Передплатити
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Римма ЗЮБІНА: «Після кожного показу «Гнізда горлиці» маю такі сповіді, що можна знімати кілька серіалів. Сприймають мене не як актрису, а як Дарину з фільму»

Римма ЗЮБІНА: «Після кожного показу «Гнізда горлиці» маю такі сповіді, що можна знімати кілька серіалів. Сприймають мене не як актрису, а як Дарину з фільму»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою українською актрисою.


16 листопада стартує Всеукраїнська прем’єра словацько-українського фільму «Межа», що висунутий від Словаччини на здобуття «Оскара» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». Одну з ролей у цій стрічці зіграла відома українська актриса Римма Зюбіна. А перед цим був фільм «Гніздо горлиці», де Зюбіна зіграла головну роль — української заробітчанки Дарини. Чи посипалися пропозиції актрисі після шаленого успіху «Горлиці», як живеться українським акторам після прийняття закону про квоти і чи справді молодим артисткам на «екран можна потрапити через диван», Римма Зюбіна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Пані Риммо, режисер фільму «Межа» — Петер Беб’як, словак. Як працювалося зі словацьким колективом?

-  Можна жити в одній квартирі, розмовляти однією мовою і не розуміти одне одного. Бо мовного бар’єра не існує, коли є творче порозуміння. Тим паче, що я народилася в Ужгороді, багато дивилась словацьке телебачення, і ця мова з дитинства для мене третя. Окрім того, вчила польську. Якщо на знімальному майданчику не могла дібрати словацького слова, вживала польське. Петер жартував: «Ти, Рімка, єдина польська акторка, яку перфектно розумію». Від першого звертання до мене: «Рімуся» побачила, який Петер інтелігентний і доброзичливий. Між українською знімальною групою і словацькими кінематографістами з першого дня зав’язалася міцна дружба. З головною героїнею — видатною словацькою актрисою Емілією Вашаровою  — у нас чудові стосунки. Неймовірно цікаво було дивитися, як працюють акторські покоління. Як у нас Ада Роговцева, так само працює і Емілія Вашарова. Повна зосередженість, жодних жартів на майданчику. Я на зйомки возила подарунки — ляльки-мотанки, цукерки. Емілія, коли приїхала на прем’єру до Києва, привезла мені прикрасу у вигляді квітки.

- Хочу повернутися до фільму «Гніздо горлиці», де ви зіграли головну роль. Попри те, що стрічка народ­жувалася у муках — два роки, бо бракувало грошей, але саме від «Гнізда горлиці» розпочалася довіра до українського кіно. Увесь цей час ви були відданою картині — не поправилися, не схудли, не змінювали іміджу. Як вам це вдалося?

- У типовому контракті, які перед початком зйомок підсписуємо ми — актори, є обов’язковий пункт: «Зберігати свій психо-фізичний стан». Я вірила, попри усі негаразди, що фільм вийде на екрани. Знала, можуть зателефонувати пізно ввечері і сказати, що завтра вранці продовжимо. Тому й чекала. Режисер Тарас Ткаченко усі чотири роки жив «Гніздом горлиці». Зйомки ми розпочали на Вербну неділю 2014 року. Тарас поїхав у Криворівню до священика, щоб нас благословив. Часто згадувала, що ми знімали у церковне свято, на Великдень, бо масовка повинна була виглядати правдивою. Але у нас постійно щось траплялося, щось заважало. Сталося горе — помер мій екранний чоловік Віталій Лінецький. Свою негативну лепту внесла криза, коли катастрофічно впала гривня, через що ми не могли продовжити зйомки в Італії. Потім почався новий театральний сезон. Я у Молодому театрі працювала над п’єсою «Це все вона» — про складні стосунки мами і сина-підлітка. І коли була призначена дата прем’єри — 25 жовтня, видали наказ, щоб друкували афіші, у той самий вечір мені написав продюсер Андрій Суярко: «Ви не повірите, але ми їдемо в Італію на зйомки». Я йому відписую: «Ви не повірите, але я не можу...».

- Уявляю, що з ним було...

- Наступного дня ми зустрілися з Андрієм, Тарасом і Володимиром Філіпповим. Люди кіно мислять іншими категоріями, ніж у театрі. Філіппов мені каже: «Риммочко, у вас першого числа вистава, — ви її відіграєте, третього і четвертого — також. П’ятого летимо в Італію і повернемося 24. А 25 ви відіграєте прем’єру». Мені відняло мову. Вони не розуміють, що перед прем’єрою треба бути на репетиціях! Ну, як я з літака просто на прем’єру?!  І вся ця делегація пішла на перемовини до художнього керівника Молодого театру...

- Як реагували наші заробітчанки після перегляду «Гнізда горлиці»?

- Перший показ був в Одесі у липні 2016 року. Відтоді їжджу з цим фільмом у різні міста. Після кожного показу маю такі сповіді, що можна знімати кілька серіалів. До мене підходять, як до подруги. Сприймають мене не як актрису, а як Дарину з «Горлиці». Коли ми представляли фільм в Антверпені, організатор показу Людмила Димнич звернулася до глядачів: «Це фільм про нас. Ми вдячні людям в Україні, які розуміють, як нам тут важко. Цей фільм — підтримка кожної з нас». Показали фільм на фестивалях «Дня українського кіно» у Фінляндії, Швеції, Бельгії, США, Грузії, Італії, Латвії, Вірменії, Польщі, Болгарії, Канаді, Німеччині, Індії, Угорщині. Зараз готуємося до Англії і Лівану. Після показу фільму в Тбілісі, мій друг режисер Автанділ Варсімашвілі сказав :" Ти зіграла грузинську жінку. У нас половина жінок на заробітках". У Ризі мені сказали, що я зіграла латиську жінку. Найдивнішою була реакція в Італії. Кілька жінок у Римі мені дорікнули: «Навіщо ви показали такою українську жінку? Треба було показати українську жінку-берегиню. Що про нас італійці подумають?». Я відповіла, мовляв, якщо ми дивимося фільми про італійську мафію, це не означає, що всі італійці — мафіозі. У «Гнізді горлиці» показали навіть не тему заробітчанства, а тему повернення.

- Ми говоримо про реалії сьогодення. Не можу оминути тему домагання, яка стала у світі ланцюговою реакцією, коли від звинувачення голлівудського продюсера Гарві Ванштейна у домаганні посипалися звинувачення не лише на нього, а й на інших режисерів і продюсерів. Актриси одна за одною розповідають, як «через диван потрапили на екран». Чи у вас особисто не було ситуації, коли хтось із режисерів пропонував роль за «певну винагороду»?

- На щастя, зі мною такого ніколи не було. Я страшенно цього боялася. Особливо було страшно, коли у 19 років потрапила у театр, а навколо такі дорослі жарти... Пригадую, поїхали ми з Театром юного глядача на фестиваль дитячих театрів. Я отримала свою першу премію «За найкращу жіночу роль» — за роль дівчинки Бетсі. І тут мені веселун неповторний актор Юра-Льоня Марченко, жарти якого треба розуміти, каже: «Готуйся, мала. Тобі журі вирішило дати премію, тож доведеться... сама розумієш...». Мені серце стало. Підбігла до Володі Пшеничного, прошуся: «Можна я сьогодні ввечері у вас пересиджу?». Як з’ясувалося, це був лише жарт. Пізніше, під час зйомок у кіно, якось я сказала Лесі Самаєвій: «У який цікавий період ми потрапили. Продюсери тепер не цікавляться жінками». А з 23 років я вже під крилом свого чоловіка.

- Що би ви порадили з висоти власного досвіду у таких ситуаціях студенткам театрального інституту чи молодим актрисам?

- Фразою "Не будеш на дивані - не будеш на екрані" мене залякували, аби я відмовилась від мрії стати актрисою. Цей весь бруд не торкнувся мене, і я впевнено можу сказати, що це стереотипи, які існують в свідомості людей, що не пов'язані з кіно. Через «диван» актрисою не станеш. «Через диван» можуть зняти в одному кіно, не більше. Бо прийде інша актриса, яка займе твоє місце і на дивані, і на екрані. Статевим шляхом талант не передається. А на актрису, яка йде на такі речі, буде повішено ярлик на все життя. Є така фраза: «Береги честь смолоду в искусстве». Інша річ, коли це палке кохання. Але таке не завжди трапляється.

- Наскільки важливою для актриси є зовнішність? Адже глядачі хочуть бачити на екрані довгоногу красуню з чудовими формами...

- В актриси зовнішні і внутрішні таланти повинні бути паралельними. Дівчата, які вважають, що красиво, коли наклеє­ні вії і губи з ботоксом, — помиляються. На щастя, тепер кінематограф і театр повертаються до зовсім інших стандартів — натуральних. Сьогодні театр вимагає актора універсального, потребує живих емоцій. Штучності і у житті вистачає.

- Наскільки заборони російським акторам зніматися в Україні збільшили шанси для українських артистів?

- Нінаскільки! Заборони стосуються одиниць. Сьогодні, як і раніше, усі українські продакш-студії, які знімають для телебачення серіали, на головні ролі запрошують російських акторів. Затишшя було у 2014 році — з весни до осені.

- А як тоді виконується закон про квоти на телебаченні?

- А вони не порушують закону, бо формально серіали знімають в Україні. Режисер, автор сценарію, продюсер — відсотково під квоти підпадають, у титрах написано «Знято в Україні», а головні ролі виконують російські актори. Розумію, що і серед українських акторів є повно «вати», яка може розповідати, який прекрасний Путін, що він скоро прийде і яке щастя буде... Серед російських митців я знаю  багато таких, які усвідомлюють, що Крим - варварськи анексований, що Путін - злочинець і що на Донбасі воюють ніякі не "ополченці", а регулярні війська РФ. Але на мій погляд, всі іноземці , які їдуть працювати в Україну, повинні платити високий податок і отримувати офіційний дозвіл на роботу, в тому числі і російські актори. Всі країни законодавчо захищають своїх громадян в подібних ситуаціях працевлаштування.  В Німеччині  або Америці най хтось спробує нелегально знятись в кіно. Не заздрю я такій людині, з огляду на наслідки. Але про що можна говорити, якщо справжні суми гонорарів не вказують ані в телевізійному бізнесі, ані в структурах, що організовують передвиборчі перегони.

- Яким має бути справжнє акторське щастя?

- Бути реалізованим. Кількість і якість — різні речі. Якщо подивитися на цифри, то у мене 90 ролей у серіалах, кіно. У театрі не грала жодної прохідної ролі — лише знакові, головні. Їх близько тридцяти. Якщо про театр можу сказати, що там себе реалізувала, то про кіно такого сказати не можу. Робота, про яку варто говорити, це «Гніздо горлиці». І все. Бо після цієї роботи мені не посипався вагон пропозицій. У мене лише шість знімальних днів за цей рік. Доводиться часто чути від досвідчених кастинг-директорів, що працюють на телевізійних серіалах:  «Що я можу тобі запропонувати? Тут нема що грати. Тобі потрібні ролі іншого рівня». А поки ці ролі в кіно і на телебаченні ще не знайшлись для мене, я їду в Луганський обласний театр у Сєвєродонецьк працювати, бо там для мене є роль і є моє величезне бажання створити виставу з талановитим молодим колективом для глядача, якому зараз надзвичайно потрібні світлі театральні емоції.

Фото автора.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Римма ЗЮБІНА: «Після кожного показу «Гнізда горлиці» маю такі сповіді, що можна знімати кілька серіалів. Сприймають мене не як актрису, а як Дарину з фільму»