Ольга Саладуха: «Лікарі наполягали на операції. Та жоден не гарантував, що не залишуся інвалідом»

На Олімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро чемпіонка світу, бронзова призерка лондонської Олімпіади та триразова чемпіонка Європи у потрійному стрибку Ольга Саладуха не пройшла сито кваліфікації. Утім, уже саму присутність донецької легкоатлетки в олімпійському секторі можна вважати перемогою. Після травми хребта навіть у найбільш оптимістичних прогнозах лікарів не було місця для спорту... Але всупереч усьому Оля продовжує стрибати! І вже розпочала підготовку до нового олімпійського циклу.

- Ви казали, що, попри важку травму, не маєте наміру завершувати спортивну кар’єру і готуєтеся до наступної Олімпіади…

- Після Ігор у Ріо мені вистачило місяця, аби відпочити. Зі сім’єю поїхали на море: поплавали, позасмагали, і повернулися додому з хорошим настроєм. Після цього я повернулася до тренувань — у насиченому режимі та хорошій формі, чого не було останні три роки. Це вселяє оптимізм і додає упевненості. Скоро у нас розпочнеться збір у Португалії: я не планую пропускати зимовий сезон.

- Зазвичай у післяолімпійські місяці спортсмени поспішають втілити свої неспортивні мрії...

- Це правда: одні планують весілля, інші думають про дітей (сміється). У мене усе це вже є. Серед усіх мрій найбільшою була така — повернутися у спорт після травми і гідно виступити на Олімпіаді в Ріо. Тепер мрію доведеться відкласти ще на чотири роки.

- Уже відновилися після травми?

- Лікування спини й відновлення після травми забрало більше року. Повністю відновитися, на жаль, не вдасться ніколи: новий міжхребцевий диск не виросте, для цього потрібне оперативне втручання. Та з лікарями, масажистами і реабілітологами ми зробили все можливе: закачали м’язи спини й постійно утримуємо їх у тонусі. Кожен мій день починався зі спеціальної підкачки. Протягом п’яти місяців саме ці комплекси були моїм тренувальним «раціоном»: мені не можна було навіть підтюпцем бігати. Реабілітологи виконали свою роботу ювелірно... Мене часто запитували: «Як ти це витримала? Ми б не змогли».

- Тож як ви все це витримали?

- Усе заради найбільшої мрії під назвою Ріо-2016. Щодня збирала в кулак усю волю, приходила на тренування й по п’ять годин працювала. Буде неправдою, якщо скажу, що думки на кшталт «Я більше не можу. Навіщо це мені?» не приходили в голову. Доля щоразу випробовувала мене: спочатку в лікарню потрапила мама, потім переніс операцію тренер. Такі близькі мені люди... Я приходила в манеж морально виснаженою. Безмежно вдячна реабілітологу Олені Майданюк: це була єдина людина, яка там чекала на мене. Я розуміла, що приходжу туди недарма, що в мене вірять, тож варто продовжувати шлях до мети.

Травма спини була задавненою. Через численні переїзди та інші навантаження вона загострилася. Тривалий час я стрибала через біль. От хребці й роз’їхалися, а до того ж повністю стерся один диск. Це могло призвести до компресійного перелому. Лікарі в один голос твердили, що мені не можна стрибати взагалі. Ми різко знизили навантаження — виключили штангу й усі стрибкові вправи. Я змушена була піти на епідуральну терапію, аби хоч якось зняти біль. Після цього почав німіти правий бік тіла. Проблеми виростали наче гриби після дощу. Лікарі наполягали на операції. Я літала на консультацію до Німеччини та США, де мені пропонували страшенно дорогі операції — і при цьому нічого не обіцяли. За рік, принаймні, я аж ніяк не відновилася б. Одні лікарі пропонували ставити на хребці «жердини» чи скоби, інші — замінити диск. Та жоден варіант не гарантував того, що після операції не залишуся інвалідом. І ми прийняли рішення її не робити.

Після того, що перенесла, я вже не стверджувала категорично, що прийнятний результат у Ріо — це медаль. Великою перемогою був сам факт, що я полетіла до Бразилії. Адже не так давно не могла самостійно підвестися з ліжка.

- Ви самі вірили в те, що зможете не лише вести нормальний спосіб життя, а й повернутися у спорт?

- Так. Бо мене оточували люди, які вірили в мене. Вони казали: «Ти зможеш, ти все здолаєш». Це потужний стимул. До того ж у той період дивилася багато фільмів про сильних людей, яких не зупиняли перешкоди. Це також надихало мене йти далі.

- Спостерігаючи за вашими спробами у секторі для потрійного стрибка, перед очима з’являлися інші стрибки — фігуриста Євгена Плющенка в останній його сезон. Це були не так лутци й тулупи, як боротьба зі страхом перед цими стрибками…

- Усе правильно. У нас із Євгеном схожа проблема зі спиною. Мені навіть пропонували таку ж операцію, яку переніс Плющенко — поставити скобу. Та лікарі відверто сказали: «Ніхто не гарантує, що під час стрибка ця скоба не трісне чи не зісковзне з хребця. А це може навіть погіршити ситуацію». У Плющенка, наскільки знаю, зі скобою таки щось сталося… Коли минає біль, з тобою залишає­ться страх. Потрібно багато часу, аби навчитися його долати. Цей страх був часткою мене на бразильській Олімпіаді. Розгубленість у секторі, непритаманний мені розбіг... Мені би в Ріо хоча б на одну спробу забути про страх! Тоді, гадаю, вдалося би пройти кваліфікацію, адже фізично я була готова непогано.

- Те, що в Ріо не потрапили до фіналу, шокувало вас? Чи були готові до такого розвит­ку подій?

- Ні, не була. Згадуючи про обсяг роботи, який виконала, і випробування, через які пройшла, мені здавалося, що за це мусить бути винагорода — хороший результат. Але спорт живе за своїми правилами… Сектор я покидала у шоковому стані. Того сезону у мене були стрибки на 14,40 м. А на змаганнях, до яких так довго й наполегливо готувалася, не стрибнула навіть 14,00 м. Як наслідок — депресія. Та мені вдалося подолати її. І я знову повернулася на доріжку.

- Гімнастка Ганна Різатдінова розповідала, що чотирирічний олімпійський цикл — це дев’ять кіл пекла. І треба мати особливу мужність, аби наважитися на нову Олімпіа­ду. Ви ж так швидко прийняли рішення ще на чотири роки залишитися у спорті…

- Ріо — моя третя Олімпіада. На Іграх у Пекіні-2008 я була зовсім юною. Тоді програла фінал, стала лише дев’ятою і дуже переживала ту поразку. Тож ми з чоловіком прийняли рішення трішки перепочити. Я пішла у декретну відпустку, з якої повернулася сповненою сил і бажання стрибати. Ігри-2012 у Лондоні принесли мені «бронзу». Я була щасливою. Хоча перед Олімпіадою усі казали, що на тих Іграх я переможу. Це не були безпідставні компліменти: 2011-го я стала чемпіонкою світу, а в олімпійський сезон перемагала практично на всіх турнірах. Та незадовго до Олімпійських ігор порвала колінну зв’язку…

Після Лондона я виграла чемпіонат Європи, стала призеркою першості світу. Здавалося, ось ще трішки потренуюся… Але до подій на сході країни (ми втратили велику, з новим ремонтом, квартиру в Донецьку, і переїхали жити в чуже місто, де у нас не було нікого й нічого) додавалися нові виклики. Не так тренування, як різноманітні побутові проблеми, які доводилося вирішувати... А саме життя в спорті мені подобається. Для мене чотири роки підготовки до Олімпіади — це задоволення, а не тортури.

- Яка перемога стала для вас найбільш принциповою та приємною?

- Коли 2014 року у Цюріху я втретє поспіль стала чемпіонкою Європи. Мені сказали, що в Україні це не вдавалося нікому. Тож було приємно. Ця перемога сталася у запеклій боротьбі з росіянкою Катериною Конєвою, яка була відмінно готова і в кожній спробі могла додати. Та їй ніяк не вдавалося нормально потрапити на планку.

- Ви так природно виглядаєте у романтичних фотосесіях...

- Цікавих пропозицій завжди багато, та спробувати щось нове можу лише тоді, коли на носі немає змагань. Мені сподобалася фотосесія Sport&Beauty — я була у вечірній сукні та шипівках, поєднуючи в такий спосіб силу духу й жіночу грацію. Хотілося показати людям інший бік спорту... Насправді мені лише зрідка вдає­ться одягати сукню, лишень на якісь урочисті заходи. Коли щодня інтенсивні тренування, у сукні не побігаєш...

Фото Максима ГЕТЬМАНА.