Дарія Зав’ялова: «Театральні професії зникають…»

Позаочі колеги по роботі називають її толерантною, витонченою жінкою, яка вміє чітко сформулювати думку і довести свою правоту. Зізнаються, що дорожать її оцінкою, бо не любить фальші ні в житті, ні на сцені. Боляче переживає непорозуміння з колегами. Вірить, що кожен сам собі творить долю. А сотворене добро неодмінно повертається до людини сторицею. Що, на її думку, може возвеличити або «знищити» виставу? Чому артистів на одну роль художниця «одягає» в різні костюми? Які кольори вона називає такими, що можуть викликати у глядача… головний біль? Про це — в інтерв’ю Дарії Зав’ялової.

- Даріє, що для вас найскладніше в театрі?

- Налагодити комунікативну командну роботу, організувати, зокрема, роботу цехів (костюмерного, бутафорського) і… запалити їх працівників творчими ідеями. Це не лише найскладніше, а й найважливіше. Адже театр має здатність розбалансовуватись… А від мене, як від художника, залежить візуальний ряд і театру, і вистав (створення декорацій, костюмів). Цікаво працювати з молодим дизайнером Асею Кравчук, яка за комп’ютерними програмами допомагає створювати художній стиль: привабливі афіші, програмки, банери, флаєри.

- Кажуть, багато театральних художників здатні до творчого пошуку, володіють нестандартним мисленням, але не затребувані…

- І це проблема. Знаю здібну молоду художницю, яку реальне сьогодення змушує в комп’ютерній компанії «малювати» віртуальні ігри. З іншого боку, нині не вистачає професійних сценографів. У Львові, наприклад, нема школи сценографії. В Національній академії мистецтв України таких фахівців останніми роками не готують. Відтак — у театри приходитимуть художники інших спеціальностей… Як на мене, перспективні театральні художники - це «курбасівець» Володимир Стецькович (працює в жанрі медіа-арту) та Богдан Поліщук (у Театрі Курбаса поставив «Лісову пісню», «Благодарного Еродія», а в нашому — «Зерносховище», що зазвучало мало не на всю Україну). А що далі? Порожнеча?!

- Але ж у багатьох модерних театрах художників взагалі нема...

- Так, артисти самі придумують костюми, декорації. Актори одного театру зіграють виставу «на двох стільцях» (і вона захопить глядача), а іншого — серед розкішних декорацій. І те, й інше має право на існування. Тим театр і зачаровує, що він різний. 

Відходять у минуле чимало театральних професій: перукар, гример, постижер, кравець, столяр, декоратор, костюмер, бутафор, реквізитор. Хіба може дитячий театр обійтися без таких фахівців?! Та жодні комп’ютерні ефекти їх не замінять. Cкладається враження, що зараз тенденція до… знищення професійного театру.

- Було таке, що вам не подобалася власна робота?

- І не раз. Чому? Не знайшла для себе іншого переконливого візуального рішення. Наприклад, з Тернопільським академічним обласним українським драматичним театром імені Шевченка співпрацюю 20 років (там моїх - 11 вистав). Зокрема «За двома зайцями» з режисером В’ячеславом Жилою поставили і в Тернополі, і у Львові. В Тернополі я не була задоволена художнім оформленням вистави (ні роботою художника, ні сценографа). От у Першому українському разом з художником-постановником Мар’яном Савицьким візуальний ряд вистави, на мою думку, створили обґрунтованим.

- Чого у виставах уникаєте?

- Так званих дитячих кричущо-кислотних кольорів: їдучо-жовто-рожевих, їдучо-блакитних, …малинових, …зелених. Їх можна використати хіба що у костюмах, скажімо, негативних героїв. Кричущими барвами, до слова, грішать розписи в деяких дитсадках, лікарнях, центрах. Керівники дитячих закладів навіть не задумуються, що такі кольори у дітей можуть викликати головний біль. Інтер’єр можна розписати у спокійних пастельних тонах. В цьому і виховання, і прищеплювання дітям смаку. Тож раджу консультуватися з дизайнерами.

- Які кольори не прийнято використовувати на сцені?

- Кольорознавство - ціла наука. Барви мають психологічний, емоційний вплив на глядача. Залежить від багатьох чинників: де, коли і на якому вони тлі, наскільки барва насичена, яка її функція. Згадайте фільм «Театр». Джулія Ламберт вийшла на сцену в червоній шалі і тим самим візуально «знищила» партнерку. Бо перетягнула погляд глядачів на свою шаль. Червоний колір - активний. Сильний емоційний подразник, який дуже притягує погляд, особливо на чорному тлі.

Дуже привертає увагу глядача білий колір. Такий простір — відкритий. На білому всі інші барви тьмяніють. А чорний, навпаки, закритий, тому кольори на його тлі яскравіші. Якщо помаранчевий на чорному тлі сприймається як теплий і доброзичливий, то яскраво-жовтий з чорним — наче «домінанта божевілля». І якщо такий контраст поєднати з оптичними ефектами, це може призвести навіть до головного болю. 

Багато залежить від таланту художника зі світла. Світло може один колір посилити, інший — ослабити. Воно також може повністю змінити «кольорову партитуру» художника: з монохромної вистави візуально перетворити на яскраве видовище, і навпаки, святкову виставу — на сіру, невиразну. Ось чому в театрі найважливішим є ансамбль колективу. Вчасно поданий костюм, музичний акцент, правильно розставлений реквізит, добре поставлене світло - все це може або «зруйнувати» виставу, або благотворно вибудувати її.

- Які костюми вимагали копіткої, марудної роботи?

- В середині 90-х випускали «Цибуліно і його друзів». Костюми потрібні були яскраві, а в країні — економічна криза. Що робити? На «секонд-хенді» купила тюки вживаного одягу, штори, і з цього «зліпила»… ефектний колажний одяг.

У «Піноккіо» костюми створено у техніці «печворку» (з’єднали клаптики різних тканин). Зовні це нагадує костюми італійської «комедії дель арте», що стала своєрідним логотипом театру загалом. 

Раджу переглядати вистави з двома акторськими складами. Іноді одну роль грають кардинально різні за фактурою та психоемоційним станом артисти. Буває, одягаю їх в різні костюми або роблю акценти на деталях їхнього одягу. Це дещо інша акторська гра. Цікавіше тоді, коли є з чим порівняти. Ось чому художник і режисер Микола Акімов казав: не ескіз костюма, а ескіз персонажа. Адже у придуманих костюмах художник «малює» образи.

- Про що у листах пишуть глядачі?

- На жаль, театр втратив зворотний зв’язок з глядачем. До 90-х у театрі працював педагог, тепер такої посади нема. Зустрічаємося з дітьми, вчителями, психологами у школах, центрах дитячої творчості.

Прислухаємося до думок дітей, онуків моїх друзів - своєрідних «тестерів», на яких перевіряємо якість вистав. Мій син Арсен (йому — 23) виріс на наших виставах. Мій перший рецензент і критик. Пригадую, було це у 2005-му. Виставу «Гобіт, або Подорож за імлисті гори» за повістю Толкіна я ставила для… свого сина. Він зачитувався творами цього письменника. Так от, у творі один з героїв одягає на палець перстень і щезає. Сиджу з режисером Юрієм Мисаком на репетиції, а син на мій мобільний надсилає есемеску за есемескою з одним запитанням: «Більбо щезне?». Потім: «Якщо Більбо не щезне, на виставу не прийду». Ми з режисером до півночі виставляли світло і ламали голову, як зробити, щоб Більбо у виставі правдоподібно зник. І нам це вдалося. 

«Троє поросят», «Русалонька» не сходять зі сцени понад десять років. Погодьтесь, це свідчить про якість постановок.

Не раз спостерігала, як батьки приводять дітей у театр, а самі йдуть «на каву». Зникає, на жаль, класичний сімейний перегляд вистав, коли батьки і діти разом дивляться спектакль, обговорюють його. Я, наприклад, бачила всі серії «Гаррі Поттера», «Людину-павука», бо ці фільми цікавили мого сина. Приятелька разом з малолітніми донечками разів зо п’ять у нашому театрі дивилася «Beautiful Карпати», бо вистава подобається її дітям. Знайома шиє м’які іграшки за дитячими малюнками. Серед її робіт — чудернацькі звірята, яких у природі не існує. Зате діти у захваті, адже такі іграшки - з їхньої фантазії. Полюбіть те, що люблять ваші діти! Знайте персонажів, щоб було з дітьми про що розмовляти. Не нав’язуйте своїх цінностей, а відчуйте їхні як важливі.

- Знаю, що ви гарно в’яжете на спицях…

- Особливо захоплююсь шапочками, шарфами, рукавичками, серветками. Останнім часом зв’язала три декоративні віночки. В’язаними деталями (квітами, пташками) оформила вітрину аптеки «Під угорською короною».

- Кажуть, у вас вдома — три коти, і всі вони підібрані на вулиці…

- Кітті я пожаліла і принесла додому - її мало не переїхав автомобіль. Рудого Шеймуса підібрала на вулиці подруга і подарувала мені. А Клаус півроку тому буквально «звалився» мені під ноги. В центрі міста посеред вулиці помирало манюсіньке чорно-біле кошеня. Віднесла до ветеринара. Кошеня було здоровим, тільки страшенно тремтіло зі страху - хтось дуже познущався з нього. В театрі також живе приблудна кішка Маруся. Три роки тому прийшла на подвір’я театру, а прижилася в моєму кабінеті. Якось дивлюсь: вона уважно розглядає одну з моїх картин, наче справді щось розуміє...

Довідка «ВЗ»

Дарія Зав’ялова — випускниця кафедри текстилю Львівської академії мистецтв (1983). Член Національної спілки художників України (2000). Викладач у Вижницькому училищі прикладного мистецтва (1983-1986). Художник-постановник Львівського молодіжного театру (1900-1992) (нині — академічний театр ім. Л. Курбаса). Від 1995-го - художник-постановник, а від 2003-го - головний художник Першого українського театру для дітей та юнацтва.

Найбільше схвальних відгуків преси, театральних оглядачів на професійних підсумкових конкурсах та фестивалях отримали її роботи для вистав «Юда», «Мауглі», «Дюймовочка», «За двома зайцями», також «Марія Тюдор» у Тернопільському театрі, «Северин Наливайко» - у Волинському обласному театрі. Свої картини (текстиль, графіку, театральні ескізи, живопис), текстильні ляльки представляє у виставкових залах України.