Василь Вірастюк: «Плачу, коли болить душа»

Цей богатир сильний не лише тілом, а й духом.

Василя Вірастюка знає увесь світ. Він — титулований чемпіон багатьох міжнародних змагань і найсильніша людина планети. Може підняти 400-кілограмову штангу. Недавно проявив і свій акторський талант, зігравши у фільмі Віктора Андрієнка “Іван Сила”. На людях Василь — сильний, врівноважений і завжди усміхнений. Однак ніхто не здогадується, що цей гігант вірить у магію чисел... Журналіст “ВЗ” поспілкувалася з найсильнішою людиною планети під час запису передачі “Відверто з Машею Єфросиніною” на телеканалі “Україна”.

- Ніколи не розповідаєте про те, що їздили у Маріуполь і були з хлопцями з АТО. Чому?

- Не хочу на цьому робити собі “піар”. Серед моїх друзів є багато людей, які зробили набагато більше, ніж я, але ніхто цим не хизується. Вважаю,  не маю права про це розповідати. 

- А ви служили в армії?

- Це була спортрота. Туди зібрали лише спортсменів. Нам давали можливість тренуватися і їздити на змагання.

- Дідівщина була?

- Аякже! Людина моєї фактури рідко виходить сам на сам. У моєму випадку було один до п’яти, іноді й до шести. Звичайно, на них я йшов не з голими руками. Брав металеву трубу з ліжка і йшов їх “косити”.  Розумів, що не маю права впасти. Якби тільки це сталося, мене би забили. Окрім мене, був ще один такий, хто не робив того, що наказували “діди”.

- Спортом з якого віку займаєтеся?

- Легкою атлетикою з десяти років. У спорт мене привів старший брат Роман. У ті часи було нормою записуватися у якусь секцію. Я записався відразу в кілька — футбольну, кульової стрільби і боротьби. Потім Роман сказав, щоб я вибрав якусь одну. І привів мене на манеж технікуму фізичної культури. Там я і залишився. Брат завжди був для мене прикладом. Це він привів мене у важку атлетику, хоча я цього й не дуже хотів. Але бачив його досягнення, радів за нього і хотів бути схожим на нього. Переді мною постала мета — п’єдестал Олімпійських ігор. 

- А батьки хотіли вас віддати у якусь секцію чи гурток?

- (Сміється. - Г.Я.). За порадою батьків я співав у шкільному хорі і навіть виступав у філармонії. 

- Не мріяли стати відомим співаком?

- О... я про це часто думаю. Навіть зараз іноді співаю... У вузькому колі — у караоке. 

- У дитинстві були таким собі грубасиком. Діти вас не дражнили?

- Різне було. Іноді я ображався і навіть скаржився братові. Якось Роман мені сказав: “Скажи тим, хто тебе обзиває: “Вижени зі себе глисти і станеш таким красивим, як я”.

- Брати між собою часто б’ються. А ви?

- Ми — виняток з правил. Ніколи не билися. Між нами не було конкуренції. І у цьому його заслуга. Роман демократичніший, ніж я. Через мене у брата залишився шрам на все життя. У нашому дворі замінювали старий шифер на новий. Усе сміття з даху так і залишилося на подвір’ї.  Ми з пацанами розділилися на дві команди і почали запускати одні в одних шматками того шиферу. Один зі шматків потрапив Романові в обличчя. 

- Чула, у вас були проблеми з якимось чиновником, і вам довелося перебратися до Львова. Що тоді трапилося?

- Ми були з братом у збірній України. Потрапили у немилість старшого тренера, і нам сказали, що нашого прізвища у збірній більше не буде. Хотіли, щоб ми “прогнулися”, але ми, Вірастюки, ніколи ні перед ким не прогиналися. 

- І що, ви тоді у складі збірної заробляли нормальні гроші?

-  (Сміється. - Г.Я.). Тоді зарплати були мізерні, та й зараз зарплата збірника України, серед яких є чемпіони Європи, світу, олімпійські призери, не перевищує трьох тисяч гривень. Наприкінці 90-х, коли мені минуло 26 років, я також заробляв мало. Добре, що, окрім збірної, мав можливість їздити за кордон на старти. За один старт заробляв 300, 400 доларів, а іноді й 600. Професійний спорт — завжди великі гроші. Треба спеціально одягатися, харчуватися також треба відповідно. Через це я й переїхав до Львова. Зателефонував своїм друзям, які працювали у великій компанії. Друзі мені допомогли — влаштували в охорону. Спочатку жив в одного друга, потім — в іншого, ще пізніше — в офісі. Через два місяці вже мав свою квартиру. 

- Не хотіли повернутися до батьків?

- Ні. Через півроку моє життя повністю змінилося. Я не міг жити без залу і тренувань. У спортзалі мені запропонували взяти участь у новому для мене виді спорту. Тоді це називалося “Богатирські ігри”, де я двічі ставав найсильнішою людиною світу. Я розривався між роботою охоронцем, тренуваннями. Сумка з формою завжди була при мені. Іноді приходив у зал після 10-ї вечора. 

- Ви тоді вже почали непогано заробляти. На що витратили свій перший солідний гонорар?

- Ми поїхали з дружиною у Єгипет. Вона ще тоді не була моєю дружиною... 

- У вас були романтичні стосунки?

- Та яка романтика?! Вона закінчилася через два тижні. Коли я познайомився зі своєю першою дружиною Світланою, вона жила у Києві, я — у Львові. Доводилося постійно мотатися туди-сюди. Через два тижні після нашого знайомства зателефонував їй і сказав: треба щось робити. Бери речі і приїжджай до Львова. Вона приїхала, і ми почали жити разом. 

- Але ж вона також була спортсменкою. Її не зупинило те, що доведеться все кинути?

- Мабуть, через те, що вона була спортсменкою, зробила чіткий для себе вибір. 

- Світлана трагічно пішла з життя — загинула під лавиною...

- Єдине, що треба зрозуміти людям, які опинилися у такій ситуації, як я, це знайти у собі сили жити далі. І якщо є діти, то жити заради них. Лише так можна врятуватися. Після того, як сталася трагедія, я став дуже агресивним. Якщо їхав на машині, то на дуже великій швидкості. Це був такий стан, коли я несвідомо шукав смерті. З першого дня після похорону дружини і аж до дев’ятого я сидів на стакані. На дев’ятий сам собі сказав: досить! Треба рухатися далі. Взяв сумку і пішов тренуватися. І це мене врятувало. Мого сина Адама, якому на той час було два з половиною роки, забрала моя мама в Івано-Франківськ. Я її попросив допомогти.

- Як ви пояснили дитині, що мами більше нема?

- Як дорослій людині. Вирішив, що краще сказати правду, аніж примушувати його жити у брехні. Він не відразу все зрозумів,  сподівався, що вона колись ще прийде. Йому було років вісім, ми якось їхали з ним у машині, і Адам сказав: “Тепер я знаю, що мама до нас ніколи не повернеться”. 

- Ми нарікаємо на затори на дорозі. Але саме затор вам приніс щастя?

- Так, у заторі ми познайомилися з другою дружиною Інною. Їду на своєму позашляховику, мені високо, всіх бачу. Дивлюся, у маленькій машинці сидить дівчина. Подивився на неї: гарно одягнута. А вона мені: “Чого вилупився?”. Мене це зачепило. Її смуга поїхала швидше. Але вже за три хвилини я знав номер її телефону. 

- Зв’язки в ДАІ допомогли?

- Мені дали її прізвище і повідомили, що сьогодні у неї день народження. Це було 28 квітня. Чудовий момент для знайомства. З величезним кошиком червоних троянд  поїхав до неї. Я ж не знав, що вона заміжня! Підійшов до консьєржки, дав її кілька гривень, написав записку, яку Інна, до речі, досі зберігає. Ввечері Інна мені зателефонувала і сказала, що їй дуже приємно. Я хотів запросити її повечеряти, але вона поїхала до Трускавця. Потім почалися смс-ки.

- Коли вирішили познайомити Інну з Адамом?

- На початку літа запропонував Інні поїхати відпочити разом з Адамом. Розумів, що це складний момент, бо людина, яка подобається мені, могла не сподобатися моєму синові. Після слів: “Сину, це тьотя Інна”, - залишив їх і пішов тренуватися. Адам її нормально сприйняв. Дуже скоро запитав, чи можна її називати мамою. Інна аж заплакала...

- У новій сім’ї у вас народився ще один син. А потім щастя мало не обірвалося...

- У моєму житті ледь не повторилася попередня трагедія. ДТП сталася 1-го числа, а лавина — 2-го. Обидва випадки трапилися о 14.00. Другий син мав на той час також два з половиною роки. Я аналізував ситуацію, дістав неймовірний страх... Відтоді вірю у магію чисел. Після ДТП Інна отримала другу групу інвалідності. З таким діагнозом їй не можна працювати за комп’ютером, не можна читати і довго дивитися телевізор. Інна жартує, що до аварії була жінкою з вищою освітою, володіла досконало англійською та німецькою мовами, а після аварії стала... блондинкою. Вона забула все! Не знає ні англійської, ні німецької. Досі не може запам’ятати імен друзів і знайомих. А про ті напади, які стаються з нею, навіть не хочу розповідати. Крапельниці кожні три місяці... 

- На ваші плечі лягли додаткові обов’язки...

- І зараз, коли їду у відрядження, переживаю. Якщо я поруч — можу вколоти, а коли мене нема... Дітьми займаюся я: завезти до школи і привезти, тренування — все на мені. 

- Ваші сини так само дружать між собою, як і ви з братом?

- Адам і Олег дуже різні. Я спостерігаю за ними. Якщо бачу, що на майданчику починається пресинг, втручаюся.

- Яким видом спорту займаються ваші діти?

- Єдиноборствами. Це я їм порадив. Хочу, щоб вміли постояти за себе і технічно навчилися давати в ніс.

- Караєте, якщо вони нечемні?

- Забираю планшет на тиждень. Для них це — удар нижче пояса. За тиждень з’ясовується, що можуть і уроки вчасно зробити, і навіть у  книжках щось цікаве для себе знайти.  

- Ви — сильна людина. Мабуть, ніколи не плачете?

- Плачу, як і всі чоловіки. Плачу, коли болить душа.

Фото надане телеканалом “Україна”.