Хто сказав, що балет — не чоловіча справа?

13-річний Влад Кались — перший українець, який отримав грант на безоплатне навчання в Естонській хореографічній школі


Багато маленьких дівчаток мріють стати принцесами або… балеринами. Із задоволенням приміряють пачки і обережно стають на пуанти. Натомість хлопчики у дитинстві мріють бути космонавтами, боксерами і знаменитими футболістами. Більшість, але не всі. Львів’янин Влад Кались з маленької дитини обрав свою мрію — балет. Його не лякають виснажливі щоденні тренування, постійні участі у конкурсах, з яких він, як правило, повертається з призовими місцями. Та найбільшою нагородою для юного балеруна став грант на безоплатне річне навчання у Талліннській хореографічній школі. Влад Кались — перший українець, якому вручили таку високу нагороду.

— Владе, попри те, що тобі лише 13 років, у тебе вже багато нагород. За що тобі їх вручили?

— Так уже склалося, що з усіх конкурсів, у яких брав участь, привожу додому нагороду за призове місце. Їх у мене близько 30-ти.

— Для участі у конкурсі балетна школа вас забезпечує сценічним одягом?

— Ні. Під наші розміри нам шиють костюми. За це платять батьки. Окрім того, за дорогу і за участь у конкурсі також треба платити самим. Заявка на участь у міжнародному конкурсі коштує від 50 до 100 євро.

— Відколи займаєшся балетом?

— З п’ятирічного віку. Ще у садочку.

— Мабуть, бабуся за ручку привела тебе у балетну школу?

— Насправді, мене привів тато. Але любов до балету мені привила старша сестра, яка тоді займалася балетом. Мабуть, мій погляд піймала педагог і запропонувала спробувати й мені. І мені сподобалося. Спочатку займався у хореографічній школі при Львівському оперному театрі, пізніше перейшов в Академічну школу академічного та сучасного балету.

— Хлопці твого віку, як правило, хочуть займатися карате чи іншим видом боротьби, або футболом. Ти ж для себе вибрав балет…

— У мене є хобі — футбол, баскетбол, граю у настільний теніс. Але на першому місці, звісно, балет, яким займаюся професійно. Насамперед через те, що у мене є для цього дані і мені балет страшенно подобається. Після перемоги у конкурсах мене запрошують вдосконалювати свою майстерність у різні школи. Тиждень тому я повернувся з Таллінна, де мене нагородили за перемогу грантом безоплатного навчання у Талліннській хореографічній школі, куди я поїду у вересні цього року. Якщо буду там добре вчитися, після закінчення цієї школи зможу працювати у будь-якому театрі світу.

— Але ж ти не знаєш мови.

— В Естонії буду займатися одночасно балетом і буду вчитися у 9-му класі. Їхньою умовою є вивчення естонської і англійської. Якщо я це зможу і показуватиму хороші результати у балеті, значить, мене зарахують у вищу балетну школу з повним забезпеченням, починаючи від страхування до проживання і харчування. Я — перший українець, який отримав такий грант.

— Щоб отримувати нагороди і перемагати, треба, мабуть, багато часу тренуватися?

— Займаюся щодня у балетній школі від 18-ї до 22-ї. І у суботунеділю також. У мене нема вихідних. І нема свят.

— Після уроків хлопці йдуть у спортзал чи збираються на перегляд фільму.

— У мене нема часу на такі речі. Хіба що під час канікул.

— Як ставляться вчителі у школі до того, що ти буваєш відсутнім по кілька днів, коли їдеш на конкурс?

— Навчаюся не у школі, а у гімназії. А тут зовсім інше ставлення до навчання, ніж у звичайній школі. Не так просто відпроситися. Спочатку приходить тато і пише заяву, щоб мене відпустили. Її мають завізувати класний керівник і директор. Лише тоді я можу їхати.

— Добре вчишся?

— Не можу похвалитися такими успіхами, як у балеті. Не встигаю вивчити усі предмети так, як треба. Деякі вчителі ставляться з розумінням і дають поблажки, а дехто — суворий і вимагає знань зі свого предмета.

— Як ставляться однокласники до тебе? Не «підколюють»?

— Таке було у старій школі. Були хлопці, які могли щось неприємне сказати і навіть образити. Натомість у моєму класі у гімназії майже всі танцюють — хтось народні танці, хтось хіп-хоп чи модерн…

— А коли вперше ти взяв участь у престижному конкурсі?

— Коли мені було 10 років. Конкурс відбувся у Києві. Там я виборов друге місце.

— Які подарунки отримуєш, коли перемагаєш?

— Одного разу мені вручили запрошення на безоплатну участь у конкурсі в Італії. Я привіз звідти аж два призові місця — друге і третє. А тепер отримав ще один грант — запрошення влітку на тиждень стажування в італійському Неаполі у «Сіті-балет». А після виступу у Львові отримав запрошення на участь у конкурсі від голови журі і заступника міністра культури Грузії в Батумі на липень. Там я буду також на повному забезпеченні.

— От ти все перемагаєш і перемагаєш. А чи були моменти, коли нічого не здобув, бо провалив виступ?

— Звісно, були. Були випадки, що я послизнувся і впав. Балерини змащують пуанти каліфолем, щоб не послизнутися. Іноді хтось перестарається з тим каніфолем, і його залишки прилипають до сцени. Наступний балерун може на тих залишках послизнутися. Однак члени журі, мабуть, не брали до уваги падіння як основну помилку. Головне при падінні не розгубитися, не заплакати, а продовжити виступ.

— І що, справді ніколи не плачеш?

— Різне буває (сміється. — Г. Я.). Були на початках конкурси, коли мені не присуджували призового місця. Було образливо, бо я так старався, стільки зай мався, а мене не оцінили гідно.

— Після таких невдач не хотілося в один момент усе кинути?

— Один раз. Але потім подумав: а як я буду без балету?

— Хлопці у балеті не лише танцюють, а й підіймають балерин. Тренуєш мускулатуру?

— У залі не займаюся, але вдома підтягуюся на турнику, качаю прес і віджимаюся.

— Партнерку підбирають до твого зросту і ваги?

— До зросту обов’язково. А щодо ваги — не завжди. Тому треба мати сильні руки, щоб її втримати.

— Балерини-дівчатка змушені сидіти на дієтах. Ти себе обмежуєш у їжі?

— Насправді, я дуже мало їм. І не тому, що не можна. Не хочу їсти. Протягом дня не маю часу поїсти. А ввечері, коли приходжу з репетиції, можу поїсти. Як і мої однолітки люблю чіпси і тортики, не обмежую себе у цих смаколиках. Але не поправляюся. Можливо, через постійні тренування. Їм усе, що хочу, але дуже мало. Мама свариться, що вона готує, а я не хочу їсти.

Фото з особистого альбому Влада Калися