«Не пишу, коли мене щось тривожить. Негатив ламає зсередини, а творити можу тільки в гармонії»

Львівська письменниця Анастасія Нікуліна (на фото) має у своєму творчому доробку три романи. Її твори публікували в багатьох колективних збірках. Переможниця престижного літературного конкурсу «Коронація слова» та учасниця Львівського жіночого літературного клубу, Анастасія постійно в роз’їздах — її запрошують на творчі зустрічі і презентації у різних куточках України.

— Анастасіє, письменницька доля — пані вередлива. Хтось із дитинства пише і у двадцять п’ять стає відомим автором, хтось у п’ятдесят лише по­чинає писати, а хтось довго і напо­легливо іде до успіху. Як було у вас? Вам лише двадцять вісім і ви — відо­ма письменниця, чиї книжки користу­ються великим успіхом…

— Я на початку свого творчого шляху, тому попереду ще багато роботи. Влас­ною точкою відліку вважаю перемогу в «Коронації слова» у 2016-му. Далі — вступ до Львівського жіночого літературного клубу. Того ж року мене запросили до збі­рок «Львів. Смаколики. Різдво» та «Львів. Вишні. Дощі». Наступного — вийшов мій сольний роман-буря «Сіль для моря, або Білий Кит» та одночасно — антиутопія у співавторстві з Вікторією Гранецькою та Мариною Однорог. До «Коронації» я дру­кувалася у львівській періодиці, а перше оповідання вийшло у збірці «Теплі історії про кохання» під псевдонімом Іва Шон.

— За який твір ви отримали відзна­ку «Коронації слова»?

— Це справді особливий твір. Нази­вається «Завірюха». Українське фенте­зі. Я написала його у 2013-му, восени. Пам’ятаю, як сіла, взяла ручку і почала писати. Наче мені його хтось надиктову­вав.

Я надсилала його на «Коронацію сло­ва» три роки поспіль, аж поки мені не по­радили переробити його на п’єсу. І того ж року — у 2016-му — отримала омріяний дзвінок і згодом на нагородженні дізна­лася про перемогу у номінації «П'єси для дітей».

— Ви прокинулися одного ранку по­пулярною письменницею чи успіх приходив до вас поступово?

— Насправді нічого не змінилося. Я — це далі я. Настя. Просто тепер у мене є видані книжки, і я вірю, що їх ще буде ба­гато. Приємно, коли впізнають на книж­кових подіях — «Книжковому Арсеналі» чи Форумі видавців. Часто пишуть у соцме­режах, що читали мої твори, — це тішить. На вулиці ще не підходять.

— Коли вам найкраще пишеться?

— Коли все добре. Насправді, я не пишу, коли мені погано, чи коли щось тривожить. Негатив ламає зсередини, а творити я можу тільки в гармонії. Пишу будь-де і будь-коли. Організована: якщо потрібно — напишу. Натхненння, як апе­тит: приходить під час їди (роботи).

— Хто є першим читачем ваших тво­рів?

— Бета-рідери. Для кожного рукопису — індивідуальна команда з 10−12 людей, обов’язково профрідер (з теми, яку зачі­пає твір) і психолог. Це люди, яким я дові­ряю, які не боятися критикувати і вносити корективи, щоб покращити твір. Ловлять «блохи», шукають неточності, вгадують, що ж буде далі. І… надихають.

— Як рідні ставляться до того, що ви обрали літературу?

— Позитивно. Читають усі твори уже в друкованому вигляді, ходять на презен­тації, радіють разом зі мною — як у реаль­ному житті, так і в соцмережах.

— Як любите відпочивати?

— Мій ідеальний відпочинок: море. Бажано зі зміною погоди від штилю до шторму і назад (різний стан по-різному наповнює й надихає). Зі собою — нові ці­каві книги, рідні люди поряд і класний Wi-Fi (так, я без Інтернету не відпочину).

— Чи маєте улюблену книжку з ди­тинства?

— «Хроніки Нарнії» — це най-най. А вза­галі, в дитинстві у мене була величезна бібліотека. Дуже любила пригоди про сі­мейство мумі-тролів, казки Джанні Ро­дарі. Обожнювала Нестайка за його со­нячних зайчиків. Постійно перечитувала казки народів світу. Найбільше імпонува­ли казки англійських письменників.

— Маєте хобі?

— Граю у міні-футбол. Веду блог в Ін­стаграмі. Багато читаю і публікую відгуки на книги. Я — естет: люблю фотографію, красиві ілюстрації, постійно перегля­даю пости в Pinterest для настрою. Ката­юся на велосипеді, ходжу в зал, взимку — лижі. Цього літа запустила «надихай-бокси» — бокси, де до кожної своєї книги підбираю цікаві деталі. У першій партії це були сережки-китиці або шкіряний брас­лет, блокнот, листівка і солодощі. Усе ручної роботи. Тому співпрацюю з хенд­мейдерами. Це зовсім інше, ніж речі, ви­дані великими партіями. У кожній — лю­бов і натхненння. Кожна особлива.

— На вашу думку, у чому рецепт успіху?

— Успіх не приходить до тих, хто на нього чекає склавши руки. Тому для мене успіх — це результат постійної пра­ці. У творчості, у спорті, у житті: працю­єш — маєш результат. Можна постійно відкладати мрію і боятися почати. Але краще цей час витратити власне на по­чаток. І потихеньку рухатися вперед.

— Ваш чоловік — теж людина зі се­редовища письменників чи він має інші уподобання?

— Ні, це майже повна протилежність. Айтішник, який з літератури віддає пере­вагу нон-фікшну, або історіям на основі реальних подій. Хоча, коли пишу, час­тенько дає влучні поради стосовно ло­гічності подій та цікавих сюжетних ходів. Нас познайомив футбол. Обоє граємо, часто — разом. Чоловік ще й активний уболівальник, а я більше гравець, хоча часом дивлюся матчі за компанію.

— Пригадайте найяскравіший спо­гад дитинства.

— І відразу перед очима стільки яскра­вих картинок… Ух! Розкажу веселу. Мені тоді було років п’ять-шість. Мама купи­ла мені плащик: новенький, блакитний. Я одягнула його і пішла гуляти. Того дня з друзями ми постановили, що потрібно викопати землянку (зробити невеликий підкоп під бетонні плити, що горою ле­жали біля дитсадка). Земля, тверда й во­лога після дощу, погано піддавалася, але у нас була мета! Рили ми руками. Вечір, виходить за мною мама, кличе: «Настя». А замість дівчинки в блакитному плащи­ку до неї вибігає «дещо». Чорне, з чорним обличчям (воно ж пітніло, а піт треба було витирати), чорними руками і чорним пла­щем. Мама скрикнула. Мене сяк-так від­мили, плащ порятунку не підлягав. Але землянку ми таки вирили!

— Маєте багато друзів? Хто вони?

— У підлітковому віці мала безліч дру­зів з різних міст. До 25 років друзів різ­ко поменшало. З дев’ятого класу маю кращу подругу, і вона досі краща. Зараз коло знову збільшується, завдяки спіл­куванню в соцмережах та на презен­таціях з’являються надзвичайно круті люди, з якими нам по дорозі. Спільно­го в них, мабуть, — це я, бо усі дуже різ­ні, але в кожному є щось, що близьке саме мені.

— Які риси в людях цінуєте найбіль­ше, а які не сприймаєте?

— Ціную працелюбність, вміння три­мати слово, чесність, щирість, позитив­ний погляд на світ (світ завжди відповість взаємністю). Не люблю відмовки: «я не зможу», «у мене навряд чи вийде». Біль­ше часу витрачаєш на такі страждання і шкодування замість того, щоб взяти і по­чати роботу.

— Нещодавно побачив світ ваш но­вий роман «Зграя». Вже пишете на­ступний чи наразі відпочиваєте?

— Роман з’явиться на Форумі. Коли пи­шеш одну історію, часом ловиш себе на думці: раптом я більше нічого не вига­даю? Що, як це останнє? Схоже на лос­кітливе відчуття в животі, коли розга­няєшся на гойдалці і летиш згори вниз. Але ідеї є, постійно приходять нові, тому страх короткотривалий. І в ньому теж щось є. Зараз працюю над новим рома­ном під назвою «Місто засинає».

— Скільки часу у вас займає напи­сання роману?

— Якщо брати до уваги зовнішній світ: роботу, дім, друзів, особисте життя — в середньому до року часу. Думаю, мож­на писати і швидше, коли набиваєш руку. Але 9−12 місяців, як на мене, оптималь­но.

— Хто ви за освітою?

— Економіст-міжнародник, перекладач. Закінчила університет імені Іва­на Франка, але за фахом не працювала. Відчула, що мені «не туди».

— Десь працюєте чи заробляєте на життя лише письменницькою пра­цею?

— Працюю копірайтером — пишу тек­сти для сайтів, роблю переклади. Голо­вне: зрозуміти в слушний час, що є речі, які ти «можеш» робити і які ти «хочеш». Якщо вони співпадають — ідеально, пра­цюєш у задоволення і ще й гроші за це отримуєш. А як ні — йдеш на компроміс. Головне не жити лише з «можу» і «мушу», бо потім частіше за все шкодуєш про власні «хочу». Копірайтинг мені подоба­ється, як робота, а для душі — письмен­ництво.

— Коли вперше зрозуміли, що мо­жете писати, і це буде цікаво комусь читати?

— У дитинстві складала віршики і ка­зочки. Вже свідома впевненість при­йшла років зо п’ять тому, коли почала ак­тивно вести блог в Інстаграмі. Щовечора викладала там коротку історію і отриму­вала справді потужну віддачу читачів. Все-таки інста — це більше мережа для фото, а тут люди приходили саме зара­ди моїх текстів. Тоді зрозуміла, що можу. І що багато класних (різного віку, статі та захоплень) людей чекає «завтра», щоб прочитати саме мою нову історію. Це на­дихає і мотивує працювати ще краще і щоразу вдосконалюватися. Взагалі ша­лений кайф, коли ти любиш те, що ро­биш! Власне відчуття, що ти справжній «письменник», прийшло минулого року після виходу «Солі».

Довідка «ВЗ»

Анастасія Нікуліна народилася у 1990 році у Львові. Сучасна україн­ська письменниця, учасниця Львів­ського жіночого літературного клубу, лауреат конкурсу «Коронація сло­ва». Автор книг «Сіль для моря, або Білий Кит», «Дім, у котрому заблу­кав час» (у співавторстві), «Все буде добре» (у співавторстві), «Зграя» та збірок «Львів. Смаколики. Різдво», «Львів. Вишні. Дощі», «Львів. Пані. Панянки», «Теплі історії про кохан­ня», «Щастя у Віконці». Дебютний роман авторки «Сіль для моря, або Білий Кит» здобув міжнародну укра­їнсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара 2018 року у но­мінації «Проза» та відзнаку «Найкра­ща книга для підлітків» за підсумка­ми року премії «Глиняний кіт-2018».