Сергій СМЕЛИК: «На тренування з легкої атлетики прибігав... після футболу»

На турнірі у турецькому Ерзурумі луганчанин Сергій Смелик на фініші стометрівки зупинив таймер на 10,10. Цей час став третім в історії українського спринту. На одну соту швидшим за підопічного Сергія Будкова є чемпіон Європи-1998 Сергій Осович. Ну а національний рекорд України належить дворазовому олімпійському чемпіону Валерію Борзову і має прописку у Мюнхені-1972.

- Фахівці акцентують на тому, що свою роль відіграло місце проведення змагань: Ерзурум розташований на високогір’ї, - зауважив Сергій Смелик. — У фіналі швидким секундам сприяли і погодні умови, найоптимальніші для спринту — помірне тепло і легкий попутний вітерець. До того ж я у досить непоганій фізичній формі: усі «прикидки» перед турніром виглядали досить обнадійливо.

- У вас уже є досвід змагань у Ріо-де-Жанейро?

- Ні, Олімпіада стане моїм першим стартом у Бразилії. У тих краях ми з хлопцями бігли лише одного разу — три роки тому на чемпіонаті світу серед естафетних команд, на Багамах. Важкувато у Ріо нам буде. Але це нічого, не вперше ж. Наша команда поїде до Бразилії завчасно, за 12 днів, як рекомендують лікарі. Тож ми встигнемо пристосуватися до усіх незвичних умов та умовностей (усміхається).

- Як ви гадаєте, чому рекорд України у бігу на 100 м — 10,07 — тримається так довго, ще з 1972 року?

- Валерій Пилипович встановив рекорд на Олімпійських іграх. Такі рекорди заслуговують на те, аби їх побили на змаганнях рангу світових чи хоча б європейських першостей. Можливо, ще не час. Якби в Ерзурумі я скинув ще 0,04 секунди і фінішував з новим рекордом України, було би, звичайно, приємно. Але певний осад усе-таки залишився б. Я прагну стати новим рекордсменом країни у такій же манері, як свого часу це зробив Борзов.

Я біг з усіх ніг, не шкодуючи сил, так, як звик робити завжди. Та ще краплину потенціалу можна відшукати на самому початку дистанції — стартовому розгоні, з яким у мене є певні труднощі.

- Рекордсмен світу Усейн Болт також скаржився на труднощі зі стартовим розгоном і відпрацьовував старт з особливим спаринг-партнером — гепардом. А як вдосконалюєте старт ви?

- На щастя чи на жаль, ми використовуємо традиційні методики (сміється) — бігаємо з колодок з різноманітним вантажем. Нам відверто бракує спеціальних тренажерів і тягових пристроїв, якими користуються спринтери більшості країн. Ось чинний рекордсмен Європи Джиммі Віко бігає з тяговим пристроєм, який допомагає йому набрати супермаксимальну швидкість (тобто бігти швидше, ніж він здатний). Ми з тренером Сергієм Будковим з цією метою використовуємо гуму. Тренер може витягнути мене метрів 20, а машина здатна протягнути Віко всю стометрівку. Цей пристрій дозволяє пробити певний психологічний бар’єр, привчити організм до нових швидкостей. Ми ось мріємо про такі машини. Та насправді у нас немає навіть елементарних тренажерів для розвитку різних груп м’язів стегна — основних для бігу. Після закордонних зборів я повертаюся додому, їду тренуватися до себе на Лісову, а там, окрім штанги, взагалі нічого немає. З Києва ми вирушаємо на збір до Чернігова. Там є якісь тренажери — старезні такі, які всюди тиснуть і торохтять. Ми змащуємо їх, як можемо. І намагаємося витиснути з них максимум, вигадуємо на повну, шукаємо усілякі лазівки. Про жоден комфорт тут не йдеться, головне завдання — дати м’язам навантаження і при цьому нічого не травмувати.

- Існує думка, що спринтери повинні бути егоїстичними, бо не зможуть досягти успіху. Ви погоджуєтеся з цим твердженням?

- Якщо погоджуся, значить, і себе визнаю егоїстом (сміється). Ми з хлопцями в естафетній команді вміємо дружити і легко знаходити спільну мову. На зборах та змаганнях ділимо кімнату з Віталієм Коржем. Одна з небагатьох наших спільних рис — після тренувань ніяк не можемо змусити себе прибрати в кімнаті (сміється). Інтереси у нас зовсім протилежні. Я відстежую усі футбольні події у країні та світі. А Віталик терпіти не може футбол: бере пульт і вимикає телевізор. «Чого ти на них дивишся? — обурюється він. — Ось футболісти цікавляться чемпіонатом світу з легкої атлетики?» А мені просто подобається гра. Віталик же любить читати пресу, цікавиться політикою.

Нашу команду, окрім всього, об’єднують комп’ютерні ігри. На приставках можна навіть пограти в легку атлетику. Ігор Бодров привозив диск, де можна і стометрівку, і бар’єри «пробігати». Та для цього потрібно докласти чимало фізичних зусиль, чого після тренувань не дуже хочеться. А ось у комп’ютерний футбол — будь ласка. Віталик, щоправда, навіть на комп’ютері футболу не терпить. Рідко коли приєднується пограти. А коли грає, завжди програє.

- Як ви потрапили в легку атлетику?

- Довгий час моїм єдиним захопленням був дворовий футбол: у Молодо-гвардійську Луганської області грав за промислову команду Оріхівської шахти. Неподалік селища, де жила моя сім’я, де у шахті працював мій батько. Мужички, які збиралися пограти у футбол, запросили мене допомогти команді. І я допомагав їм перемагати інші такі ж самоорганізовані команди вугільної промисловості. У нас не було тренера. Нашою рушійною силою було величезне бажання ганяти м’яча й обігрувати таких самих схиблених на футболі.

Згодом, у 2005-му, я вступив на факультет фізичного виховання Луганського педагогічного університету. У мене була мрія під назвою «Зоря» Луганськ. Тож в університеті я пішов на відділення футболу. Тренер давав нам м’яч, і ми грали. Це мало відрізнялося від мого попереднього досвіду, адже нас не вчили нічого нового. Я був відверто розчарований. І тут мій товариш дав слушну ідею: «А чому б тобі не піти на легку атлетику?». Рік перед тим я виграв обласні змагання із допризовної підготовки юнаків. Найкраще із комплексу п’ятиборства мені вдавалася стометрівка. І я пішов до університетського викладача легкої атлетики. Сергій Будков, вислухавши моє прохання, лише знизав плечима: «Будеш відвідувати заняття — будь ласка, мені не шкода».

На легку атлетику прибігав після футболу. Я бігав 60-метрівку у кедах і показував швидкі секунди. Мені видали спеціальне взуття. І менше ніж за рік, улітку 2006-го, я летів стометрівку за 11,11. Ще через рік уже біг за нормативом майстра спорту: 100 м за 10,78, а вдвічі довшу дистанцію - за 21,40. Кожен новий сезон приносив мені усе швидші секунди. Коли тільки прийшов до Сергія Будкова, не знав навіть, куди під час бігу руки подіти. І був доволі посередньо розвинений фізично, щоб починати виконувати серйозну підкачку зі штангою. Тренер з величезною турботою ставився до мене і робив усе можливе, аби не зламати мене, не виснажити передчасно. Для мене наша зустріч стала квитком у зовсім інше життя. Якби я не вступив до університету на державну форму навчання (а у списку студенів я був передостаннім), шлях у мене був би один: служба в армії та робота у вугільній промисловості, як у батька та брата. Вони — шахтарі, тож залишилися у Луганську. Молодший брат розділив мою мрію: вступив до спортивного інтернату на відділення футболу, грав у дублі луганської «Зорі». Я навіть трішки заздрив йому через це (усміхається). Потім, як і я, навчався в університеті. Та досягти омріяних вершин йому не вдалося. Для моїх батьків, друзів дитинства та сусідів моє сьогоднішнє життя — наче на іншій планеті. Вони пишаються мною і стежать за усіма моїми пересуваннями Земною кулею.