«Свою першу казку написала, коли мені було дев’ять років»

Ярина Каторож — про письменницький «хліб», оформлення книжок і особисте життя


Їй був лише 21 рік, коли вона увірвалася на літературний Олімп зі своїм дебютним романом «Алхімія свободи»: на престижному конкурсі «Коронація слова» він отримав відзнаку письменниць Дари Корній і Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі». Зараз Ярині Каторож 24 роки, а в її творчому доробку три романи і оповідання у кількох колективних збірках. Про те, як воно — бути відомою письменницею у такому молодому віці, про натхнення, хобі й відпочинок, Ярина Каторож розповіла журналістові «ВЗ».

 — З чого почалася ваша творчість?

 — Завжди любила фантазувати. З цього все і почалося — з любові до казок, міфів і фантазування. Почала придумувати свої історії. Першу казку написала у дев’ятирічному віці, вона була дуже примітивна і дитяча, але мої батьки надіслали її у газету «Винниківський вісник», де її опублікували. Зараз навіть не пригадаю, про що була та казка. У дванадцять років почала писати прозу — відразу епічну, фентезійну, велику, хоча теж ще досить наївну. Але треба було вчитись, виписуватись. Мені дуже подобалось вигадувати, і у вісімнадцять приступила до написання «Алхімії свободи». Важко було себе дисциплінувати і навчитись завершувати твори. Коли дописала цей роман, зрозуміла, який це великий кайф — тримати в руках готовий твір.

 — Комусь давали його читати?

 — Прочитали мої батьки, але вже після того, як надіслала його на «Коронацію слова». Батькам сподобалось. Загалом, сім`я — моя велика підтримка і опора. Коли їм щось не подобається, вони мені теж про це говорять, не лише хвалять.

 — Відправляючи свій перший роман на такий престижний конкурс, розраховували на успіх?

 — Мріяла про це, але не сподівалася. Знала, що можна «пролетіти». Після того, як роман «Алхімія свободи» отримав на «Коронації слова» спецвідзнаку письменниць Дари Корній і Тали Владмирової, моє життя докорінно змінилося. Дара Корній знайшла видавця для мого роману. З того все і почалося. Дуже важливо видати свою першу книжку і навчитися з нею поводитися, бо це дуже важливий психологічний момент зміни: раніше текст належав тільки тобі, а тут він стає загальнодоступним, його читають, коментують… Пригадую свої відчуття, коли взяла до рук свою першу надруковану книжку, коли почала вчитись виступати перед людьми.

 — Ця книжка відразу знайшла свого читача?

 — Не відразу, але потихеньку здобувала своїх прихильників. Усе почалося з Форуму видавців у Львові і це дуже добре, бо підходили люди — знайомі і незнайомі, купували, брали автограф… Це була хороша промоція моїй книжці. Потім почала їздити з презентаціями — спочатку по Львівській області, потім познайомилася з пані Любою Хомчак і почала їздити з «Книжковим двориком» в інші міста.

 — Між першою вашою книжкою і другою різниця два роки…

 — Рік після «Алхімії свободи» я нічого не писала, бо звикала до думки, що я — письменниця. Цим станом треба було насолодитися. До того ж я ще навчалася в Академії друкарства, були перші спроби знайти роботу, поїздки, презентації… Коли почала писати трилогію «Палімсест», зрозуміла, такої перерви більше в роботі не буде, бо три книги мають вийти з різницею у рік одна від одної, щоб люди не забули про них. Зараз працюю вже над третім романом цієї трилогії. Цікавий стан втоми і радості, тому що пишу і кинути вже не можу. Але, коли закінчу, то хочу певний час відпочити.

 — Крім письменницького «хліба», у вас є запасний «аеродром» — ви художниця, дизайнер. Закінчуючи школу, вже знали, що будете вступати саме в Академію друкарства?

 — Ходила у Школу мистецтв у Винниках. У мене був чудовий викладач Лев Тарасович Левків. Я малювала ельфів, зброю… Коли ж постало питання про вступ, не була впевнена, що вступатиму у художній виш, ще думала над журналістикою, оскільки любила писати. Потім я вирішила, що на художника треба вчитися більше, ніж на письменника, бо виписатися можна й так. Так воно і сталося. Для художника важлива школа, для письменника — шлях із проб і помилок. Комфортно почуваюся, оформлюючи свої і чужі книжки.

 — Простіше ілюструвати чужі твори чи свої?

 — Свої. Виходить набагато щиріше. Скажімо, «Стожар», «Альянс» і майбутню «Батьківщину» ілюструю сама. Коли ти працюєш з клієнтом, змушений зважати на його потреби, його смак і вимоги.

 — Були випадки, коли ви відмовлялися від замовлення?

 — З авторами такого не було, а от із замовленням, скажімо, на листівки, траплялося. Якщо замовникам не сподобалися мої ескізи, ми розходимося.

 — Вам 24 роки. Ви — письменниця, яка відбулася, ви маєте ім'я, своє коло шанувальників… Коли ви зустрічаєтеся зі своїми ровесниками чи однокласниками, як ви спілкуєтеся? Чи не відчуваєте ви якихось заздрощів, несприйняття?

 — Мені пощастило з друзями. Коли я почала видавати книжки, то особливих змін серед мого оточення не відбулося. Радше це було пов’язано з тим, що я закінчила навчання і пішла працювати. Зустрічі з однокласниками завжди приємні. Винники, де я мешкаю, — маленьке містечко, де всі одне одного знають. Кожен чогось досяг по-своєму: у когось сім’я, у когось — цікава професія, успішна кар’єра… Я люблю своє містечко, бо у нас чудова організована громада.

 — Далеко не кожний сучасний письменник може дозволити собі жити з письменницької праці. Якби у вас не було фаху художника, чи прогодувала б вас на даному етапі письменницька праця?

 — Ні. Наші прибутки напряму залежать від купівельності книжок — ми отримуємо відсотки від продажу. У кожному видавництві цей відсоток різний і в кожного автора теж різний. Наразі це для мене додатковий прибуток, який я маю періодично, але прожити на нього не можна. Важко письменницьку працю поєднувати з роботою, хоча я перейшла на «фріланс» і працюю вдома із замовленнями.

 — Ви — молода, красива, успішна, талановита. У спілкуванні з іншою статтю це допомагає чи заважає?

 — Однозначно складно відповісти. Особливого впливу на спілкування з сильною половиною людства це не має. Більшість чоловіків хочуть, щоб жінка була музою, натхненницею. Але я знаю пари однакових професій, які чудово співіснують — двоє художників чи двоє письменників. Я не стикалася ще з тим, щоб мій хлопець не хотів, щоб я писала. Співіснування з іншою людиною залежить радше від рис характеру. Я не могла б бути з людиною, яка ігнорує мою працю і не підтримує мене. Якщо чоловіка влаштовує, що жінка весь час кудись їздить, мандрує, презентується, спілкується з людьми, тоді все гаразд.

 — Вважаєте, багато таких чоловіків, яких влаштує постійна відсутність дружини вдома?

— — Меншість, але вони є.

 — Ви вже знайшли такого?

 — Ні.

-— Розчаровувалися у близькій людині?

 — Так. Але я не зневірилася. Серед моїх друзів багато хороших хлопців. Прикрі розчарування лікую своєю впертістю, не люблю впадати в депресію. Занепадаю духом, коли нічого не роблю, тому мені постійно потрібно кудись рухатись. Якщо мені щось не вдається у творчості, намагаюся більше спілкуватися з друзями, мандрувати. Якщо не складається щось в особистому житті, головне працювати і продовжувати писати, тому що ти не маєш права опустити руки, коли від тебе щось залежить. Для письменника важливо переживати сильні емоції.

 — Крім письменницької праці, що ще цікавого зараз відбувається у вашому житті?

 — Я в основному пишу, малюю і мандрую, а поміж тим намагаюся хоч трошки відпочивати і бачитися з друзями. Основне моє завдання зараз — намагатися втримати цей баланс — працювати і відпочивати.

Довідка «ВЗ»

Ярина Каторож народилась в 1994 році у Винниках біля Львова. 2015 року в луцькому видавництві «Твердиня» вийшла перша книжка Ярини Каторож «Алхімія свободи». Твір написано в жанрі фентезі. 2017 року у київському видавництві «KM Books» вийшла її друга книга «Стожар» (Трилогія «Палімпсест», книга 1), у 2018 — «Альянс».

Розмовляла Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ.