Тарас Міщук: «Уперше в житті ми пройшли всю дистанцію ідеально»

Вітер зривав літній дашок кав’яреньки, дощ невгамовним потоком заливав вікна. «Така негода — не привід байдикувати, - усміхнувся Тарас Міщук, який на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро разом з Дмитром Янчуком став бронзовим призером у перегонах каное-двійок на 1000 м.­ - Ми тренуємося у зливу й спеку. І навіть узимку, коли снігопад намітає на березі кучугури. Тренер каже, що поганої погоди не буває. Буває одяг, який не відповідає погодним умовам». Розповівши за кавою про свої пригоди у Ріо, Тарас, не зволікаючи, побіг у дощ. За два місяці йому доведеться вирішити чимало справ, які він відкладав у попередні роки. А з листопада веслярі знову вийдуть на воду — готуватися до наступної Олімпіади.

- Ріо залишило по собі лише позитивні враження. Маленькі кімнати і сантехніка, яка постійно ламається, - це все дрібниці, про які відразу забуваєш, - розповів Тарас Міщук. — Ми спокійно гуляли містом, і ніхто не намагався відібрати у нас речі. Перед початком Олімпіади писали, наче веслувальний канал у Ріо нагадує каналізацію, така брудна у ньому вода. Та насправді вода там була не найгірша. Нам є з чим порівняти: у Наварії глибше ніж на 20 см нічого розгледіти неможливо. Та прозорість води насправді не має для веслярів жодного значення. У Бразилії було незручно змагатися через величезні розміри самої акваторії. Найменший вітер піднімає в каналі хвилі, а це ускладнює нам роботу. Штилю у Ріо, мабуть, не буває. Принаймні, протягом Олімпіади ми не застали жодного безвітряного дня.

- Як часто вам доводиться змагатися у подібних умовах?

- Це вдруге. Два роки тому у німецькому Бранденбурзі, де перегони проходили на величезному озері, ми уперше відчули, як це — боротися з хвилями. А в Ріо хвилі були ще й солоними. Цей смак солі ще довго залишався з нами: під час перегонів вода заливала нам очі, потрапляла у ніс і рот.

- «Бронза» на дебютній для вас Олімпіаді стала своєрідною перемогою чи радше розчаруванням?

- Це щастя. Так, ми не фінішували першими, але зробили усе, на що були здатні на той момент. Уперше, мабуть, пройшли всю дистанцію ідеально. Жодного разу човен не похитнувся, і наше з Дмитром веслування було максимально синхронним. 

Можливо, усе склалося б по-іншому, якби вітер був попутним. Цього року ми з попутним вітром перемогли на Кубку світу, обійшовши найближчих переслідувачів на дві секунди. Не факт, що стали би чемпіонами, але боротьба була би більш рівною. У перегонах двійок бічний вітер не впливає на результат, як, наприклад, в одиночному розряді. А ось зустрічний вітер на руку лише масивним веслярам. Ми з Дмитром не можемо похвалитися солідною вагою. Наша стихія — попутний вітер та штиль. У минулі сезони ми при зустрічному вітрі поступалися навіть на чемпіонатах України. Тому, коли побачили, за яких умов доведеться змагатися у Ріо, страшенно засмутилися.

- Скільки вам з Дмитром Янчуком знадобилося часу, аби «притертися» один до одного?

- Ми уже три роки в одному екіпажі. Нам не потрібно було багато часу, аби зрозуміти, що разом можемо перемагати. Сіли в один човен - і через два дні стали чемпіонами країни, перемігши суперників, які по п’ять-шість років разом веслували у двійці. А через рік ми перемогли уже на чемпіонаті Європи.

Більше часу мені знадобилося, аби наважитися змінити напарника в екіпажі. У юніорській категорії я ганявся разом з Михайлом Мандзюком з Івано-Франківська, з яким ми стали віце-чемпіонами юніорської першості Європи і третіми на першості світу. Та коли перейшли у дорослий спорт, усе пішло шкереберть: у фіналі чемпіонату України фінішували лише дев’ятими. Після чергової поразки на Кубку України до мене підійшов Дмитро Янчук і запропонував сісти в екіпаж з ним. Він ходив у двійці і шукав нового напарника (зі своїм попереднім партнером на міжнародних змаганнях вони щоразу опинялися за межами фіналів). Чому вибір мого на три роки старшого товариша зупинився на мені? Тому що на чемпіонаті України у каное-одиночках ми фінішували разом. А значить, мали всі шанси досягти успіху, пересівши в одного човна. Я також мріяв про перемоги серед екіпажів-двійок. Та від пропозиції Дмитра все ж відмовився: з Михайлом ми були  друзями, і я вирішив спробувати пройти з ним ще одні змагання. Але на молодіжній першості країни ми не вибороли жодної медалі. І я сказав Міші, що хочу спробувати веслувати з Янчуком. На щастя, наша дружба від цього не постраждала.

- Чому ганятися у двійці краще, ніж у каное-одиночці?

- Хоча б тому, що на зборах і змаганнях ти не залишаєшся самим, таким собі психом-одиночкою (сміється). І у тебе є друг. За минулий сезон ми побували на одинадцяти зборах, кожен з яких тривав близько двадцяти днів. Куди б ми не їхали, нам з Дмитром не доводиться нудьгувати. За три  роки ми стали найкращими друзями, хоча до того, як сісти в одне каное, мало спілкувалися. У нас навіть смаки й уподобання однакові: ноутбуки купили ідентичні, вдягаємося схоже. І комп’ютерні ігри одні й ті самі любимо - The World of Tanks. І граємо у мережі завжди в одній команді. На зборах у нас між тренуваннями є чотири години відпочинку. Цей час проводимо за комп’ютером. Вдома через ці танки зі мною дівчина постійно свариться: варто заглибитися у нетрі гри, і не помічаєш, як спливає час.

- Скільки часу тренуєтеся на воді?

- Ранкове тренування у нас зазвичай триває близько трьох годин. Після розминки майже дві години працюємо власне на воді, а далі йдемо у тренажерний зал. Увечері також виходимо на воду або ж бігаємо кроси. Понад усе на світі я не люблю ці багатокілометрові кроси. Готуючись до Ігор у Карпатах, ми кожен ранок пробігали 15 км. Єдине, що рятувало мене від цього божевілля, це колоритні гірські краєвиди. А ось тренування на воді щоразу чекаю з величезним нетерпінням. І не має значення, що саме ми будемо відпрацьовувати: довжелезні кілометри, тренуючи витривалість, чи проходити на максимальній швидкості короткі відрізки.

- Яка «родзинка» вашого екіпажу? Завдяки чому перемагаєте?

- У нас сильний середній хід по дистанції. При цьому ми нічим не поступаємося суперникам на старті. Коли немає зустрічного вітру, за 200 м до фінішу суперники починають на всю потужність включатися у роботу. Ми ж до того часу забезпечуємо собі величезний відрив, який не дозволяємо нашим опонентам ліквідувати, навіть потужним спуртом. 

- А чим цікаві ваші головні конкуренти?

- Найколоритніший серед усіх — бразильський екіпаж Ісакіяс Кейрос Душ Сантуш / Ерлон Сільва, які стали срібними призерами. У них унікальна техніка веслування. Так, як вони, не працює ніхто у світі. Усі намагаються максимально розтягнутися, розвернути корпус, викинути весло якомога більше вперед, аби виконати найдовший, найбільш амплітудний гребок. Та бразильці над цим не паряться. Роблять короткі гребки із дивовижною частотою — 70-72 рухи на хвилину. Ісакіяс Душ Сантуш у Ріо здобув три олімпійські медалі. Це фантастичний результат, який нікому ще не вдавалося показати. А якщо врахувати, що у хлопця лише одна нирка… Залізна людина. Розповідають, що дивовижною фізичною силою Душ Сантуш вирізнявся ще у дитинстві.

Легенди можна розповідати і про олімпійських чемпіонів, німців Себастьяна Бренделя / Яна Вандрея. Брендель — триразовий олімпійський чемпіон. Після перемоги у Лондоні-2012 за наступні чотири роки він не програв практично жодного старту на 1000 м! У веслуванні так не буває. Зазвичай екіпаж готується до одного турніру у сезоні — чемпіонату світу. На чемпіонатах Європи та інших турнірах майбутні чемпіони світу пасуть задніх, приходячи у фіналі до фінішу на останніх позиціях. Та німець спростовує усі правила і стереотипи.

- У день фіналу у вас було передчуття, що все складеться якнайкраще?

- Ні. І передстартових ритуалів у нас не було жодних. Єдине, готуючись до важливих змагань, ми з Дмитром не голимося — на фарт. Перед Олімпіадою я місяць не голився. Відростив собі вуса і борідку. А після змагань поголився. І тепер мене ніхто не впізнає. 

Фото НОК України.