«Литва потребує українських будівельників і медиків»

Беатріче Белявців (на фото) з тих жінок, які особливі своєю шляхетністю, толерантністю, виваженістю... Понад 25 років живе і працює у Львові. Гарно розмовляє українською. Її чоловік Юрій Белявців — знаний галицький художник, донька Єва — студентка Української академії друкарства. Син Андрій живе і працює у Вільнюсі. У родині шанують та дотримуються і українських, і литовських традицій. Торік роман Альвідаса Шляпікаса “Моє ім’я Маріте” у перекладі Беатріче Донатівни було відзначено на Форумі видаців. А створена нею публічна організація “Східноєвропейське співробітництво” допомагає переселенцям зі сходу України інтегруватися у галицьку громаду.

- Пані Беатріче, ви обіймає-те дві поважні посади: відповідального секретаря Почесного консульства Литовської Республіки у Львові та директора ПО “Східноєвропейське співробітництво”. Завдяки вашій допомозі чимало переселенців з окупованих територій отримали фахову допомогу для відкриття у Львові власної справи. Як вдається всюди встигати?

- Як кажуть у народі, хто везе, того і грузять. Коли маєш добрі напрацювання, сумлінних партнерів, гарні результати роботи, то поступово втягуєшся в роботу і полишати її вже не хочеться.

“Східноєвропейське співробітництво” створила два роки тому. Проекти фінансуються з європейських джерел. Допомагаємо переселенцям зі сходу України адаптуватися в Галичині. Хто не може знайти роботу, безкоштовно навчаємо бізнесової справи. Так, переселенці створюють галичанам здорову конкуренцію, але ж, погодьтеся, і податки чималі платять до місцевого бюджету.

- Чимало українців виїжд-жають у Литву на заробітки. Багато їхніх документів проходить у консульстві через ваші руки. Яких фахівців Литва потребує найбільше?

- Кваліфікованих будівельників (мулярів, малярів, штукатурів). На моїй батьківщині відновився будівельний бізнес, зараз там будують “Лондон” (хмарочоси). Литовські роботодавці знають, що українські будівельники не лише працьовиті, а й висококваліфіковані. З ними можна порозумітися російською, на відміну від працівників з інших країн. Тому українцям легше працевлаштуватися.

Потребує Литва і медиків, особливо на периферії. Оскільки у великих містах (Вільнюсі, Каунасі) більші зарплати, там лікарі за своє місце праці тримаються. З малих містечок, де зарплата менша, найчастіше їдуть працювати до Британії, Ірландії (там велике литовське товариство), а також до Німеччини та Іспанії. Знаю українських медиків, які успішно працюють у Литві. В чужій країні легше адаптуватися, наприклад, стоматологу, аніж хірургу. Знання мови має важливе значення.

Аби працевлаштуватися в Литві, не обов’язково звертатися у наше консульство. Питання щодо працевлаштування узгоджується безпосередньо з фірмою, яка бере людину на роботу (з фірмою роботодавця погодження є обов’язковим). Ми ж можемо проконсультувати щодо відкриття візи, допомогти з перекладом документів. До 2008-го в Литву, виїхало дуже багато українців. Потім їх поменшало. А з 2014-го кількість українців-заробітчан збільшилася в рази.

- Пов’язано це з війною в Україні?

- Радше з економічною нестабільністю. Люди їдуть з України насамперед тому, що не знають, як сім’ю прогодувати. Не впевнені у завтрашньому дні...  

- Життя в Литві дешевше?

- Ні, дорожче, ніж в Україні. Там мінімальна зарплата — близько 400 євро. Узимку комунальні витрати потягнуть на майже 200-250 євро за дво-трикімнатну квартиру (половину зарплати).

Знаєте, яка різниця, скажімо, у виплаті при народженні дитини? Якщо в Україні породіллям виплачують одноразову фінансову допомогу з державного бюджету, то в Литві — з місцевого (у 2017 році — 418 євро). Відпустку з догляду за дитиною має право брати батько, мати або один з опікунів (вигідно тому, в кого більша зарплата, а отже, сплачено більше податків). У Литві нерідко дружина працює, а чоловік йде у дворічну відпустку з догляду за дитиною. Отримувати кошти на дитину можуть до досягнення нею одного або двох рочків. Якщо батьки обрали виплату до року, то будуть отримувати сто відсотків встановленої суми заробітньої плати, що компенсується за поточний рік. А якщо - два роки, то перший рік виплата зменшується до 70 відсотків, другий — до 40. Ще рік фінансову допомогу з бюджету місцевого самоврядування отримують малозабезпечені сім’ї. Чим багатший місцевий бюджет, тим більші виплати.

- Вищі навчальні заклади Литви не набирають потрібної кількості студентів…

- У Литві, як і в Україні, з 1990-х років вишів побільшало. Щоправда, випускники не всіх університетів є висококваліфікованими фахівцями. Роботодавець надає перевагу випускнику того університету, в якому впевнений: там студентів навчають на вищому рівні - за європейськими стандартами. Відповідно, нині кількість вступників у Литві, порівняно з попередніми десятиліттями, зменшилась, а отже, деякі університети не набирають потрібної кількості студентів. Це впливає на якість освіти, тому держава проводить реформу шляхом об’єднання вищих навчальних закладів.

- Який литовський закон, на вашу думку, можна було б запровадити в Україні?

- Україна має ґрунтовну законодавчу базу, яку, вважаю, необхідно підводити під загальний європейський стандарт. Та найважливіше — домогтися, щоб закони виконувалися...

- Гарно володієте українською мовою. Чи легко було її вивчити?

- Найважче було освоїти граматику. Першим моїм учителем був чоловік. Коли познайомилася з Юрком (за часів Союзу), розмовляла з ним російською. Ми не задумувалися, що живемо в різних державах, розмовляє-мо різними мовами, що в кожного — свої традиції, конфесії. Ми кохали одне одного, а все інше не мало жодного значення. Одружилися у Вільнюсі, а церковний шлюб взяли у селі Свіржі на Львівщині. Сина Андрія і донечку Єву змалку вчили розмовляти і литовською, і українською.

27-річний Андрій живе у Литві. На підприємстві керує інженерно-конструкторським відділом. За його розробками випускають, промислове обладнання для холодильного та вентиляційного устаткування. Єва живе у Львові. Щоб не забувати своє коріння, вдома з донькою розмовляю литовською. Вивчити мову, удосконалити її допомагають книжки.

- Торік роман Альвідаса Шляпікаса «Моє ім’я Маріте» у вашому перекладі на українську було відзначено на 23-му Форумі видавців…

- У Литві це бестселер. «Я запалив вогонь, і у світі почали танути сніги», - писав Альвідас Шляпікас. Книга про трагедію мільйонів, яка в повоєнні роки породила «вовчих дітей»: тих, кого посірілі від голоду і відчаю німецькі матері відправили до Литви, бо там хліб і життя. “Моє ім’я Маріте” - про те, що в умовах, коли люди бувають гіршими за вовків і йдуть на все, аби врятувати власну шкуру, в умовах пристосуванства, колабораціоналізму, наклепів і доносів — гріхів, які на війні вже й не вважають гріхами, залишаються віра, людське співчуття, добро і велика відповідальність перед родиною, що не завжди, на жаль, винагороджується.

- Що, на ваш погляд, спільного між ментальністю українців та литовців?

- Литовці - стриманіші, українці — емоційніші, відвертіші, комунікабельніші. У Литви та України, як у добрих сусідів, багато спільного в історичній минувшині, народній творчості, традиціях... Відколи живу в Україні, по-доброму дивує, як матері традиційно виховують у дівчатках хороших господинь. Тому й славиться українка у світі як така, що вміє спекти, зварити, пошити, вишити, на спицях зв’язати...

- Жінка - сім’я - кар’єра... Як збудувати кар’єру, щоб це було безболісно для сім’ї?

- Є час для сім’ї і є час для кар’єри. Вирішуйте самі, що важливіше: зробити кар’єру чи виховати дітей достойними людьми. Коли виховують няньки, дідусі-бабусі, тітки-дядьки, якраз це може боляче відбитися на дітях. Чому у цивілізованому світі сучасна молодь пізно одружується?! Бо спочатку намагається чогось у житті досягти (здобути освіту, мати роботу, досягти успіху у кар’єрі), вже потім — створює сім’ю.