Передплата 2024 «Добрий господар»

«Ніхто нас не посилає у гарячі точки. Але ми самі розуміємо, що це треба зробити»

Ведучий програми «Спецкор» Олександр Моторний — про відрядження на війну, страх, заняття спортом і найбільше його щастя — доньку Машу

Треба мати надзвичайну мужність, аби виконувати роботу спеціального кореспондента в гарячих точках, але Олександру Моторному її не бракує. Він працював журналістом у зонах збройних конфліктів у багатьох країнах світу. А з 2014 він регулярно висвітлює події на сході України. З моменту появи програми «Спецкор» на телеканалі «2+2» працює в ефірі, за кадром і на передовій, поєднуючи одразу три професії — ведучого, кореспондента та шеф-редактора. Олександр Моторний розповів журналісту «ВЗ» про те, як йому вдається все поєднувати, де він черпає сили і що вважає своїм найбільшим досягненням у житті.

Олександр Моторний (зліва) з фотографом Олександром Клименком та бійцем у зоні АТО. Фото телеканалу “2+2”
Олександр Моторний (зліва) з фотографом Олександром Клименком та бійцем у зоні АТО. Фото телеканалу “2+2”

— Олександре, чи допомагає вам сьогодні досвід роботи за кордоном у гарячих точках?

— Суто практичний досвід — безумовно, так. Там я навчився працювати, знімати і висвітлювати події в екстремальних умовах. Також дізнався, як справлятися з адреналіном, тому що іноді він працює на тебе, а іноді, навпаки, дуже заважає роботі. Але це були чужі країни, чужі конфлікти, ми знімали сюжети і поверталися додому. Ще кілька місяців після кожної поїздки емоції були сильними, але потроху ці відчуття вщухали. З відрядженнями в зону АТО все зовсім по-іншому — побачене там забути неможливо. Але стресовий досвід, який я отримав, працюючи за кордоном, дав мені можливість ставитися з «холодною головою» до подій в Україні, що дуже важливо для професійного журналіста.

— Чи є у вас якісь свої обереги, без яких не їдете у відрядження?

— Так, їх кілька. У 2014 році хлопці подарували мені плетений браслет-фенечку в Донецькому аеропорту, тепер вона завжди зі мною. Ще є маленька іконка від мами, яка завжди мені нагадує про неї. Також у нас зі знімальною групою є традиція: перед відрядженням ми обов’язково повинні заїхати на одну заправку і випити там кави — це означає, що наш день буде вдалим. Це все психологічні гачки, які допомагають тримати себе в руках у таких морально важких обставинах.

— Ви були першим разом з оператором, кому вдалося потрапити на територію Донецького аеропорту. Тобто побували у самісінькому пеклі війни…

— До нашого приїзду в зону АТО тут працював мій колега Руслан Ярмолюк. Один з командирів підрозділу виявився його хорошим знайомим. Через знайомого Руслана нам вдалося домовитися про можливість потрапити в аеропорт. Ми приїхали на крайні позиції і провели там близько двох діб в очікуванні конвою, який мав супроводжувати нас у Донецький аеропорт. Сектор оборони становить 220 градусів, аеропорт не був повністю оточений. Булла ділянка, де не було бойовиків, його тримав підрозділ «Дніпро». Від наших позицій до аеропорту було приблизно 2,5−3 кілометри. Дорога, що з’єднує ці два місця, — під постійним вогнем. Проїхати по дорозі можна тільки, як казали хлопці, в броні. Конвой займався тим, що підвозив бійцям боєприпаси, їжу, воду, забирав убитих, вивозив поранених.

— Чула, що цю дорогу назвали «дорогою життя» …

— Голосна фраза, але насправді так воно і було. Ми проїхали цю дорогу в супроводі танка, БМП, перебуваючи в МТЛБ (малий тягач, броньований). Взяли зі собою мінімум обладнання. Слава Богу, доїхали, хоча ця дорога була дуже небезпечною. По нас постійно стріляли, літали осколки. Наша броня рятує від автомата Калашникова, але якщо зброя трохи сильніша, то вона вже не допоможе. Коли ми їхали, у мене було відчуття повного безсилля і розуміння того, що зробити ти нічого не можеш. Я в якомусь сенсі фаталіст. Не сталося — значить, ще не час …

У Донецькому аеропорту ми провели півтора дня. Бійці нас зустріли і першим ділом нагодували, напоїли чаєм. У спецназу був прекрасний кухар. Це хлопець-контрактник, непрофесійний кулінар, який воював разом з усіма, а кухня була його додатковим обов’язком.

Знаєте, яке моє враження від зустрічі з бійцями? Там були сталеві люди. Звичайно, складно зараз судити про ступінь героїзму, оскільки вже багато чого ми побачили за час воєнних дій. Але ті хлопці, які утримували аеропорт, — усі Герої!

— Бачила сюжет, де ви перебуваєте за декілька кроків від солдата, який вів бій. Невже не було страшно?

— Що я відчував? Звичайно, було страшно, я не повірю нікому, хто скаже протилежне. Коли ти боїшся, то як мінімум робиш зусилля для того, щоб себе вберегти. Ніхто нас не посилає у гарячі точки. Але ми самі розуміємо, що це треба зробити. Зрозуміло, коли журналісти потрапляють у подібні місця, бійці мимоволі беруть на себе відповідальність за них. У цьому випадку я завжди кажу, що готовий виконати будь-який їхній наказ. Якщо треба впасти обличчям у багнюку, тут же зроблю це.

— Ефіри «Спецкора» ви ведете в парі з Русланом Ярмолюком, змінюючи один одного в кадрі і на передовій. Які у вас склалися стосунки?

— Довіряю Руслану на всі 100%, на нього завжди можна покластися. Сподіваюся, це взаємно. Коли я почав працювати над переформатуванням новин каналу «2+2», я точно знав, що хотів би бачити саме його своїм напарником у студії «Спецкор». До цього ми з Русланом часто перетиналися в закордонних відрядженнях, коли знімали сюжети з гарячих точок, і я знав, що у нас з ним схожі погляди на новини і журналістику в цілому.

Взагалі, мені здається, що в «Спецкорі» зібралася дуже крута команда однодумців. Попри те, що у нас не завжди збігаються думки, ми завжди можемо дійти консенсусу. Крім того, я помітив, що сааме в таких дискусіях і народжуються найцікавіші сюжети. Головне в роботі команди — це людські стосунки, ми спілкуємося не тільки в офісі, любимо ходити всім колективом у боулінг, хоча зі щільним робочим графіком таке можливе нечасто.

— Наскільки складно одночасно поєднувати три професії в одному проекті?

— У тому, що ми з Русланом поєднуємо роботу ведучих та кореспондентів, і є особливість програми «Спецкор». Вважаю, що таким чином ми не втрачаємо розуміння того, що відбувається за межами студії, а це дуже важливо для того, щоб випуски виходили якісними. Люблю прямі ефіри і включення, дихаю на повні груди, коли вони є. Шеф-редактор — це вже в першу чергу велика відповідальність, тому робота в «Спецкорі» для мене, швидше, виклик робити сучасні та динамічні новини.

— Як проводите вільний час?

— В юності хотів пов’язати своє життя з баскетболом, але потім так вийшло, що спортивнее майбутнє поступилося місцем журналістиці. Але навіть зараз люблю покидати м’яч у кошик. Іноді зустрічаємося на баскетбольному майданчику з колегами Олексієм Душкою та Максимом Сухенком. Дуже хотів би грати в так званій «ветеранській» команді.

— Що змусило вас змінити спортивну кар’єру на журналістику?

— У мене не типовий шлях, бо я ніколи не мріяв бути журналістом. На відміну від моєї мами, яка бачила мене саме в цій професії. Я займався баскетболом і збирався пов’язати життя зі спортом, тому, врешті-решт, пішов в інститут фізкультури. Але так склалося, що після навчання повернувся до рідного Кременчука, де мене взяли на місцеве телебачення відеомонтажером.

Спочатку я там просто змінював касети у програвачі, ми робили якісь відеопривітання на комп’ютері. Потім мені запропонували робити новини спорту через те, що я тоді ще активно займався баскетболом. Брав разом із формою на змагання камеру і знімав сюжети. Мені це сподобалося, і згодом я зробив велику спортивну программу «Віртайм». Через якийсь час переїхав до Харкова, де працював на новому на той час каналі Р1.

Після Помаранчевої революції поїхав у Київ. Тут буквально за добу знайшов якісь контакти та влаштувався на свій перший національний телеканал, а на початку 2007 року перейшов у ТСН, де і почалися відрядження за кордон у гарячі точки.

— Як відновлюєте сили?

— Дуже люблю снорклинг (плавання з маскою і трубкою. — Г. Я.), можу годинами плавати на поверхні води з трубкою і спостерігати за підводним світом. Для мене це спосіб відновити запас життєвих сил. Пам’ятаю, кілька років тому купив гарячу путівку до Єгипту, цілий тиждень так і провів у воді, плаваючи між коралами. Ще мені дуже допомагає спорт. Якщо для багатьох піти в зал — пересилити себе, то для мене це моральне розвантаження. Очевидно, через моє баскетбольне минуле мій організм отримує задоволення від фізичного стресу.

— Але ж не завжди вдається вирватися на відпочинок. Що робите тоді?

— Люблю їхати за кермом, але не на великій швидкості. Пам’ятаю, коли я тільки переїхав до Києва і купив свою першу машину, пізно увечері виїжджав на Хрещатик, коли там майже нікого не було, вмикав альбом Ніно Катамадзе та зі швидкістю 60 км на годину намотував декілька кіл центром. Для мене це був такий спосіб розслабитися після робочого дня. Я так вже давно не роблю, хоча ось зараз подумав, чому б і ні?

— На що не шкодуєте грошей?

— Більшу частину свого доходу витрачаю на подорожі. Напевно, найбільше мені подобається Іспанія. Об’їздив її вздовж і впоперек, але все одно хочеться туди повернутися, особливо в Барселону. Ще полюбив Південно-Східну Азію, вона мені близька за своєю культурою і сприйняттям світу. Крім того, в Індонезії є неймовірно красиві і практично безлюдні острови, про які я дізнався завдяки розповідям моїх друзів, і десь навіть встиг побувати двічі.

— Що можете назвати найбільшим досягненням у житті?

— Мені хотілося б вірити, що найбільше моє досягнення в житті ще попереду. Але, звичайно, своїм головним досягненням вважаю свою дочку Машу, бо кожному її успіху я радію навіть більше, як своєму власному. Вона мріяла вступити до театрального університету ім. Карпенка-Карого, а минулого року успішно його закінчила. Зараз вона тільки починає свій шлях в акторській професії, але вже грає в драматичному театрі ім. І. Франка і знялася в декількох серіалах. Графік у неї такий же насичений, як і у мене, тому разом проводимо часу менше, ніж нам би хотілося. Але, незважаючи ні на що, я намагаюся не пропускати прем’єри дочки в театрі. Ось буквально недавно завдяки колегам, які мене підстрахували, вдалося вирватися на допрем’єрний показ її нової вистави. Для мене дуже важливо бути з нею поруч хоча б у такі важливі для неї моменти.

— Впізнаєте у доньці себе?

— Пригадую, коли був в її віці, я говорив і думав тільки про баскетбол. Зараз у Маші точно так само з театром. Ніколи в житті не думав, що буду знати такі подробиці про акторське мистецтво. Я — не театральний критик, але під час наших вечірніх посиденьок дізнаюся багато нового. До речі, іноді гостро дискутуємо, бо у нас схожі характери — ми з Машею дуже емоційні.

Схожі новини