф ожив?

— 100 відсотків! У нашій країні щомісяця виходить по дві картини у прокат! А іноді й три. От недавно вийшли «Шляхетні волоцюги», «Скажене весілля», «Гірська жінка на війні», «Брама», «Коли падають дерева», «Герой мого часу», «Донбас», «Місто, у якому ходять гроші», «Дике поле», «Вулкан», «Черкаси», «Крути», дві казки… Це ж така по­тужність!

— Знімаєтеся в українських фільмах, у театрі граєте укра­їнською мовою. Однак закін­чили російську школу…

— Так, це правда. Закінчила російську школу, володію цією мовою перфектно і навіть іноді думаю нею. Хоча у житті я укра­їномовна людина. Я і моя родина розмовляємо українською. Мій син — також. Цей вибір я зроби­ла ще у Львові, коли вчилася, і я його не зраджую. Мої батьки за­раз розмовляють українською. Так сталося, що у той радян­ський час мама чомусь захотіла віддати мене у російську школу.

— Мабуть, мама захотіла назвати вас Ірмою?

— У паспорті у мене записано Ірина Григорівна. А батьки на­звали мене Ірмою, а по батькові я Ігорівна. Це смішна ситуація, бо мій батько у паспорті записа­ний Григорій Михайлович, хоча насправді називається Ігорем Михайловичем. Коли робили паспорти, мабуть, вирішили, що Ірина — ось нормальне ім’я. Тому й виходить, що у мене подвійне ім’я: за документами Ірина Гри­горівна, а у житті Ірма Ігорівна. Ось такий парадокс.

— Ваші батьки не запере­чували, коли почули, що ви «йдете в артистки»?

— Ніколи. Вони завжди пова­жали мій вибір.

— Знаю, що вашим хобі є ляльки-мотанки. Коли поча­лася війна, ви їх навіть про­давали, а кошти віддавали на потреби у зону АТО…

— Зараз вже ляльок не роблю, бо не маю на це часу. У перший рік війни «змотала» понад 60 ля­льок. Деякі навіть були у Музеї, присвяченому волонтерам. У моїй особистій колекції залиши­лося лише п’ять ляльок-мотанок. Мене навчила їх робити у 2007 році київська майстриня Олена Орехова.

— Яке ще хобі, окрім ля­льок, маєте?

— Гірські лижі. Люблю плава­ти, подорожувати.