Леся Воронина: «Якщо б впіймала золоту рибку, то загадала б їй, щоб українці нарешті навчилися любити одне одного»

У відвертому інтерв’ю “ВЗ” пані Леся розповіла про те, чому навідріз відмовилася від стотисячної президентської премії та навіщо її чоловік Євген Гуцало заводив спеціальний календар.

— Пані Лесю, 20 років тому, вже після смерті вашого чоловіка письменника Євгена Гуцала, вийшла збірка його публіцистичних статей “Ментальність орди”, яка досі не втратила своєї актуальності. І якщо 1995 року історія московської експансії та хижацька сутність російського колоніалізму були лише попередженням про можливе вторгнення Росії в Україну, то сьогодні ми спостерігаємо, як ці передбачення стали реальністю.

— Ці статті почали з’являтися спершу на сторінках газети «Літературна Україна», а 1995 року вийшли окремою книжкою. Тоді декому здавалося, що автор демонізує нашого північного сусіда. Історик Олексій Толочко у статті «Ментальність ясиру» звинуватив Гуцала у ксенофобії та спробі проектувати власні українські гріхи на «братній народ». А газета «Товарищ» викривала автора «Ментальності орди» як «зоологічного націоналіста» й людиноненависника. На жаль, сьогодні гіркі пророцтва Євгена Гуцала здійснюються на наших очах — це й окупований Крим, і неоголошена війна на сході, якій не видно кінця.

— Одна з вулиць Києва незабаром носитиме ім’я Євгена Гуцала…

— Це сумна історія, яка багато в чому віддзеркалює загальну ситуацію в Україні. Рік тому до Київської держадміністрації звернулися Всеукраїнське товариство «Просвіта», Національна радіокомпанія України, Спілка письменників та ще кілька організацій з пропозицією назвати одну з київських вулиць іменем Євгена Гуцала. У березні нинішнього року відповідна комісія винесла питання щодо перейменування провулку Кутузова на провулок Євгена Гуцала на «громадське обговорення». І тут почалося найцікавіше — щойно на сайті Київради переважають голоси киян, які хочуть увіч­нити ім’я Євгена Гуцала, якась таємнича сила вкидає рівно 70 голосів «проти» перейменування. Звідки взялася ця «партія любителів фельдмаршала Кутузова», легко здогадатися. А останній день голосування 28 травня…

 — У вас з Євгеном Пилиповичем, мабуть, дуже романтична історія кохання?

— Романтична? Напевно. А ще — дуже щаслива і трагічна. Ми були разом 18 років і лише раз розлучилися на п’ять місяців, коли на запрошення Канадського інституту українських студій я поїхала до Едмонтона готувати програму для англо-українських шкіл провінції Альберта. Скучали одне за одним страшенно. У листах чоловік писав, що завів спеціальний календар — довгу паперову стрічку, від якої щодня відриває одну позначку, щоб бачити, скільки днів чекати нашого зі сином повернення.

— Чи були традиції, які започаткувала ваша сім’я?

— Щовесни ми втрьох обов’язково ходили в ботанічний сад на схилах Дніпра «на бузок». Не лише милувалися усіма відтінками бузку та вдихали ней­мовірні пахощі, а й сідали десь у затишному куточку ботанічного саду і… різалися у «дурня» — наш тоді ще малий син страшенно любив вигравати у тата й мами, не розуміючи, що ми, переморгуючись, йому піддаємося. Бачите, зовсім не романтична сімейна традиція (усміхається).

— Ви почали писати для сина?

— Перші казки я почала складати ще у дитячому садку і пошепки розповідала їх своїй подружці Маринці під час тихої години. У голові весь час крутилися якісь історії, і я довго вважала, що всі люди це вміють. Коли народився син, то вигадувала для нього цілі казкові серіали з продовженням.

— Він не продовжує письменницької династії?

— Ні. Женя-молодший занурений в IP-технології — ця сфера для мене цілковито недосяжна. Але він має чуття мови, добрий смак до сучасного мистецтва, до авторського кіно та музики. А для мене головне, що ми з ним не просто найближчі родичі, а й однодумці.

— Ви багато подорожуєте. Чим запам’яталася остання мандрівка?

— Минулого року майже два місяці прожила у Голландії, у старовинному місті Амерсфорт. Звідти їздила до Амстердама, Гааги, об’їздила навколишні містечка на велосипеді. І нікому не спало на думку руйнувати цю красу, щоб будувати «новий мір». Тепер ми знаємо, чим закінчилась ця моторошна утопія, бо живемо в містах, де були сплюндровані церкви, де брутально нищилось усе, що не подобалось божевільним вождям, і де народ перетворювали на слухняну «народну масу».

— Сьогодні ви відома дитяча письменниця. А що любили читати, коли були у віці ваших поціновувачів?

— З дитинства була «книжковим хробаком», прочитала всю українську й світову дитячу класику з хатньої бібліотеки. Моїм найулюбленішим героєм був Том Сойєр. Певно, тому, що, як герой Марка Твена, я також ніколи не була «зразковою дитиною»…

— Останні роки Україна відчуває голод на якісні дитячі видання. Що заважає їх створити? Та яким воно має бути сьогодні, щоб зацікавити сучасних дітей?

— Сучасні діти мають безліч спокус: комп’ютерні ігри, мульт­фільми, кіно, найрізноманітніші розваги і навіть спілкування — все це у маленькому ґаджеті. Дехто взагалі сумнівається, чи збережеться паперова книжка. Мені здається, все не так трагічно. За останні роки попит на українську дитячу книжку зростає, видавці охоче друкують твори і вже відомих письменників, і молодих авторів.

— Чому, на вашу думку, діти відчувають нехіть, а то й відразу до шкільної програми з літератури? Проблема у методиці викладання?

— Не лише в методиці — упродовж багатьох років до шкільної програми входили твори, в яких українці поставали мучениками — їх утискали, гнобили, переслідували й вбивали. А вони, сердешні, вмивалися гіркими сльозами, страждали й врешті вмирали. Звісно, від нашої класики не можна відмовлятися — це основа ґрунтовного вивчення й розуміння рідної мови й літератури. Але школярі мають також вивчати книжки, написані не ПРО дітей, а ДЛЯ дітей, коли вони зможуть ототожнювати себе з героями цих творів. І українці у цих книжках поставатимуть переможцями: сміливими, відчайдушними, здатними захищати себе і свою землю. Лише два роки тому до шкільної програми включили твори сучасних письменників Володимира Рутківського, Зірки Мензатюк, Галини Малик, Ярослава Стельмаха.

— Хто допомагає українській літературі вийти за межі кордонів?

— Найбільше пропагують власні книжки самі автори — знає­мо, який популярний у Польщі та Німеччині Юрій Андрухович. Не останню роль тут відіграло особисте знайомство зарубіжних перекладачів та видавців з харизматичним паном Юрієм, який вільно спілкується польською, німецькою і може порозумітися з рештою світу англійською. Видають за кордоном і пані Забужко (престижна міжнародна премія “Ангелус”), і Жадана, й Ірванця, і Таню Малярчук та інших талановитих українських авторів. Міністерські чиновники не мають до цього жодного відношення.

— У вас досить багато псевдонімів: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна, Сестра Лесич. Як вони з’явилися?

— Усі псевдоніми з’явилися, коли я 15 років була головним редактором дитячого журналу «Соняшник». При цьому «підпільно» вела купу різних рубрик. Комікси підписувала псевдонімом Гаврило Ґава, нариси про давні звичаї українців — Олена Вербна, кумедні історії про тварин - Ніна Ворон, гумористичні побрехеньки — Сестра Лесич. «Розсекретила» свої псевдо, вже коли не працювала у «Соняшнику», і відтоді пишу свої фантастичні, пригодницькі, казкові та детективні твори виключно під власним іменем. Хоча й тут заплутана історія. Від народ­ження мене звуть Лесею, але коли батьки пішли записували мене у столичний РАЦС, їм сказали, що такого імені в їхніх «офіційних списках» нема, що Леся — це скорочене ім’я від Лариса чи Олександра. Мене записали Оленою, але все життя я — Леся, і Оленою ні я себе, ні всі, хто мене знає, не вважають. Те ж саме з прізвищем — мого діда звали Прохор Воронин, але татове прізвище в армії змінили на Воронін. Так записали й мене.

— Якби вам пощастило впіймати золоту рибку, які б бажання ви їй озвучили?

- Щоб українці навчилися любити одне одного.

— Декілька років тому ви відмовилися приймати нагороду з рук колишнього гаранта, пояснивши це тим, що співпрацю з тією владою вважаєте колаборантством. Якщо б вас знову висунули на президентську премію, прийняли б її у теперішнього президента?

— Це була не просто літературна премія імені котрогось із наших класиків — раптом шапкокрад і любитель страусів, який тоді займав президентське крісло, вирішив ощасливити кількох українських письменників власною, президентською, премією. До речі, тоді від стотисячної премії відмовились лише ми з Катериною Штанко, яка проілюструвала мою книжку «Сни Ганса-Християна». Щоправда, після цього скандалу премію не дали і тим лауреатам, які були згодні її прийняти… Взагалі, мені здається, що у премії, яка зветься «президентською», є щось двозначне. На письменника, особливо на дитячого, не повинна тиснути, навіть дуже лагідно, за допомогою премій та інших презентів, влада. Бо тоді в голові весь час не дріматиме внутрішній цензор, котрий пильнуватиме за тим, щоб не образити впливових дядечок у високих кріслах.

Довідка «ВЗ»

Письменниця, перекладач та радіоведуча. Народилася в Києві. Дружина Євгена Гуцала. Багато років була головним редактором дитячого журналу «Соняшник», а на початку 2011 року очолила дитяче видавництво «Прудкий равлик». Під псевдонімом Гаврило Ґава написала понад сто сюжетів коміксів, що упродовж 13 років з’являлися на сторінках журналу «Соняшник». Лауреат конкурсу «Книга року ВВС». Найпопулярніший з творів - «Суперагент 000»: «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях», «Таємниця золотого кенгуру», з пригодницьких повістей - «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера».