«Моя донька Тереза під час Майдану казала, що гімн України — найгарніша для неї пісня»

У великій когорті друзів України чільне місце посідає Латвія. Народ «бурштинової» країни завжди із великою симпатією ставився до українців, економічно і морально підтримував їх у складні моменти. З берегів Дніпра-Дністра неодмінно віддячували тим же. Століттями нас поєднували теплі людські взаємини. Про витоки і перспективи цих приятельських зв’язків, про нашу взаємодію у минулі і наступні епохи розмовляємо з гостем із Риги — професором історії Латвійського університету Еріксом Єкабсонсом.

— Пане Еріксе, Україна і Латвія — не сусіди. Між Києвом і Ригою відстань у 1054 км. Незважаючи на це, відносини між нами дуже теплі. Чим би ви пояснили таку міцну, стійку дружбу між нашими народами?

— І ви, і ми перебуваємо в одному регіоні Європи. Маємо спільні цілі, традиції, спільні проблеми. Спільних друзів. І так само — спільного ворога. Нас об’єднують дружні узи з часів Речі Посполитої, колись — польсько-литовсько-білорусько-української держави, куди входила і частина Латвії.

1605 року відбулася відома Кірхгольмська битва, під час якої військо Речі Посполитої біля Риги розбило потужну шведську армію. У рядах переможців пліч-о-пліч стояли і латвійці, і сотня запорізьких козаків…

— Нашим міждержавним відносинам цього року виповниться 100 літ. Латвія однією з перших визнала Українську Народну Республіку…

— В історичних архівах зазначено, що представник Західно-Української Народної Республіки Никифор Бендеровський прибув у Ригу у грудні 1918 року. Пізніше він став першим консулом УНР. Латвійські газети писали, що машина із синьо-жовтим стягом України їздила по місту, і всі з подивом запитували: хто це такий?

— Латвійці століття тому допомагали виборювати і незалежну Україну. Петеріс Радзіньш був помічником начальника Генштабу армії УНР. Інший ваш співвітчизник, Карліс Броже, підполковник армії УНР, командував підрозділом полку «чорних запорожців». А чи відомі вам випадки, коли українці разом з латвійцями обстоювали їхню свободу?

— Під час війни за нашу незалежність у 1918−1920 роках багато українців служило в армії Латвії на офіцерських посадах. Один з них у званні капітана залишився у ній аж до 1940 року, коли нас окупував Радянський Союз.

Військова співпраця між Латвією і Україною сягає днів сьогоднішніх. У різних сферах. У лютому 2017 року на Донбасі під час російсько-української війни загинув капітан української армії з 80-ї аеромобільної бригади Маріс Камінський. Його батько був латвійцем…

— Колись у радянській історії ходило багато розмов про латиських стрільців, які підтримували більшовиків. Як ви оцінюєте діяльність цього військового формування?

— Міфи про латиських стрільців продовжують існувати досі у російському інформаційному просторі. Плутають латиських чекістів з латиськими стрільцями, яких була одна дивізія. Коли мені російські колеги кажуть, що латиські стрільці встановили радянський лад, я у них запитую: невже ви вірите, що одна дивізія на просторі від Владивостока до Європи могла це зробити? Багато латвійців не мали виходу, тому йшли у це формування. Виродки є у всякому суспільстві. Але чому вони могли проявити себе не вдома, а в Радянському Союзі? Після громадянської війни латиські стрільці повернулися у свою країну. Служили у латиській армії, багато хто з них воював під час Другої світової війни проти СРСР…

— Який факт із нашої спільної з Латвією історії для вас як вченого є знаковим, показовим?

— Події серпня 1920 року, коли в Ризі відбувалася конференція балтійських країн. На вимогу Латвії на цей форум допустили делегацію Української Народної Республіки. На конференції говорили про політичну і військову співпрацю. Ці плани не вдалося реалізувати, бо УНР припинила своє існування. На жаль, не було тоді єдності і між самими балтійськими країнами.

— Як незалежній Латвії живеться сьогодні під боком імперської Росії? Наскільки сильний її вплив на ваше політичне, економічне життя?

— У політиці не може не бути такого впливу з боку держави, яка незмінно живе реваншистськими мріями, керівник якої вважає, що крах СРСР став найбільшою трагедією ХХ століття. У Росії свої інтереси, але у нас — свої. Ми хочемо залишитися незалежними. Через це між нами напружені відносини.

Російські кораблі періодично з’являються біля берегів Латвії. Російські літаки намагаються увірватися у наш повітряний простір. Тому наші кордони патрулюють сили НАТО.

Агресивна політика Росії проти Латвії — така ж, як і проти всіх сусідів. Певним важелем впливу на наші відносини є та обставина, що ми закуповуємо російський газ. З числа балтійських країн, членів Північноатлантичного альянсу, Латвія є найбільш слабкою ланкою — через велику кількість російськомовного населення…

— Як росіяни, некорінні жителі вашої країни, сприйняли незалежність Латвії?

— По-різному. Дехто — вороже. Але в основному — з побоюванням. Бо їм десятиліттями втовкмачували, що «Росія принесла у Латвію світло», врятувала нас від капіталізму. Наївні люди вірили у це. У часи СРСР Рига була центром Прибалтійського військового округу. Через це у нас залишилося жити багато пенсіонерів радянської армії та членів їх сімей.

— Наскільки цей сегмент населення може бути чинником нестабільності у вашій країні? Чи може він руйнувати основи вашої держави?

— Звичайно, що може. Ви це знаєте краще від мене.

— Але Латвія — член НАТО, а Україна — ні…

— Наш посол в Україні, відповідаючи на запитання одного київського студента про те, чого українці могли б навчитися у латвійців, сказав: «Це Латвія могла би повчитися в України. Адже ми не маємо такого, як українці, унікального досвіду відбиття фізичної атаки агресора. У нас є досвід ідеологічної боротьби. На жаль, не завжди ми у ній виграємо. Бо методи Росії такі ж підступні, як і у війні проти вас».

— У Латвії ухвалено закон про державну латиську мову, обов’язкову у всіх сферах життя…

— Ми прийняли естафету від тієї своєї країни, яку було ліквідовано «совітами» у 1940 році. Ми є її продовженням. З перших днів її існування державна мова у нас одна. Незважаючи на те, що мови нацменшин викладатимуть і далі, з боку представників цих нацменшин звучать нарікання. Проблема у тому, що значна частина цього населення, яке закінчує наші школи, все ще не знає державної мови на відповідному рівні. От я з вами зараз розмовляю і багато слів можу сказати по-українськи. Якби прожив у вас ще з тиждень, міг би розмовляти вашою державною мовою цілком пристойно.

— А у Львові декому 70 років життя тут виявилося замало, щоб вивчити українську…

— У нас є люди, які взагалі не хочуть розмовляти латиською, ідуть на принцип. На жаль, серед них є багато молодих. І це не дивно. Відкрийте сайт «Вести сегодня» від найбільшої російської газети у Латвії. І побачите там заголовки на кшталт «Путін — наш президент». Хвалять диктатора — але чомусь не їдуть на схід, у Росію, а вибираються у благополучну Європу…

— Існування такої проросійської газети — ознака латвійської демократії?

— Так. Хоча відповідні інституції вбачають у цьому прояв інформаційної війни з боку Росії. Незважаючи на це, закривати видання не збираються.

— У Латвії живе близько 45 тисяч етнічних українців. Як вони сприймають вашу незалежність?

— Українці — третя за чисельністю (після росіян і білорусів) нацменшина у Латвії. Вони приїхали до нас під час радянської окупації. Дуже розділені між собою за політичними уподобаннями. Є такі, що пікетували російське посольство перед війною на Донбасі. А є такі, що тягнуть за Росією. З початком подій на сході України представників українських громадських організацій, яких багато у кожному великому місті, запросили у латвійський Сейм для того, щоб висловили свою думку. У приміщенні, де відбувалася їхня розмова з нашими депутатами, стався гострий конфлікт. Одна частина цих активістів була налаштована проукраїнськи, інша — тягнула за Росією. У латиських українців не було спільного погляду на те, що відбувається на їхній історичній батьківщині. Самосвідомість у деяких ваших земляків вельми слабка. Далося взнаки радянське виховання. Поза тим, є дуже активна частина українців з патріотичною позицією. Вони створили національну гімназію. Кількість шкіл етнічних меншин є показником їхньої активності.

В українців така школа одна, а у поляків, четвертої за величиною меншини, їх аж п’ять!

— З цього можна зрозуміти, що значна частина латвійських українців потрапила під вплив російської пропаганди…

— Звичайно. Вони живуть у російськомовному середовищі, дивляться російські телеканали. Однак значна частина латвійського суспільства сприймає події в Україні з великим інтересом, симпатією до вас.

Суджу це по своїх студентах. Під час Революції гідності я і сам по 5−6 годин щодня дивився телерепортажі про події, що відбувалися в Києві. Добре розумію українську мову, тож мав уявлення, про що йшлося на Майдані. Моя донька Тереза, якій на той час було 9 років, казала, що гімн України — найгарніша для неї пісня…

— Латвія допомагає лікувати українських воїнів…

— Так, у латвійських санаторіях є місця для поранених українців. Латвія лікує їх власним коштом. Мені відомо також, що наші військові інструктори допомагають Збройним силам України у рамках програм НАТО.

— Не перший рік політики порушують питання про створення «осі безпеки» від Балтійського до Чорного моря. Існує спільний українсько-польсько-литовський батальйон. Чи не хотіла б Латвія в якийсь спосіб взяти участь в українсько-латвійському військовому союзі?

— Я — тільки «за»! Але про це краще знають наші уряди.

— Чи нема серед латвійців страху, що їхня країна може стати наступною після України жертвою Росії?

— Така ймовірність дуже висока. Про те, що така провокація готується і проти нас, ми зрозуміли ще у лютому 2014 року. Не виключено, що балтійські країни Путін планував зробити першими своїми мішенями, ще перед агресією в Україні. Але не зважився на це, напевно, розуміючи, чим це може завершитися для Росії.

— А Путін і далі не змінює своєї войовничої риторики. Його фраза про те, що Росія втратила 40% населення — явний натяк у бік балтійських республік.

— У нашому суспільстві є розуміння цього. Як і є усвідомлення потенційної загрози з боку Росії.

— Свого часу Латвія і Україна втрачали незалежність. Як запобігти цьому у майбутньому?

— Треба співпрацювати один з одним. Треба робити все, щоб не сталося так, як у міжвоєнний період, коли не вдалося створити сильного оборонного союзу держав, які опиралися тоталітарним режимам. Наслідки цього ви бачили у себе у 1939 році, а ми — у 1940-му…