Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Алла Дудаєва: «Джохар попереджав Європу, що наступними будуть Грузія і Україна»

Вдова лідера Ічкерії – про свого чоловіка, агресивну суть російської влади і погляд на українські реалії.

Алла Дудаєва — легендарна для нашого часу жінка, яка мужньо стояла пліч-о-пліч зі своїм чоловіком Джохаром у боротьбі за свободу чеченського народу від російської експансії. Багато особистих і національних поневірянь, що випали на її долю, не знищили життєрадісності в очах і не стерли доброї усмішки з обличчя. Силою її характеру можна лише захоплюватись, а стійкості варто повчитись. А ще вона — творча натура — художниця, поетеса, письменниця-інтелектуалка, з якою можна поговорити про все на світі.

Нині жінка живе у Швеції, а зустрілися ми з нею у Варшаві, на міжнародній конференції «Світу потрібна солідарність», яку організував Координаційний центр «Варшава-90». Пані Алла з сином Деґі виступала від імені Ічкерії з доповіддю про російську агресію. 

- Ви — росіянка, але стали щирою патріоткою Чечні. Ким насправді себе вважаєте по духу? 

- З Джохаром Дудаєвим я познайомилася, коли мені було 20 років. Все моє життя минуло у чеченському середовищі, мої діти і внуки — чеченці. Я поділяю погляди чеченського народу і себе вважаю чеченкою.

- Чим вразив вас молодий офіцер Джохар, що ви присвятили йому і його справі своє життя? Що було в його натурі такого, що повело за ним цілий народ? 

- Джохар вразив мене своєю щирістю та інтелігентністю, а потім любов’ю до свого народу. Був енергійним, красивим молодим чоловіком, в ньому завжди все було органічним, він не мав сумнівів і протиріч. Він дуже багато працював, літав інструктором з молодими пілотами, ризикуючи життям, на старих військових бомбардувальниках Ту-16, які часто розбивалися. За п’ятнадцять років служби у Сибіру ми поховали половину наших друзів. У 1974 році він закінчив Військово-повітряну академію ім. Гагаріна. Так, долаючи одну сходинку за другою, став генералом дальньої авіації стратегічних бомбардувальників Ту-22. А потім і президентом.

- Ви написали книгу про свого чоловіка. Чи важко було над нею працювати після всього пережитого? 

- Мені довелося написати книгу, щоб побороти безліч чуток, які почали посилено ширитися, — про те, що Джохар живий. Люди мали знати, як він загинув. 

- Як склалася ваша доля і доля вашої родини після того, як покинули Чечню?

- У 1999 році, після початку Другої російсько-чеченської війни, до нас прийшли представники парламенту і попросили виїхати — наш будинок стояв навпроти будинку Шаміля Басаєва, який збиралась атакувати російська авіація. І справді, будинки незабаром були зруйновані. Ми переїхали спочатку в Інгушетію, потім — у Грузію, Азербайджан, Туреччину, Литву. Зараз я з дітьми і внуками у Швеції. Діти навчаються і працюють, я займаюся усім потроху — живописом, публіцистикою, поезією.

- Ви жили у Чечні у важкі для Ічкерії часи. Розкажіть про це, будь ласка: які настрої були у народу під час війни, за що боролися і що змусило повстати проти тиранії Росії?

- Боролися проти несправедливості... Пам’ятаєте, у 1991 році Борис Єльцин зробив заяву, що всі народи пострадянського простору можуть «взяти стільки суверенітету, скільки можуть утримати». А потім, коли чеченський народ оголосив про свій курс на незалежність від Росії, Кремль відступив. Наче нізвідки, з’явилася озброєна російськими танкам «опозиція», яка почала штурм Грозного, але її безславно розбили. Тоді російські танки відкрито пішли у наступ під егідою «наведення конституційного порядку», але в новорічну ніч на 1 січня 1995 року знову зазнали поразки! Російські призовники переховувались по всій країні, але їх виловлювали і відправляли у чеченський котел. Російські бомбардувальники обстрілювали не тільки столицю, місто Грозний, а й знищували всю непокірну Ічкерію! Навіть з космосу було видно «конституційний порядок», на який перетворилася спалена чеченська земля, яка територіально — 170 на 110 км — у сотні разів поступалася величезній Росії. І все-таки 8 березня провели показове захоплення Грозного. Але 6 серпня, вже після загибелі Джохара, чеченська армія знову оточила російські угруповання у столиці і, здобувши беззаперечну перемогу, змусила їх просити помилування. Чому переміг чеченський народ? Він воював на своїй землі, відступати було нікуди. У бій йшли всі. Воювати виходили школами, люди похилого віку, жінки бралися за зброю.

- А як тоді реагувала Європа?

- Від європейських політиків ми чули тільки заяви про «невтручання в особисту справу Росії». Хоча Джохар їх попереджав, що зі своєю політикою невтручання вони дочекаються, що вся Європа стане «внутрішньою справою» Росії. 

- Наразі до Європи справа не дійшла, а ось Грузія, а тепер і Україна стали жертвами російської агресії. Як ви це оцінюєте?

- Називайте речі своїми іменами! Вій­на з Росією — це не АТО, а війна! Понад сімдесят заводів демонтували і вивезли з Донеччини, Донецька і Луганська на фурах з «гуманітарною допомогою». Не розумію, чому, коли воює український народ, українські олігархи продовжують наживатися? Вони теж українці... І повинні внести свою посильну допомогу у перемогу України. Крім того, я би радила дати «зелене світло» екс-президенту Грузії Михайлу Саакашвілі для реформ і боротьби з корупцією. Він, зі своєю грузинською командою, здатний змінити становище в Україні на краще.

- Ви відстежуєте ситуацію у нашій країні — як те, що у нас відбувається, виглядає збоку і які думки побутують у Європі?

- Боляче дивитися, як український народ стоїть на колінах, проводжаючи в останню путь загиблих героїв. Плачу разом з вами. Коли панує таке горе, то чому цей біль не стає загальним? В Украї­ні не оголошена всенародна війна, тому відбувається зручна для російської влади «войнушка», таке собі виморювання людей. Задіяні малі сили, але водночас відбувається знищення кращих українських патріотів! Це вигідно тим, хто хоче, щоб перемогла Росія. Для них головне, аби таких добровольців стало менше. Не бачила більшого «підкилимного» обману за той, що задіяний у цій російській військовій агресії! Як можна було здати за наказом, без єдиного пострілу, Крим?! Коли, застосовуючи російську термінологію, озброєних солдатів лагідно називали «зеленими чоловічками»! Вже не кажу про «мінські домовленості»... Про що можна говорити з російською стороною, яка на весь світ нахабно заявляє, що не має жодного стосунку до збройного «конфлікту» на сході України? 

Європа бачить, як важко справжнім патріотам, і робить все, що в її силах. Санкції проти Росії триватимуть доти, поки в Україні будуть російські солдати. Але Україні треба розраховувати на свої сили, на український народ, який показав під час Революції гідності унікальну мужність. Україна буде вільною. Це тільки питання часу.

- Ваш чоловік завжди зі симпатією ставився до українців. Якщо порівняти український і чеченський народи, чи є між нами щось спільне?

- Українські добровольці воювали у Чечні. Українські журналісти приїжджали навіть під час війни. Джохар часто давав їм інтерв’ю і попереджав Європу, що якщо Росію не зупинити, наступними будуть Грузія та Крим. Спільне між чеченським і українським народом — це величезна кількість пасіонаріїв, людей, для яких свобода свого народу важливіша за життя. А ще віра у Бога. Таку кількість істинно віруючих, як в Україні, бачила тільки в Ічкерії. За свободу України загинув чеченський генерал Іса Мунаєв, який називав себе «Сином розстріляного батька і батьком вбитої доньки». За свободу України і зараз віддають свої життя не тільки чеченці, а й грузини, татари, вірмени, азербайджанці та росіяни. Тільки разом ми зможемо перемогти цю імперію зла, яка не дає жити вільно не тільки чеченцям, а й усім націям. 

- Ви пережили багато поневірянь, але залишились світлою і позитивною людиною. Як вдається зберігати таку стійкість?

- Мені доля подарувала зустріч, любов і життя поруч з чудовою людиною. Навіть після того, як Джохара забрав Всевишній, я не сама... Спілкуюся з багатьма людьми, які досі залишаються його друзями, адже спорідненість душ — це голов­не, що зближує людей. Скільки є молодих вдів, які теж втратили своїх чоловіків і залишилися з малими дітьми на руках... Про їхніх чоловіків, які були відомі своєю військовою доблестю, ніхто не говорить. Навіть згадка про них зараз під забороною на батьківщині. Цих жінок дуже шкода... Коли прийдуть інші часи (а вони прийдуть, анітрохи в цьому не сумніваюся), треба створити Музей свободи Ічкерії. У ньому всі стіни будуть заповнені фотографіями полеглих героїв і описані їхні подвиги. 

- Зараз у світі відбуваються великі зміни, теракти, перевороти, війни... Яким бачите розвиток світу і його подальшу долю?

- Бачу, як трагічно не розуміє більшість російського народу те, що несуть Захід і Америка. У росіян зовсім інша, егоїстична мораль, яку їм прищеплювали десятиліттями. Бачать тільки ворогів. Жодна імперія не уникла розпаду, але російський кривавий сценарій триває вже більше двадцяти років. Все могло б бути інакше, якби російський уряд відмовився від войовничих спроб утримати нестримне, від вертикалі влади і централізації та дав регіонам більше свободи. Все одно нам нікуди одне від одного не втекти. Республіки колишнього Союзу повинні бути вільні у своєму виборі, як країни Європейського Союзу.

Світ змінюється на наших очах: з’явилося альтернативне пальне, люди навчилися використовувати сонячну енергію, воду, силу вітру і хвиль. В Японії автомобілі заправляють воднем, в Європі набувають популярності електромобілі. У країнах, що торгують нафтою, різке зниження цін. Змінилася економічна картина всієї планети. Величезними кроками йде науковий прогрес, освоєння космосу. Павутина Інтернету об’єднує весь світ... Але відстає мораль, люди продовжують вбивати одне одного... Перед людством стоїть вибір: третя світова війна або світ без воєн. Вірю, переможе розум і добра воля до створення світу кращого, ніж той, в якому ми живемо.

Довідка «ВЗ»

Алла Дудаєва (у дівоцтві — Куликова) народилася 24 березня 1947 року у Московській області. Дочка радянського офіцера. Закінчила художньо-графічний факультет Смоленського педінституту. У 1969 році стала дружиною лейтенанта ВВС Джохара Дудаєва, якому народила трьох дітей: синів Авлура і Деґі та дочку Дану. Працювала на російськомовному грузинському телеканалі «Перший кавказький» ведучою програми «Кавказький портрет». У 1999 році з дітьми виїхала з Чечні. Зараз живе у Швеції.