Олена КОСТЕВИЧ: «На Олімпіаді в Бразилії матиму персональну групу підтримки»

Можливо, це допоможе чемпіонці Ігор-2004 знову привезти в Україну «золото»?


Чернігівська снайперка Олена Костевич другий сезон привозить медалі з кожного (!) старту. У стрільбі з пневматичного пістолета на 10 м підопічній Ігоря Чередінова немає рівних у світі. Та й до перемог у змаганнях з малокаліберної зброї Олена уже готова сповна: усе частіше визнані у стрільбі на 25 м лідерки змушені поступатися українці місцем на п’єдесталі. Днями на етапі Кубка світу у Мюнхені у цій дисципліні олімпійська чемпіонка Афін (2004) та дворазова бронзова призерка Лондона (2012) стала другою, поступившись у фіналі лише китаянці Чжан Цзинцзин.

— Уже другий сезон поспіль проходите практично без поразок. У чому секрет такого успіху?

— Як на мене, це коктейль із досвіду, професіоналізму та везіння. Зі зміною правил частка везіння тепер набула ще більшої ваги. У стрільбі з малокаліберного пістолета на 25 м у фінальних серіях ми тепер змагаємося за системою «влучив — не влучив». Тобто якщо поцілив у 10,2 і точніше — результат зараховується. Якщо навіть 10,1 — уже фіксують промах. У подальшому між двома лідерами, у кого було більше влучних пострілів, проводиться матч за перше місце. Третій і четвертий у цьому рейтингу розігрують бронзову медаль. У стрільбі з пневматичного пістолета на 10 м уже після восьмого пострілу розпочинається боротьба «на виліт», де після кожних двох наступних пострілів відсіюються по два спортсмени. Доки не залишиться двоє, які і розіграють між собою «золото». Ми називаємо це боротьбою на виживання... Не можу сказати, що нова система мені пасує більше. У мене були хороші результати і у класичній системі змагань, де сумувалися показники усіх пострілів. Нові правила діють уже чотири роки, а у нас і досі дискутують, доводячи, що попередній регламент (де, окрім всього, відігравав не останню роль кваліфікаційний результат) був спрямований більше на найвищі досягнення.

— Вас не можуть вибити з рівноваги навіть екстремальні умови, як, наприклад, на Кубку світу у Ріо-де-Жанейро, коли у тирі не працювали кондиціонери…

— У Ріо ми перевірили олімпійське стрільбище. Воно ще не готове приймати олімпійців — там справді було неймовірно спекотно. Новозбудований зал, де проходитимуть олімпійські фінали, мають обладнати кондиціонерами, розширити трибуни. А ось у приміщенні, де відбуватиметься кваліфікація, усе було доволі комфортно. Це старий тир, де ми змагалися ще чотири роки тому. Його трішечки «причесали», встановили останні моделі стрілецьких установок — і ласкаво просимо. Передсвяткова і дружня атмосфера Олімпіади відчувалася уже на тому кубковому етапі. Бразильці обож­нюють спорт. Вздовж узбережжя країна пронизана біговими і велодоріжками. На пляжах натикано волейбольних майданчиків. І, звісно, футбольних. Бразильці грають у футбол навіть на піску, босоніж.

— А подивитися міжнародні змагання зі стрільби приходять?

— Глядачі нас зазвичай увагою не балують. Приходять лише на фінали. У Ріо на кубковий етап приходили мої бразильські приятелі й уболівальники — Ілька та Фернандо, з якими я познайомилася чотири роки тому. Я тоді приїжджала на запрошення Федерації стрільби Бразилії, змагатися у відкритому Кубку країни. На тих змаганнях ми і здружилися з Ількою та її чоловіком Фернандо. Вони не професійні спортсмени — аматори у чистому вигляді, що у стрільбі трапляється доволі часто. Ілька — військовослужбовець і нерідко тренується у тирі. Щоправда, самостійно, без інструктора. Колись вона їздила на міжнародні змагання, тепер здебільшого виступає на внутрішніх турнірах. Друзі уже купили квитки на фінальну частину олімпійських змагань. Тож у Ріо у мене буде персональна група підтримки.

Насправді це важливо — чути з трибун своє ім’я, відчувати підтримку. Це додає емоційного заряду. А це саме той ресурс, який на напружених змаганнях відчутно впливає на результат: у певні моменти додає сил, стимулює продов­жити боротьбу.

— Ви розповідаєте про хвилювання і викиди адреналіну. Але збоку здає­ться, що стрільці — найбільш незворушні люди, які тільки можуть зустрітися у спорті…

— Зовнішність оманлива. Можливо, з боку не видно, як ми нервуємо. Але якби нам одягли пульсометри і простежили криву зміну пульсу, ви були би здивовані: під час змагань пульс у нас рідко опускається нижче 130 ударів на хвилину, а буває і вищим. Цей адреналін не має виходу назовні, не проявляється у русі. І майстерність стрільця полягає у тому, щоб під час змагань не випустити емоції, спалюючи адреналін усередині.

Для того, аби практикувати стрільбу, коли пульс «зашкалює», я безпосередньо перед стрільбою стрибаю на скакалці. Але «хімію» змагального хвилювання неможливо відтворити на тренуванні. Ось у цьому і полягає основна різниця навіть між висококласними стрільцями: комусь на змаганнях вдається приборкати свій внутрішній вогонь, а комусь ні.

До кожних змагань готуюсь індивідуально. І вже навчилася простіше ставитися як до підготовки, так і до самих турнірів. Олімпіада — один із численних стартів у моєму календарі. До Ріо я не їду по медалі. Моя мета — продемонструвати мою найкращу стрільбу, показати те, що я вмію, до чого ретельно готувалася.

— Для вас має значення титули і досягнення суперниць, які змагаються поруч з вами?

— Хоча наш вид спорту не є контакт­ним, більшість із нас все одно мимовільно порівнює власну готовність з можливостями суперника. Це тактика завідомої поразки. Концентруватися потрібно виключно на собі та власних відчуттях. Та на практиці це виходить далеко не завжди. На Кубку світу у Ріо я стріляла за «бронзу» з німкенею Монікою Карш (одного разу я уже зустрічалася з нею на змаганнях у Польщі, і у фіналі віддала їй «бронзу»). У малокаліберному пістолеті вона сильніша за мене, я знала це. Тривалий час ми йшли нарівні. Та якоїсь миті мені здалося: ось зараз вона таки дотисне мене. Я почала заспокоювати себе: «Ну чого хвилюєшся? Що буде, того вже не змінити». І ось так з легким серцем я завершила стрільбу і перемогла. Після змагань Моніка підійшла до мене: «1:1. Наступного разу буде матч-реванш» (сміється).

— Де ви показуєте кращі результати: у спокійній атмосфері тренувань чи на змаганнях, де є особлива мотивація для влучної стрільби?

— Я уже на тому рівні, коли вдається фіксувати високі результати і на тренуваннях, і під час змагань. У нас так багато стартів, що до змагань я уже почала ставитися як до тренувань. До цього йшла не один рік. Чи доводилося мені на змаганнях стріляти по чужій мішені? Ні (сміється). У стрільбі з пістолета це непросто утнути. А ось у спортсменів, які спеціалізуються на стрільбі із гвинтівки, подібне час від часу трапляється. Американець Емманс у боротьбі за олімпійські медалі «полюбляє» чи то в сусідню мішень пульнути, чи у «четвірку» влучити, коли до «золота» достатньо і «шести». Ось так на обдарованого й висококласного стрільця може впливати стрес. На боротьбу налаштовуюся задовго до важливих змагань. «Життя не зміниться, — кажу собі. — Катастрофи не буде. Просто піди і дай той результат, який показуєш на тренуванні». А уже на самих змаганнях спокійно коригую свій стан, звертаючи увагу на нюанси, які можуть вплинути на мою стрільбу. На другорядних стартах намагаюся у всіх деталях запам’ятати стан свого спокою, який межує десь навіть з байдужістю. І на вирішальних турнірах відтворити відчуття цієї внутрішньої рівноваги, перенести атмосферу спокою в ту суєту, яка панує повсюди на Олімпіадах та світових чемпіонатах.