«У театрі говорили: «Мірус завжди викрутиться»

Актор Театру імені Марії Заньковецької – про свої «університети» і життя на сцені.

На Камерній сцені Національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької відбулася презентація другої книжки спогадів народного артиста України Бориса Міруса «Мої 70 заньківчанських літ». Самому Борису Михайловичу у серпні минуло 90. Але такої молодої душею людини, з почуттям гумору і самоіронії, давно не зустрічала. Борис Мірус (на фото) – ціла епоха, про яку він пише у своїх спогадах. Пише не так про себе, як про людей, з якими зустрічався, працював, дружив, яких пам’ятає поіменно. Наша розмова – про шлях Бориса Міруса від сільського бешкетного хлопчика до провідного актора найстарішого в Україні театру.

- Борисе Михайловичу, ви все життя віддали театру...

- Якщо згадувати моє життя, то було багато кумедних випадків, які і привели мене на сцену. Ще з дитинства любив робити бешкети – це вже був «сигнал».

- Але ж робили це не з метою зашкодити...

- Звісно, ні! Чим міг зашкодити, коли машину Романицькому перевернув у м’якенький сніг? Що тут поганого? Думав, Борис Васильович буде мене якщо не бити, то сварити, а може, і виженуть зі студії. Але він інтелігентно зробив зауваження: «Ти такого більше не роби. Може, у вас тут було заведено – на Андрія робити пакості, але зараз робити такого не треба». І це на мене більше подіяло, ніж би на мене кричали. Може, навіть легше було б, якби він мене вдарив. А так я вийшов від Романицького спантеличений і з почуттям вини. То були цікаві часи…

- Ви народилися на Тернопільщині. А як опинилися у Львові?

- То був 1944 рік, тільки увійшли «другі совєти» («перші совєти» у Західній Україні були у 1939 році. – Авт.). Народ сподівався, що «совєти» прийдуть і скоро підуть. Ніхто й подумати не міг, що то надовго. У селі Синяковому, де я жив (передмістя Чорткова), розмістилася військова частина. Оскільки у нас були стайні, стодоли – батьки були трохи заможними, – то там оселилася ремонтна майстерня зброї – автоматів, скорострілів, пістолетів… За прізвищами пам’ятаю тих, хто там працював: узбек Магріпов, Руденко, Бєляєв, Долмачов. Це офіцери. Були і прості солдати. Я тоді був підлітком і, як усі хлопці, цікавився зброєю. А мені дозволяли не тільки брати ту зброю, роздивлятися, а й стріляти.

А оскільки мої родичі були в УПА, вони приходили до нас у цивільній формі. І ми з братом почали брати по одному чи по два пістолети і передавати їм. А потім почали брати й гранати. Ми так розохотилися, так нам ця «справа» пішла, що Магріпов щось запідозрив і каже: «Есть подозрения, что вы что-то делаете не то…». Ми з переляку вирішили поїхати якомога далі зі села. Подруга моєї сестри зробила нам відрядження до Львова, де мали пройти курси кіномеханіків.

- Батьки не заперечували?

- Ми з батьками не радилися. Батьки у нас прості, дітей багато, і діти самі собі давали раду. Сказав, що їду на курси до Львова. Приїхали до Львова, зареєструвалися на курсах кінофікації, поселилися у гуртожитку на вулиці 17 Вересня – тепер Січових Стрільців, і були щасливі! Тут забули про всі проблеми, які залишили у селі. Коли курси закінчилися, повертатися додому не хотіли. Я натрапив на оголошення про набір у театральну студію при Театрі імені Марії Заньковецької. І мені майнула думка: «А може, там спробувати?». Але я з дитинства заїкався. Пішов на прохідну, щоб запитати, хто б мене міг підготувати. До мене підійшов якийсь актор – загримований, в народному костюмі (тоді саме йшла вистава «Назар Стодоля»), і запитав, що я тут роблю. Я йому все розповів. Певно, він змилосердився наді мною і призначив побачення у нього вдома на Академічній (тепер – проспект Шевченка). Був це Роман Гузій. Я став до нього приходити, і почали ми з вірша «Мені тринадцятий минало». Одного дня я прийшов, а пані, у якої він знімав кімнату, сказала: «Борисе, тікайте і більше сюди не приходьте! Романа вночі арештували». Я був спантеличений, хоча і звик до того: «арештували», «забрали», «вивезли»…

- І як потрапили до студії?

- Записано було близько трьох сотень чоловік: той зі скрипкою, той з бандурою… А я ні на якому інструменті не граю і знаю тільки «Мені тринадцятий минало». Але звідкись з’явилася відвага! Думаю: «Я таки спробую!». Це був початок 1945 року. У комісії сиділи Романицький, Івченко, Харченко, Богаченко… Ще б пак! Відкривали першу студію при театрі! Абітурієнти були вбрані хто в костюми, хто в народні строї – в основному, діти львівської інтелігенції. Я мав на собі матроські штани, “тільняшку”… На їхньому фоні виглядав як челкаш чи злодюжка. Коли зайшов у 67 кімнату, де сиділа приймальна комісія, мене почали уважно роздивлятися. Прочитав Шевченків вірш. Бачу, їм сподобалося. Коли ж я почав читати прозу, над якою працював сам, без Гузія, то було жахливо. З того страху почав затинатися. Усі здивувалися, адже щойно вірш прочитав добре. Потім мав зіграти етюд: «Ви партизан, вас розстрілюють, і ви перед смертю обертаєтеся до тих, хто має вас стратити, і кричите: «За що ви мене мучите?». Ну, тут я уже видав! Вони усміхнулися, кажуть: «Ви вільні». Я вийшов, підійшов до вікна, дивлюся на Оперний театр і думаю: «А тепер куди?». І тут до мене підходить секретар парторганізації Микола Пенькович, запросив до себе у кабінет, почав розпитувати, хто я, звідки. Мене страх взяв – думаю, точно прийшло щось з мого села про крадіжки зброї. Але розповів, звідки я і хто. Він: «От що, хлопче, тільки не зазнавайтеся, ви прийняті у студію». Сказав, щоб я їхав додому, а мені прийде офіційне запрошення, коли приїхати на початок занять.

- Повернулися додому?

- Вийшов з театру і довго блукав містом. Думав, а раптом то якась пастка? Але поїхав додому. Родичі почали розпитувати, де так довго волочився. Кажу, в театр вступаю. Батько: «О, буде ще один циркач!». Він колись бачив цирк на ярмарках. Згодом прийшла поштівка: «Навчання починається тоді-то. Прошу прибути на навчання».

- Тобто батьки з легкістю вас відпустили?

- Так. Їм було важливо, щоб я був живий і близько. Приїхав знову до Львова. Нас відібрали 17 чоловік, поселили в гуртожиток при театрі. Мене обрали старостою групи. Тут я взяв владу в руки. Був кремезним парубком, виглядав старшим за свої 17 років. Проте проблема із заїканням нікуди не поділася. Через це постало питання про виключення мене зі студії. Але мені щастило на добрих людей. Викладач Андрій Бендерський взявся за мене і пообіцяв, що вилікує мої затинання. У Львові був доктор Акс – сильний отоларинголог. Бендерський завів мене до Акса, і той почав мене лікувати. І таки виправили! Згодом я став найкращим у читанні художнього слова. Потім почалась майстерність актора. То я собі дав волю! Любив імпровізувати. Став «любимчиком» режисера Івченка. Так зав’язалася з ним дружба, яка тривала багато років. Коли закінчували студію, мене поставили з Олександром Гаєм на роль Бєлугіна у виставі «Одруження Бєлугіна». Уявляєте? Вчорашній студент з відомим актором на одній ролі! Гай тоді мав проблеми з горлом – мав слабі зв’язки. Одну виставу відіграв і охрип. А це прем’єра, зал закуплений. Відміняти спектакль не хотіли. У день перед другою виставою мені зробили «прогон» і вирішили ввечері мене випустити. Так я ввійшов у трупу театру, де працював до 1949 року.

- А що трапилося в 49-му?

- Був такий Іван Чабаненко – колишній заньківчанин, який на той момент очолював курс у Київ­ському театральному інституті ім. Карпенка-Карого, проте часто приїжджав до Львова, дивився наші вистави. Якраз ту виставу, де я грав Бєлугіна, побачив. Після вистави директор театру Бураковський сказав мені, що біля Оперного мене чекатиме Чабаненко, хоче зі мною поговорити. Ми зустрілися і пішли в напрямку готелю, де зупинився Іван Іванович. По дорозі сказав, мовляв, Віктор Івченко йому розповідав, що я здібний. Запросив мене вступати в театральний інститут у Києві. Він набирав курс. Тоді гастролював у Києві МХАТ, Чабаненко пообіцяв зробити мені запрошення, щоб я переглянув вистави москвичів. Хто відмовився б? Я поїхав додому, сказав, що їду у Київ вчитися. Тут батьки нарешті втішилися, що я не дурня клеїтиму, а буду вчитися.

- Як зустрів вас Київ?

- Він мене вразив. Уявіть, сільський хлопець вперше побачив столицю! У Києві жив мій знайомий, я з ним списався ще раніше, і ми домовилися, що зупинюся у нього. Кілька вистав театру МХАТ, який приїхав на тиждень, я встиг подивитися. А одного дня іду на Володимирську гірку, бачу, стоїть машина, біля неї кілька людей в сірих костюмах, один затуляє очі від сонця, інший щось оглядає біля машини… Раптом чую: «Степаненко?». Я кажу: «Ні, я не Степаненко». – «Ну как же? Бухгалтер?». Я: «Ні, я не бухгалтер, я актор». – «Мірус!». Я нічого не встиг сказати, мене схопили, посадили в машину і повезли. Привезли на Короленка, 33, колишня будівля КДБ, тепер СБУ. За нею колись була тюрма. Там я рік сидів під слідством, але чомусь вірив, що сьогодні-завтра в усьому розберуться і мене випустять. Навіть гордий був, що сидів у тюрмі. З цією надією рік і просидів.

- У чому вас звинувачували?

- Участь у банді українських націоналістів, антирадянська агітація і третя стаття – участь у підготовчому процесі замаху на Микиту Хрущова. Через рік вивели мене в коридор, прочитали вирок – десять років заслання у Воркуту. Я ще пожартував: «А чому не двадцять п’ять?». Тоді, як правило, давали саме такий строк. За рік я вже заспокоївся, і ті, з ким сидів, мені сказали, щоб я ні на що не надіявся і готувався до того, що буду засуджений. У Воркуті мене відправили на роботу в шахту. Став «шахтьором, а не актьором». У таборах теж організовувалася самодіяльність, і коли я туди потрапив, стало трохи легше. Згодом потрапив у культбригаду, яка обслуговувала стотисячний воркутинський табір. Так тривало до 1957 року, поки не звільнився.

- І ви повернулися в театр?

- Після звільнення трохи жив у Криму, потім поїхав у Київ, де створювався театр кіноактора, головним режисером якого мав стати Івченко. Він на той момент працював режисером на кіностудії. Коли ми зустрілися, були раді один одному. Зупинився жити у Віктора Іларіоновича. Я вже був готовий іти у той театр. А тим часом пройшов якісь кінопроби, за які, до слова, платили. Навіть хотіли мене затвердити на головну роль у фільмі «ЧП. Чрезвычайное происшествие», але російською я говорив з акцентом, потрібно було дублювати. Вирішили зекономити і на дубляжі. Ту роль зіграв В’ячеслав Тихонов. Але той театр так і не відкрився, бо почала розвиватися космонавтика, і всі кошти були спрямовані туди. Якось я приходжу, а в Івченка у гостях Володимир Данченко, який тоді очолював Театр ім. Марії Заньковецької. Він запропонував повернутися у театр.

- Як вас зустріли?

- Усі раділи: «Борічка повернувся!». Так я з того часу і до сьогодні у Театрі ім. Марії Заньковецької.

- Стільки років, стільки ролей, стільки текстів! Як тренуєте пам’ять?

- Я завжди ретельно вивчав текст. Інколи ішов у Стрийський парк і мало не кричав свою роль. Допомагала мені дружина – давала репліки. Ми по парку ходили і вчили ролі. А з роками з’явився хист імпровізації – якщо навіть забув текст, то вмів його обіграти. В театрі говорили: «Мірус завжди викрутиться». Але це дуже небезпечна справа, можна поставити партнера у незручне становище.

- Ви славитеся неймовірним почуттям гумору…

- Так, люблю веселити людей. Сміюся навіть тоді, коли хочеться плакати. Плачу, коли ніхто не бачить. Вважається, що все сприймаю з гумором. Сміх – то добре діло, продовжує життя. Всім бажаю: смійтеся, будьте здорові – і довкола вас люди будуть здорові!

Фото Андрія КУБ’ЯКА.