Передплатити Підтримати

«Коли мене виганяли з інституту, працював двірником»

Актор студії «Квартал 95» Олександр Пікалов – про роль у серіалі «Слуга народу», пародіювання Януковича, допомогу атошникам і улюблені мотоцикли.

Після успіху серіалу «Слуга народу» «кварталівці» вирішили продовжити гумористичне «знущання» над корумпованими політиками і міністрами. Нещодавно завершили роботу над другою частиною серіалу, який у будні ввечері транслює канал «1+1». Одну з головних ролей — міністра оборони у фільмі зіграв Олександр Пікалов, відомий глядачам за пародіями над екс-президентом-втікачем Януковичем. Про те, як жити у ролі президента, якого ненавидить уся країна, і про розіграші Олександр Пікалов розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Пане Олександре, хто прототип міністра оборони, якого граєте у серіалі?

— Це збірний образ з часів незалежної України. Це стовідсотковий спадок радянської армії, з яким треба боротися. На жаль, не дали можливості розкрити цей образ сповна, бо серіал розважальний, а у нашій країні йдуть бойові дії. Тема армії — делікатна, бо, окрім бойових дій, звісно, є і скандали. Мені би хотілося трохи ширше розкрити цю тему. Таких людей зараз дуже багато, і вони воюють на передовій також, є такі люди і серед моїх знайомих. У нашому фільмі багато історій взято з життя. Мій герой у фільмі добрий і чесний, через те стає трохи комічним.

— У чому секрет успіху цього серіалу, який закупили багато країн?

— Сам собі ставив це запитання. Мабуть, у тому, що показуємо у фільмі те, про що говорять удома на кухні. Наша історія начебто і вигадана, з одного боку. А з іншого, у фільмі показано, що треба йти вперед, щось змінювати, не треба боятися робити помилки. Дехто вважає: нехай все залишається, як є, аби гірше не було. Наш серіал, наче роздум: гляньте, що би могло бути.

— Більшість шанувальників програми «Квартал 95», коли бачать вас, кажуть: «А, це той Янукович». Як це — жити у ролі політика, якого ненавидить більшість українців?

— Через цього персонажа зі мною траплялися різні історії. Пригадую, під час гастролей у Тернополі до мене на вулиці підійшли дві пані, і одна з них обізвала мене сволотою, бо, каже: «Я ж за тебе голосувала, а не за того Януковича». Тобто моя гра пішла лише на користь екс-президенту. До втечі ми показували Януковича таким собі дурненьким добряком, якому навіть симпатизували. Ще Фрейд казав, що над страшними людьми, диктаторами, щоб не боятися, треба над ними сміятися. Тому можу вважати свою місію доброю. А те, що дехто не сприймає гумору, тут ми безсилі. Останнім часом мене почали трохи відділяти від Януковича. Недавно мене нагороджували мої друзі, з якими познайомився на Майдані і з якими періодично їжджу на передову на схід. Для мене це була вагоміша нагорода, ніж якби це була урядова. У коридорі зустрів хлопців, з якими не бачився два роки, бо вони постійно на передовій. Оголосили мій виступ, а я ніяк не можу наговоритися. Називають моє прізвище — не реагую. Тоді кричать: «Янукович, швиденько сюди!».

— Ваш голос справді дуже схожий на Януковича. Розігрували когось?

— Був випадок. Розіграв одного лікаря. Після Іловайського котла ми почали частіше з’я­влятися у госпіталях. Допомагали і медикаментами, і грошима, і, звісно, гумором. От медики, які працювали у госпіталі, мене попросили розіграти одного лікаря, який таємно поїхав у Крим, бо мав там невелике помешкання. Хотів його хоч за невеликі гроші продати. Начебто той лікар свого часу був знайомий з Януковичем. Я зателефонував лікарю і голосом Януковича кажу: «Я знаю, що ти в Криму. Слухай, сховай мене там, будь ласка». Ми посміялися з розіграшу, а лікар потім ще довго не розмовляв з докторами. Мало того, що він сам поїхав у Крим «під прикриттям», а тут ще сам Янукович зателефонував... Реготав увесь госпіталь.

— Ви особисто зустрічалися з Януковичем і чи висловлював він вам свої претензії?

— Зустрічалися. Але мені здається, що він настільки був Януковичем у прямому сенсі цього слова, що багато чого у цьому гуморі не розумів. Ми перетиналися разів з чотири, а одного разу він мені навіть потиснув руку, навіть спробував пожартувати.

— Нікому з політиків не подобається, коли їх пародіюють. Чи не погрожували вам закриттям «Кварталу»?

— Різне було. І своє «фе» висловлювали, і обіцяли нам «ой, що буде». І казали так, що всі ми добре розуміли, що нас справді може чекати. Це були політики різних рангів. Хоча 80 відсотків політиків вважають, що наші жарти не про них...

— Але ж є конкретні особистості, скажімо, Луценко, Порошенко, Тимошенко, Кличко, Ляшко, імена яких ви називаєте...

— У Юлії Володимирівни чудове почуття гумору. Їй від нас діставалося завжди. Але вона жодного разу не образилася. Натомість Віталій Володимирович (Кличко. — Г. Я.), видно, що сильно ображається. Він себе тримає в руках, але сам розумію, що краще йому на очі не потрапляти... Люди, у яких є почуття гумору, з повагою ставляться до нашого гумору. Зі свого боку ми не переходимо межу. Наприклад, теми сімейних стосунків серед політиків ми не чіпаємо.

— Як це не чіпаєте? Деякі ваші жарти над конкретними політиками є дуже образливими, навіть принизливими. Зокрема, це стосується Кличка, Яценюка, Ляшка. Була телевізійна сцена про козака Гаврилюка, де з нього зробили напівдебіла. Чому їх не шкодуєте? Адже вони мають друзів, батьків, дітей... Розумієте, що травмуєте не лише їх, а й сім’ї?

— Так я ж не запрошував їх у політику! Та дуже часто вони кажуть і роблять таке, наче ми повні бовдури!

— Після скандального виступу у Юрмалі зробили висновки? Які?

— Кожний жарт треба вивіряти! Бо цим можуть скористатися та перекрутити!

— Ви виступаєте не лише у фешенебельних залах, а й їздите з концертами на схід України у військові частини і виступаєте просто неба перед бійцями. Недавно подарували батальйону «Київська Русь» автомобіль...

— Ця інформація не відповідає дійсності. Хтось написав, що ми подарували машину батальйону «Київська Русь», а тепер вони мене питають: а де наша машина? Машину ми справді відвезли, але іншому батальйону — службі спецоперацій, з якими я товаришую. Це наші спецназівці, які одними з перших стали на захист України на Донбасі. Дорогою заїжджав у різні міста, де виступав з концертами. Того дня «Київській Русі» виповнилося три роки. Вони були на полігоні в Ізюмі. Не міг проїхати повз, бо маю там багато друзів. От на сніданок їм «подали мене». Попри те, що був сам, показав друзям 40-хвилинну програму. А мікроавтобус «Додж» відвезли зі Степановичем (волонтер Юрій Тира. — Г. Я.) на передову. У них багато військової техніки, а службам спецоперації іноді треба виїжджати на цивільних машинах, бо всі військові машини під прицілом.

— Ви виступали і у Маріуполі, і Сєвєродонецьку, і в інших містах Східної України. Можете порівняти, чи за роки війни змінився Донбас?

— Крайній концерт в українському Донецьку у нас був, коли там вже стояли барикади. У Горлівку ми їхали через два сєпарські блокпости. Тоді люди думали: швидко усе закінчиться. І коли наступного разу приїхали на День незалежності у Краматорськ, бачили, які сумні обличчя у людей. Війна змінила людей. Народ почав спілкуватися українською, нехай не зовсім літературно, але зате своєю рідною мовою! Молодь одягнулася у вишиванки. Більшість зрозуміла, що на біле не можна казати — чорне. 90 відсотків населення Донбасу давно все зрозуміли, але оця їхня впертість не дає їм можливості поступитися. Я сам з Кривого Рогу, і знаю, що таке впертість!

— Знаю, ви затятий мотоцикліст. Мотоцикли — ваше хобі чи лише транспорт, на якому можна швидше переміститися містом?

— Мотоцикли — моє друге життя. От сьогодні вранці я зайшов у гараж, завів мотоцикл, подихав ним, але не поїхав на ньому, бо на вулиці холодно. У мене не один мотоцикл, а кілька. Усі перебрав своїми руками. Маю цілий гараж гайкових ключів. Мотоцикли, які мріяв мати, дуже дорогі. Я ж купував або биті, або старенькі. Вкладав у них кошти і душу. Тільки не подумайте, що мотоцикли для мене — дорога іграшка. Це, швидше, необхідність. Поки хтось доїде на машині з пункту А в пункт Б, я там буду значно раніше. Свій перший мотоцикл купив, коли мені було 18 років. Зараз мені 42. Колись давно винаймав квартиру і бак від мотоцикла носив зі собою і ховав у шафі. Хто зі мною тоді жив, страждав, бо усім смерділо, а мені — ні. Це зрозумів лише тепер. Хоча і зараз один з мотоциклів живе у мене у помешканні. Правда, на другий поверх я його не тягну, знайшов йому місце на першому.

— Як сталося, що інженер за освітою став актором гумористичного жанру?

— Я вступав у свій вуз лише тому, що там вчився колектив, у якому я мріяв грати, — студентський театр мініатюр «Беспризорник». Якось потрапив до них на концерт, дізнався, що вони навчаються у гірничому інституті. Тому відніс документи на факультет мехмаш. Через рік став художнім керівником «Безпритульника». Питання про переїзд на навчання до Києва тоді навіть не стояло, бо наша родина не була заможною. Знайти додаткові кошти на моє навчання у театральному у Києві було нереально.

— Батьки не заперечували? Не казали, що акторством на життя буде тяжко заробити?

— Не те слово, що відмовляли. Мене три рази виключали за пропуски з інституту. Як тільки починалися гастролі, у студентських журналах стояли суцільні «енки». Потім починався фестиваль «Студентська весна», треба було закривати творчу частину навчального закладу, і мене знову зараховували в інститут. Коли мене виганяли, щоб не байдикувати, влаштувався на роботу у Будинок піонерів охоронцем і двірником. Замітав у парку, що належав Будинку піонерів. А вікна квартири, де жили мої бабуся з дідусем, якраз виходили на той парк. Замітаю вранці, а дідусь мені з балкона четвертого поверху кричить: «Не хочеш вчитися — замітай. Дригаєш ногами на сцені — і далі дригай!». Батьки також не сприймали мого захоплення. Та я і сам іноді не вірив, що усе роблю серйозно. І тепер так думаю. Іноді здається: от виросту і займусь чимось серйозним...

Фото прес-служби студії «Квартал 95».