Євген Федорченко: «Актор повинен жити на сцені, бо коли грає, це  видно»

Народного артиста України Євгена Федорченка (на фото) знають і люблять не лише шанувальники творчості заньківчан і не лише у Львові.

21 червня Євген Іванович святкує  70-літній ювілей. Цього дня ювіляра можна буде привітати, прийшовши на його вечір гумору у рідному театрі.

- Євгене Івановичу, чому саме вечір гумору у день вашого ювілею, а не традиційний творчий вечір чи бенефісна вистава?

- Хотів зробити трохи по-іншому, ніж зазвичай роблять у таких випадках. Люди мене бачать мало не щодня впродовж року на сцені у тій чи іншій ролі. Хотілося чогось іншого. Крім того, що я актор, то маю ще такий невеличкий дар, Богом даний, — писати гумор. Років п’ять тому вийшла моя перша книжка гумору «Я так думаю»,  до  70-річчя виходить друга. Назвав я її «Сміюсь і плачу, коли все це бачу». Бо справді, коли бачу, що діється довкола,  часом стає і страшно, і хочеться заплакати над долею наших нещасних людей — за що вони  терплять це все? Напевно, через те, що час від часу вони не думають, кого обирають. Чи, може, просто нема з чого вибрати і вибирають, що є? А потім їх мають ні за що.

- Але зараз причин плакати більше, ніж сміятися…

- Розумію, що зараз страшна біда, коли лізе варвар на наші землі.  Бог йому цього не простить. Той, хто прийде з мечем, від меча і загине. Але страшно, що гине багато невинних людей. Коли я все це бачу,  теж хочеться плакати. Але я про це пишу з гумором: «Владимир Путин, объясните нам — женщины Донецка обращаются к вам. Вы говорили, что вы нам родной отец, придут бандеровцы — нам всем конец. Конец уже пришел — он в Донецке везде. Вопрос короткий к вам — бандеровцы где?» Ця сволота не несе добра. Чому його ненавидить весь світ? Путін опустився до найнижчого, він хоче володіти світом. Це надовго не буває. Було багато диктаторів — і Гітлер, і Сталін, і Мао Цзедун,  все це закінчилося крахом.  Навіщо іти з життя з прокльонами.

Так, ми, артисти, життя проживаємо на сцені. Але актор не повинен грати, він повинен жити, бо як тільки він грає, це  видно. А от коли в очах у актора з’являються сльози,  тоді йому вірять. Пригадую, коли в одній виставі бачив у Федора Стригуна сльози, я заряджався, бо  він не грав, він жив тим образом. Актор старається створити добро для людей, і люди ідуть на такого актора.

- Знаю,  ви любите співати…

- Так, на своєму творчому вечорі хочу заспівати,  маю кілька власних пісень. Я трохи і музикант, закінчив Самбірське культосвітнє училище по класу акордеона. За спеціальністю  — диригент хорового колективу. Але сталося так, що вступив у Київський театральний інститут, хоча мій батько хотів, щоб я став стоматологом, і коли я вступив не у медінститут, а в театральний,  був дуже розчарований.

- То ви не говорили батькам, куди вступаєте?

- Сказав уже, коли вступив. А поїхав у Київ начебто на фестиваль — за Львівську область у Жовтневому палаці  читав гумор. А у той же час мені потрібно було бігти на іспит до інституту. На тому поверсі, де була приймальна комісія на Хрещатику, стояла висока драбина — штукатури робили побілку. Я ще тоді подумав: от якби по цій драбині залізти в кабінет через вікно. Я прочитав гумор,  а  мені кажуть: «Злякайте нас». Сидить десять  чоловік, а ти спробуй їх всіх налякати. Я кажу: «Зрозуміло. Вам когось треба відрахувати, адже охочих вступити в театральний інститут багато. То ніж із соромом бути відрахованим, то краще сюди не вертатися» - і я відкрив вікно і вистрибнув на риштування, які бачив раніше. За собою почув  крик. Я був переконаний, що мене не прийняли. Прийшов забирати документи. Коли побачив членів комісії, вони сказали: «Таки налякав!». І мене зарахували. Після закінчення інституту Сергій Данченко запросив мене працювати до Львова, у театр ім. Марії Заньковецької. Хоча я мав іти працювати на кіностудію імені Олександра Довженка, адже закінчував кінофакультет, але не шкодую, що пішов працювати до театру, і вже 45 років я топчу заньківчанську сцену.

- Пам’ятаєте свою першу роль?

- То була вистава «В степах України», потім був партнером Таїсії Литвиненко у виставі «Голубі олені» - я грав Кравцова, а вона Оленку. Було й таке, що мало не попрощався з театром. Ввели мене у виставу «Невольник», де грали Стригун, Яременко, Романицький. Я грав у масовці. Була така сцена, де ми лежимо на землі. І тут  чую, мене щось лоскоче по обличчю. Думаю, певно, перевіряють, чи я не «зажатий». Те, що мене лоскотало, виявилося шнурком, яким зав’язували шаровари. Один з акторів не заховав його у шаровари. Я намотав той шнурок на руку і викинув. Актор — власник тих шароварів — встає і каже: «Та чи тобі заціпить!» - і піднімає над головою щось на зразок каменюки, а в той момент шаровари падають. Актор розгублено каже: «Я ж зав’язував». А ще був випадок. Мене завжди «діставав» Володимир Максименко. Була вистава «Маклена Граса». Я прибив до підлоги тапочки. Борис Романицький ці тапочки одягає і мало не падає… А я був впевнений, що то тапочки Максименка! Думав,  точно виженуть. Але  пробачили…

- У кіно знімалися?

- Були моменти, коли треба було вибирати між кіно і театром. Я знімався, але небагато. Якось так виходило, що як тільки треба було їхати на зйомки, то у мене були головні ролі в театрі, я не міг відпрошуватися. Тому багато фільмів довелося пропустити. Поїду на проби, мене затвердять, а з театру відпроситися не можу… Я вибрав театр.

- Ви згадали батьків, які мріяли бачити вас в іншій іпостасі…

- А я потім казав татові: «От бачиш, ти хотів, щоб я був стоматологом, бачив відкритий рот і там 32 чи менше зубів. А коли я на сцені читаю гумор чи граю у якійсь комедії, то бачу майже тисячу відкритих ротів».

- Знаю, ви досить часто їздили на батьківщину, в село Нижанковичі на Старосамбірщині. Коли померли батьки, ви ту хату залишили? Часто їздите туди?

- То спадщина моїх батьків, де я бігав малими босими ногами. Не можу цю хату ні продати, ні віддати. Вона буде як дар моїм онукам — один онук у мене вже є, може, дасть Бог, і у сина народиться дитина. Хай їздять туди, хай це буде спадщина. Там поховані мої батьки. Тому буваю там часто. Батько мій родом із Сумщини, мама тутешня. Тато був двічі поранений, був на фронті. Мама була у концтаборі. Спочатку її відправили на роботи у Німеччину, хоча була неповнолітня. Мама втекла і потрапила в табір. Їх звільнили американські війська. Через багато років від німецької влади вона одержала компенсацію. Коли батько помер і вона залишилася сама,  на ту компенсацію ми купили їй однокімнатну квартиру у Львові. Якийсь час мама тут жила, але потім попросилася назад у село.

- Ваші діти — Олена і Олесь — вибрали для себе журналістику як професію. Олена  працювала на Львівському телебаченні, а Олесь зараз грає з вами на одній сцені. Чи мріяли ви, аби акторська династія Федорченків мала продовження?

- Хотів, щоб діти пішли моїм шляхом. Оленка - артистична натура, гарно співає, танцює. Працювала диктором на телебаченні, але навантаження там велике, а гроші малі, тому з чоловіком розпочали власну справу. Внук Данило теж обдарований хлопчик. А син пішов по моїх стопах. Хоч і закінчив журналістику, але  у ньому живе актор.

- Чи рахували ви зіграні ролі?

- Близько ста п’ятдесяти. Є ролі, які мені дуже дорогі: Акоп у «Ханумі», Синиця у «Гуцулці Ксені», Друг в «У.Б.Н.»… Люблю виставу «Ромео та Джульєтта в кінці листопада» -  чуттєва і цікава річ. Але переважно у моєму творчому доробку комедійні ролі. Не знаю, чому я раптом став комедійним актором, хоча були у мене і героїчні ролі. Напевно, моя комедійна натура проривається назовні. Ставлюся до людей з добротою і гумором.  Не звик нікому робити зла. Може, тому на мені і «виїжджають» час від часу.

- Чи останнім часом траплялися якісь курйозні випадки?

- Я, звичайно, уже не в тому віці, аби щось таке витворяти, хоча часом можна когось розіграти. Наприклад, приходжу у театр подивитися розклад, прошу костюмерів, щоб принесли костюм з якоїсь ролі. І приходить, наприклад, Славко Мука, - а ми з ним Скорика граємо у «Сватанні на Гончарівці», - а я уже одягнений і кажу: «Чого ти прийшов? Ми ж помінялися». Славко: «Я ж виписаний». Я: «Ну і що, що ти виписаний, а гратиму я!» Є у мене в другій книзі гумореска: хлопчик виносить акторові квіти, а актор нахиляється і шепоче йому на вухо: «Скажи татові, що я квіти не п’ю». Хлопчик підходить до краю сцени і каже: «Тату, той артист каже, що він квітів не п’є». Чи у виставі «Останній гречкосій» є сцена, де я з капелюхом ніби прошу милостиню, ходячи між рядами у залі. Я не пишаюся ні своїм становищем, ні заслугами. Я проста людина. Я на рівних можу спілкуватися з будь-ким, навіть з тим самим бомжем. Він же не винен, що ним став. Інколи людей на вулицю викидають найрідніші — діти, онуки… Мені шкода таких людей. Їхні діти порушують заповідь Божу: «Шануй батька і матір свою». Адже батьки дали нам життя, і ми повинні прожити його так, щоб не було соромно. Треба шанувати батьків до останнього. Я їжджу в Нижанковичі, там у мене залишилися друзі, відвідую могили своїх батьків, там уся наша родина — бабуня, прабабуся… Там у мене лишився мій улюблений собака. Я намагаюся щотижня туди їздити. Там дуже гарно, є річка. Я там набираюся сил.

Фото Андрія КУБ’ЯКА