«Після того, як мама спалила у печі зошити з моїми віршами, не писала двадцять років»

23  лютого відома поетеса-піснярка відзначила 90 років від дня народження


Анна Канич. Фото Андрія Куб'яка

А 24 лютого творчим вечором у Львівській обласній філармонії вшанували 50-річчя її творчої діяльності.  Анна Михайлівна прожила нелегке життя, але повноцінне, насичене невтомною працею на викладацькій ниві, творчим натхненням, знайомством і спілкуванням зі знаковими особистостями в українській пісенно-поетичній культурі минулого століття, серед яких були сестри Байко, Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Івасюк, Ігор Білозір та багато інших.

- Анно Михайлівно, розкажіть про перші дитячі спогади, перші враження, перші почуття, перші вірші…

- Народилася я у Львові на вулиці Верхрадського, в будинку самих Верхратських. Найбільше запам’яталося, що ми жили на партері і там був невеличкий квітник. У мене був потяг до квітів. Я зірвала жоржину, а прийшла сама пані Верхратська і каже: «Дитиночко Нусику! Вона жива, а ти їй скоротила життя. Не можна рвати». Я розплакалась і почала ту квітку тулити до себе. Було мені тоді три рочки. Пізніше мої батьки побудувалися на вулиці Утіха біля Шевченківського гаю. Коли мені було десь чотири рочки, ми переїхали і все моє дитинство пройшло там.

- Ви у батьків були одна чи мали братів-сестер?

- У мене був брат старший на шість років і ще один брат на шість років молодший за мене. Старшого у 1944 році вбили. Він закінчував медінститут, був керівником підпілля УПА. В ту страшну ніч 7 березня 1944 році на терені Львова було вбито 23 українці. Якби не мій сусід, не знаю, чи й ми залишились би живими. Коли я побачила, що до нас ідуть озброєні люди, побігла до сусіда Сєї і розпоавла йому про це. Сусід сів на порозі й сказав одному з тих людей, який був його сином: «Болєк, через мій труп». Так нас було врятовано. Я вчилася в «Рідній школі» імені Князя Лева, потім в гімназії, в художній школі. Непогано малювала. Мною опікувався старший брат Роман – то він відніс мої рисунки в художню школу. Після закінчення школи вступила в університет на українську філологію.

- А як щодо першої закоханості?

- Коли я закінчувала школу, один священик (ми відвідували студитів) познайомив мене з хлопцем Орестом, який вже закінчив два курси теології. Він був ерудованим, симпатичним хлопцем, мав прекрасний голос, грав на кількох інструментах. Коли вступала в університет, побачила його на іспитах – він теж вступав на українську філологію. Ми дружили майже три роки. То така трепетна дружба була, ходили, взявшись за мізинний пальчик… До мене часто приходили мої друзі, ми любили сидіти в нашому прекрасному саду, який засадив мій батько і де часто лунали пісні. Які пісні, які голоси!.. І от на третьому курсі заарештували Ореста. Дізналася про це від його сестри. «Він на Лонцького», - сказала сестра.

- У чому його звинувачували?

- Йому загрожувала навіть смертна кара, тому що він був керівником підпілля в університеті, але саме того року смертну кару відмінили. А мій брат керував підпіллям ОУН в медінституті, вони добре знали один одного. Ореста засудили на 25 років. Спочатку чотири листа він мені ще написав, а пізніше листи обірвалися – він мав право тільки рідним щось писати. Я закінчила університет, перший рік працювала в Брюховицькій школі, потім в Руднівській… В своїй автобіографічній повісті «Волошки серед терну» я описувала, як мене переслідував завуч школи в Брюховичах.  Боялася ввечері ходити вулицями, він мене скрізь чекав. Потім познайомилася з чоловіком, який був юристом. Він мав тонкий підхід до жінок, обіцяв захистити мене від завуча. Згодом я зрозуміла, що це все було лукавством, але… Я дала згоду на одруження. А потрапила в дуже неприємну атмосферу.

- Він не виправдав ваших сподівань?

- Він був егоїстом, любив подобатися жінкам, як згодом виявилося. Я промучилася десять років і подала на розлучення. А тоді треба було про такі події подавати оголошення в газету. Він саме був у відрядженні. Ми мешкали тоді на Кармалюка. Він приїхав і з порогу: «Ти хочеш розлучення? Буде тобі зараз розлучення!» До сейфу, за пістолет і приступив до мене на відстані руки.

- Щоб потім це кваліфікували як самогубство?

- Так. Він же був слідчим, знав ці всі закони. В останню мить я йому підбила руку і куля потрапила в стелю. Сусідка почула і почала стукати, питати, що це. «Я чистив пістолет», - відповів Петро. Я втекла до тети на Вишенського. Потім пішла в управління, де працював чоловік і заявила, що коли щось зі мною трапиться, то щоб вони знали, що це не самогубство, а він мене вбив. З ним поговорили. Потім ми розлучилися, але то був довгий процес, бо він не хотів давати розлучення. Тягнулося це три роки.

- Очевидно, він вас кохав?

- То було дуже егоїстичне кохання. Він навіть дочку взяв з собою на море, вмовляв її, щоб вона вплинула на мене, і я не розлучалася з ним… До слова, він не хотів мати дітей. Але я сказала: «Ти можеш не хотіти, ти можеш піти, а дитина – це те, що залишиться зі мною». Врешті, ми розлучилися. Двадцять років він був моєю тінню і не дозволяв нікому до мене наближатися. Якось я йшла додому з колегою -  вчителем фізики. Нам було по дорозі. Так мій колишній чоловік пішов за ним і сказав, якщо ще раз його біля мене побачить, то застрелить. Але через двадцять років після нашого розлучення він прийшов до мене і сказав, що буде одружуватися. Я лише сказала: «Слава Богу!»

- Нарешті ви були вільні?

- Так. Через деякий час я теж вийшла заміж за дуже хорошого чоловіка. Він був інженером-винахідником, працював у політехнічному інституті. Настільки був скромною людиною, що, маючи близько двадцяти запатентованих винаходів, я про це довідалася зі статті в газеті, коли його вітали з 80-річчям, назвавши «конструктором від Бога». То мені Бог компенсацію дав за невдалий перший шлюб. Ми прожили з другим чоловіком майже тридцять.  Він не кричав, що мене любить, а по-справжньому любив. Навіть відпускав мене у далекі поїздки. Рік я жила у США – мала там творчі вечори, а також підзаробляла чергуваннями. Повернулася у 1999 році.

- Розкажіть трохи про вашу доньку, онучку…

- Доньку звати Богдана. Вона народилася на самий Святий вечір. У нас з нею дуже теплі стосунки, вона великий правдолюб. Працює завідуючою відділу сушки крові на станції переливання крові. Закінчила ветеринарний інститут і біологічний факультет університету. Онучка, як і я колись, гарно малювала, добре вчилася і мала надзвичайний слух. Ми віддали її в музичну школу. Грала на піаніно, на цимбалах, на гітарі. Але вона не тільки гарний музикант, а почала писати пісні. Олеся бачила процес творення: до мене приходять композитори, показують свої ноти до моїх текстів. Ми з нею маємо такі шедеври! Кілька наших пісень отримали лауреатство на Міжнародних музичних конкурсах. Перша пісня, яку Олеся Олекшій написала на мій вірш, називалася «Молитва». Потім були пісні «Заворожу», «Козацька мадонна»… Близько десяти пісень ми з Олесею написали. Якби вона була тут, то їх було б значно більше.

- Де живе ваша онучка?

- Біля Чикаго. Має чудового чоловіка і двох діток. Олеся дизайнер і перукар.

- А коли був написаний ваш перший вірш?

- Я почала писати в перший рік після смерті старшого брата Романа. Коли ми сіли до столу на різдвяну вечерю і стояла його порожня тарілка, в мене так защеміло серце! Я після вечері відразу пішла в іншу кімнату і написала: «Святвечір без тебе». А потім полилось-полилось. Я вже мала два товсті зошити написаних поезій, але, коли Ореста заарештували, а мама побачила через паркан, що ідуть КДБ-істи, сказала: «Дитино, де твої вірші? Романа вбили, а нас в Сибір зашлють!» Мама знала, що в моїх віршах була різна тематика. І мої два зошити поезій кинула в піч. Але вона рятувала свою сім’ю. Після цього в мені ніби щось обірвалося. Двадцять років я не написала жодної поезії! Нічого! Я не могла. Так само і з малюванням. Останній мій рисунок був – портрет брата Романа. Після його загибелі я перестала рисувати.

- А як сталося, що почали знову писати?

- Я тоді працювала педагогом у виховній колонії і вела позакласну роботу – вечори, «вогники», вечорниці тощо. Це все у нас було на дуже високому рівні.

- Маєте великий досвід роботи з дітьми в звичайній школі і 16 років – у колонії. Де було важче працювати?

- В колонії  було набагато легше. Там, якщо дитина поводилася гарно, могла швидше вийти з колонії. Це був стимул. Класи були невеликі – 10-14 учнів. У звичайній школі в класі було по 35-40 дітей. У колонії діти дуже любили сцену, тягнулися до творчості, вони були талановиті і винахідливі. Якось ми готували новорічний «вогник». Одна дівчинка танцювала «Танець сніжинок». Мені подумалося: «Якби тут хоч кілька віршованих рядків було!». Сіла та й написала «Метелицю».

- Цей вірш став і вашою першою піснею?

-  На тому «вогнику» був тодішній проректор Львівської консерваторії Арсеній Котляревський. Він підійшов до мене і каже: «Дайте мені цей текст! Та це ж пісня!». Цей текст отримав Анатолій Кос-Анатольський, а за два дні сестри Байко мали уже нову пісню. 2 січня «Метелиця» була надрукована в газеті. Згодом уже композитори самі зверталися до мене по тексти. Багато співпрацювали з Сергієм Петросяном – особливо для дитячих колективів «Галицька перлина», «Щасливе дитинство», керівником якого була відмінник освіти Леся Селістра.

- На ваші тексти писав пісні Ігор Білозір. Що найбільше закарбувалося в пам’яті про цю людину?

- Його патріотизм. Він жодної пісні російською мовою не виконав. Ми написали пісню «Голубий сніг», яку, до слова, Ігор нікому не дав співати, а виконував сам.

- Знали ви й Володимира Івасюка…

- Ми працювали з ним над двома піснями: «Мама» і «Було в променях сонце». Володя був дуже вимогливий до текстів. А ще він працював над мелодією «Недоспіваної пісні». Запам’яталась мені його репліка, сказана напівжартома, напівсерйозно: «Так воно буває: майже в кожного в житті є своя недоспівана пісня». А якось в кінці березня 1979 року Володя подзвонив мені на роботу і запросив послухати перший, як він сказав, пробний варіант пісні. Сів за піаніно – і полилась хвилююча мелодія. Грав без нот, маючи перед собою лише аркуш паперу з текстом пісні і наспівував: «Було в променях сонце… І твій погляд, як промінь»… Мені здавалося у ці хвилини, що не тільки я, але і Софія Ротару, портрет якої висів праворуч над піаніно, заслухалася, заворожена мелодією. Задумався на якусь мить і композитор, а згодом, вставши з-за інструменту, сказав: «Ні, ще буду працювати над нею. Люблю, щоб пісня вистоялася у серці, як вино». Не думала я тоді, не гадала, прощаючись з Володимиром, що бачу його живим востаннє…

- Анно Михайлівно, в чому секрет вашої молодості і довголіття?

- Я з такого роду. В родині моєї мами жодна її сестра (а їх було п’ятеро!) не померла скоріше 92 років. Моя мамця в 96-річному віці погасила страшну пожежу, але після цього дістала інсульт і померла.

- А може ще щось є, крім генетики?

- Творчі люди довго живуть. Але все від Бога…

Досьє «ВЗ»

Анна-Ольга Михайлівна Канич — українська поетеса-піснярка, педагог, заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордену Королеви Анни-Ярославни (2008). Народилася 23 лютого 1928 у Львові, в родині львівської інтелігенції. Закінчила філологічний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка. У творчому доробку поетеси —понад три сотні пісень, а також  9 книжок.