В юного голови – «наполеонівські плани»

21-річний студент-політолог Львівського університету ім. Франка Віталій Дяків після виборів прокинувся знаменитістю. Він — наймолодший сільський голова в Україні. Очолив селищну раду Давидова, що у Пустомитівському районі. Переміг свого опонента, екс-голову Давидова Ігоря Хруня, з перевагою лише в 26 голосів. Віталій — корінний житель Давидова. Навчається на магістратурі (за індивідуальним графіком), і через два роки отримає диплом. З чим йому довелося зіткнутися у перші дні своєї роботи? І чому екс-голова селищної ради не привітав свого конкурента? Журналіст «ВЗ» побувала у Давидові.

«Стару владу треба міняти, бо зажиріла»

Моє знайомство з Давидовим розпочалося у Львові, на початку вулиці Зеленої. Саме тут зупиняються автобуси, які їдуть до села (№№160, 161, 178). Видно, маршрутка щойно «втекла», бо на зупинці лише один пан. Слово за слово, пан Андрій розповідає, що багато років працював на Давидівській птахофабриці. Колись там працювало 700 людей. Це була «махіна». У 90-х підприємство «розвалили». З часом там з’явились орендарі, які почали вирощувати курей-бройлерів та перепілок. «Ви за кого голосували на виборах?» — питаю. «За малого, — відповідає чоловік. — Стару владу треба міняти, бо зажиріла. Активна молодь у селі організувалася, підмовили батьків...». «Люди у селі сумніваються, мовляв, «зелений», що він зробить?!». «Він сказав, що все буде прозоро і відкрито. До того ми не знали, які питання розглядалися на сесії. Обіцяв створити сайт...», — каже пан Андрій. «А старий голова має велику хату?» — допитуюсь. «Колись був героєм програми «Хто тут живе?». Прийшов зі своїм адвокатом. Я вам покажу, його будинок на початку села». 

Не минуло й сорока хвилин, як при­їхала маршрутка. Їхати до Давидова півгодини. На початку села у вічі впадають новенькі особняки (деякі недобудовані). «Ось будинок екс-голови, зеленого кольору», — каже мій «екскурсовод». Хатка не дуже велика... У магазинчику поповнюю «мобільний». Періщить дощ, тож людей на вулиці небагато. Стою біля сільської ради. «Пані, сьогодні субота, неробочий день», — кричить якийсь чоловік. «Як неробочий? Ось новий голова йде!» — кажу. Дядько робить «круглі очі»... 

«Одразу звільнилися голова жеку та бухгалтер»

Заходимо з Віталиком до селищної ради. У Давидові — близько семи тисяч жителів. Селище має народні назви районів: «Джунглі», «Стави», «Корея» (чому Корея — ніхто не знає), «Новобудови», «Домики» (тут розташовані багатоповерхівки)... На дверях — графік прийому громадян, його голова планує розширити з двох днів до чотирьох. У кабінеті — букети з квітами: їх подарували на першій сесії. Помічаю на столі фігурку Наполеона — подарунок сестри. Виявляється, полководець надихає Віталія до роботи... На стіні — карта Давидова. 

Я змерзла, тож Віталик пропонує чай-каву. «Я спершу хотів стати депутатом, — розповідає сільський голова Давидова про свої плани. — Але вирішив подати свою кандидатуру на голову». «Ви перемогли з невеликою різницею», — кажу. «Різниця — делікатна. Після виборів опоненти перераховували голоси на тій дільниці, де програли... Під час виборчої кампанії не раз чув від людей: «Він мудрий хлопець, але нехай ще почекає, закінчить університет». Дехто казав: «Те, що молодий, — добре, значить будуть зміни. Але він занадто молодий!» (усміхається. — Авт.). Попри це, багато людей мене підтримали». «А друзі що побажали?». «Щоб я залишався таким, як раніше, і не мав «зіркової хвороби». Кажуть, влада псує людей. Розумію, що будуть виклики, провокації і спокуси. Мушу бути готовим до цього. Думати головою, а не керуватися емоціями». 

«Кажуть, земля у вашому районі — на вагу золота»... «Земля — дорога. Землі мало, від того вона ще дорожча, — каже сільський голова. — На початку села «сот­ка» коштує 3-4 тисячі доларів. В інших районах — дві тисячі доларів. Хоча офіційної оцінки землі ніхто не проводив. Плануємо провести інвентаризацію виділення земельних ділянок за останні вісім років. Чи були завдані селу матеріальні збитки...». (На початку Давидова багато будинків збудували львів’яни. — Авт.). «У селі є генеральний план чи забудова ведеться хаотично?». «План є. У нас виникла плутанина з нумерацією будинків, — каже голова. — Будемо розбиратися». «Знаєте, скільки людей зі села на заробітках?». «Такої статистики ніхто не веде, але це дуже цікаво. Я дав завдання працівникам створити соціальний паспорт: скільки у селі інвалідів, малозабезпечених, сиріт». 

«Ви уже провeли інвентаризацію роботи екс-голови?». «Вже почали, — каже Віталій. — Впадає у вічі  безлад у документах. Усю інформацію, ухвали, розпорядження, з комп’ютера стерли... До того ж звільнилися з роботи голова жеку та бухгалтер. Люди працюють, а після оголошення результатів виборів пишуть заяви на звільнення. Екс-голова їх звільняє. Я це розцінюю як спробу саботажу. Щоб заморозити роботу сільської ради». «А секретар у вас новий?». «Так. Це жінка — її звуть Марія. Ми працювали в одній команді, як громадські активісти». «Вона старша від вас?». «Здається, тут усі старші за мене» (усміхається. — Авт.). 

«На комбайні точно не їжджу...»

 У Віталія — «наполеонівські плани»: зробити у селі дороги (виручити кошти з продажу землі на аукціоні, або ж залучити інвесторів). Є ще варіант: отримати грантові кошти. Розібратися, хто є власником Давидівської птахофабрики, відпочинкового комплексу «Львівська Швейцарія» (озеро розташоване у межах сільської ради, вхід на територію платний). Коли розпитую про історію створення села — молодий голова і тут «підкований». 

 Засновник села — князь Давид Ігорович — внук Ярослава Мудрого. Давидів — село з великою історією... Більшість селян їздить на роботу до Львова. Але у Давидові є кар’єр, де добувають пісок (його роботу теж треба перевірити), пилорама, асфальтний завод, амбулаторія, школа… «Боюся, щоби політичні «вовки» не маніпулювали вами», — кажу юнакові. «Я слухаю всіх, але висновки роблю самостійно», — каже. «Екс-голова вас привітав?». «Ні. І на урочисту сесію не прийшов. Він після виборів одразу взяв відпустку. Я у цей кабінет зміг зайти лише після сесії». 

Батьки молодого голови працюють у газовій конторі. Розпитую Віталика, чи уміє на землі працювати? «Поле у нас є. Але, слава Богу, не гектар, а десять соток. Виконую традиційну роботу: саджу і збираю картоплю. На комбайні точно не їжджу (усміхається. — Авт.)». «А машина у вас є?». «У батька є «Ланос». Права маю, тож можу їздити». Віталик каже, його зарплата — 2,500 грн. Плюс має стипендію. Батьки допомагають. На запитання, чи є дівчина, відповідає: «Немає. Зараз часу бракує»... «Якщо вам буде потрібна порада по роботі, до кого звернетеся?». «Маю знайомих, які працювали у сільських радах навколишніх сіл. Казали, щоб до них телефонував, не соромився». 

 «Ми сепарам теж дали прикурити. Ми їм більше дали!»

Віталій познайомив мене з давидівськими «кіборгами». До кабінету зайшов 31-річний Тарас Павленко. Голова і бійця пригощає кавою. З Давидова на сході воювали дев’ятнадцять осіб. «У Донецькому аеропорту були під обстрілами день і ніч, — згадує. — Ворожі танки нахабно наблизилися, нас закидали гранатами. Я молився, як ніколи. Вийшли з терміналу, я ніс на собі пораненого пацана, а Остап залишився, він кулеметник (Остап Гавриляк — бойовий побратим, втратив на фронті ногу. — Авт.). Остап дзвонить: «Нам хана, будемо себе підривати». Я його заспокоював. За хлопцями виїхали дві машини, але їх спалили. Усі загинули. Остап потрапив у полон». 

«Але ми теж дали їм прикурити, — додає після паузи «кіборг». — Ми їм більше дали!». За словами Тараса, з часом і місцеві стали прихильніші до українських солдатів. Якось Остап шукав урну, аби викинути недопалок. Це побачили місцеві бабульки. «Мальчики, вы откуда?» — запитали. «Со Львова!». «Ничего себе. Посмотри, какие культурные. Не то что эти дэнээровцы гребаные...». «Маєте нового голову, значить будуть зміни», — кажу Тарасові. «Ми ним пишаємося!  Здається, старий голова не може пережити, що пацан його «взув» (сміється. — Авт.). 

Остапчик і Марічка

Ідемо з Тарасом у гості до 27-річного Остапа Гавриляка. Батько якраз вибрався до сусідки по молоко. Розповідає, ісландська компанія (яка виготовляє «натовські» обладунки) надала Остапу безкоштовний протез. Навесні родина планує купити у цієї фірми сучасніший виріб (біонічний). На це Україна має виділити два мільйони грн. «Який настрій у сина?» — цікавлюся. «Тримається. Іноді, правда, добу з кімнати не виходить — слухає козацькі пісні». Нас зустрічає мама хлопця — пані Оля. По-материнськи називає сина Остапчиком. Сміє­ться, хлопці з батальйону теж його так кличуть. «У вас є позивний?» — запитую Остапа. «Жовтий, — каже з усмішкою боєць. — У мене форма була жовтіша, ніж в інших хлопців». «Тарас по секрету розповів мені, що у вас є дівчина». «Марічка», — Остапчик показує фотографію своєї коханої. 

У кімнаті червоно-чорний прапор з підписами побратимів. На поличці медаль «За жертовність і любов до Украї­ни» та орден Богдана Хмельницького. Остап заново ходити вчиться... 

P.S. Я зателефонувала до екс-голови Давидова Ігоря Хруня, аби запитати, чому не прийшов на сесію, на якій представляли нового голову. «Не прийшов, бо вони не хотіли мене бачити, — сказав пан Хрунь. — Сесія мала відбутись протягом десяти днів. А була зібрана через день після засідання комісії. Мене про це не повідомили...». Щодо зникнення інформації з робочого комп’ютера екс-голова пояснив: «Секретар ради, який відповідав за діловодство, передавав справи новообраному секретарю. Тому усі ці голослівні питання до екс-секретаря, який на сьогодні є депутатом сільради». 

У Давидові ведеться масштабне будівництво Народного дому (на 500 місць). За проектом, там має бути і нова сільська рада. Скільки коштів вклали у будову, екс-голова не сказав, порадив звернутися у бухгалтерію. Деякі селяни обурюються, мовляв, за ці гроші можна було усі дороги у селі викласти бруківкою... 

Фото автора