Тарас Стадницький: «Мама передала автобусом кирзові чоботи, сорочку, батькову кепку...»

Зустріла улюбленого телегероя програми «Країна У» у Шевченківському гаю. Тарас Стадницький живе у Львові, а працює у столиці. У той день він разом із сім’єю прогулювався парком. Тарас розповів про своє дитинство, як йому, звичайному хлопцеві, вдалося пробитися на великий екран. Як на світ Божий з’явився «Володька», і хто придумав образ cільського парубка. Про це та інше Тарас Стадницький розповів в інтерв’ю журналісту «ВЗ»

- Тарасе, розкажіть про себе. Ви колись пожартували, що народилися там «де дідько каже на добраніч»... Як розпочалася ваша творча кар’єра? 

- (Сміється. - Авт.). На хуторі Лозові — одинадцять хат. Коли я був малий, до найближчого автобуса було три кілометри, до поїзда — сім. Класична українська глибинка. Коли вчився в університеті, нам, студентам, запропонували взяти участь у фестивалі «Університетська осінь». Наш факультет був ініціативний. Фізики та математики були такими собі живчиками, хотіли щось робити. Ми утворили команду КВН. Перші жарти шукали в Інтернеті, цупили їх в інших. Через два роки мене запросили у команду КВН «Набла». Тоді ми почали виїжджати за межі Львівської області. У 2006 р. виграли лігу КВН у Харкові. Їздили на фестиваль у Сочі. Нас запросили  у вищу українську лігу КВН, яку вів Масляков. У першому сезоні стали віце-чемпіонами. 

- Тож математиком ви так і не стали?

- Після закінчення університету брався за будь-яку роботу. Шість років працював у видавництві. Пробував себе в «айті-галузі», але зрозумів, що це не моє. Після роботи йшов на репетицію. Додому повертався пізно. Дружина, ви розумієте, була «рада» (усміхається. - Авт.). Хлопці з команди теж поодружувалися... Треба було думати, що робити далі. Я зателефонував організатору Галицької ліги КВН у Львові Сергію Дзядику, і сказав, що братиму участь у КВН. На той час створив нову команду, яка називалася «Перша сільська збірна». У ній грав лише я. Рішення виникло спонтанно. Я зателефонував додому, попросив маму, щоби передала автобусом кирзові чоботи, сорочку, батькову кепку... Мій перший виступ відбувся у березні 2012 р. Я виграв у чверть фіналі. Потім мене почали запрошувати в інші ліги Західної України. 

- Образ Володьки ви самі придумали? Кирзаки-Geox, які дихають...

- Так. Команда з однієї людини це незвично, але я розумів, що глядача треба чимось дивувати. Тож запросив на кілька виїздів свого рідного брата (показує фото в телефоні. - Авт.). Брат за освітою фізик, але погодився на експеримент. Я йому сказав: «Василю, на сцені будеш мовчати. Щоб у тебе руки не тряслися» (усміхається. - Авт.). Мама знайшла ще одну таку сорочку, чоботи 45-го розміру позичила у сусідки... Брат допомагав мені грати одну-дві мініатюри. На цьому його сценічна діяльність закінчувалася. Пригадую, ми грали у Тернополі. У залі — близько тисячі людей. Це нові емоції, яких не отримаєш у буденному житті. А ось чоботи своє віджили... Порвалася підошва. Я заніс їх у майстерню. Чуваки, які там сиділи, кажуть: «Нє, ми такого не ремонтуємо». Хотів їхати купляти нові. Мій брат знайшов на горищі старі кирзаки. Вони ідеально підійшли. 

- Я так розумію, з цим образом вас і запросили на телебачення. Маєте улюблений жарт? 

- «В селі Бандерівці Львівської області  дотепер стоїть пам’ятник Леніну. Кожної неділі після служби Божої селяни збираються біля нього, читають вірші Шевченка, співають повстанських пісень. Пам’ятник вже пару разів просив, щоби його знесли. Але селяни відмовляються...». Після «Першої сільської збірної» мене запросили у команду V.I.P. Тернопіль. Ми зіграли у вищій українській лізі, де в журі сидів Зеленський, а ведучим був Масляков. Після цього мене запросили у телепроект «Країна У».

- Ви там граєте сільського хлопця, а Танька, з якою зустрічаєтеся — з Тернополя. І ніхто не розуміє, що вас поєднує... 

- Можливо, міським дівчатам набридли ці міські хлопці, які одягають звужені джинси і сумки, більші, ніж у них (усміхається. - Авт.). Деколи їх тягне на експеримент — екзотику. Таньку потягнуло до Володьки, і він їй сподобався. В принципі ми самі не розуміємо, чого вони тримаються купи. Так склалося у житті. З Тетяною Песик (справжне ім’я Таньки з «Країни У». - Авт.) ми знайомі з 2008 р. Коли грали в КВН, не раз перетиналися. Багато людей думає, що Танька моя дружина...

- Відома фраза з «Країни У»: «Володька, не позорь мене...». Як вона з’явилася? 

- Вона народилася спонтанно на знімальному майданчику. І ми вирішили її використовувати у кожному зі скетчів хоча би раз. Ще одна смішна фраза: «Танька, будь нормальна»... Деякі мої знайомі так люблять Таньку і Володьку, що беруть на озброєння їхні фрази. Впізнають себе у цих героях. 

- Ви пробували свої сили у програмі «Розсміши коміка».  Зеленський вас впізнав. А ведучий запитував, чи не плануєте зіграти сільського інтелігента. Які у вас враження від програми та творчі плани? 

- В образі Володьки виграв 10 тисяч грн. І Зеленський, і Кошовий - звичайні люди, які нормально реагують на смішні жарти. Правда, багато теж залежить від залу - якщо він позитивно «заряджений», то і виступається легше. Поки що працюю над образом Володьки. Його потрібно розвивати. Можливо, з’явиться новий персонаж. Було б цікаво, якби батько Таньки був класичним інтелігентом - викладач університету, або вчитель старої тернопільської школи. Зараз розпочалася трансляція нового сезону «Країни У». Ще один проект, над яким працюю, буде називатися «Казки У». Я граю Чахлика Невмирущого, а Танька - Мар’ю Умілицю, що все вміє. 

- Важко вживатися у роль? У вас немає акторської освіти...

- Багато дав КВН — він навчив мене перевтілюватися на сцені. Були команди, які прогресували, інші -  відсіювалися. Природний відбір, як у Дарвіна. Є речі, які мені допомагають. Коли одягаю кирзаки, у мене змінюється хода, рухи. Все у житті залежить від нас. Знаю багато людей, які починали разом зі мною грати в КВН, але не бачили перспектив. Є команди, які зіграли одну-дві гри, і хотіли, щоби у них одразу були корпоративи. Я розумів, що треба рухатися далі. 

- У вашому житті є моменти, від яких перехоплює подих...

- Коли народжувалася моя молодша донечка, по телевізору показували «Країну У». Я реготав, що це ще одна дитина, яка народилася в «Країні У». Народження дітей — це той момент, від якого перехоплює подих... 

- А дружина розуміє ваші жарти, чи каже: «Будь серйозний!»...

- Вдома я переважно серйозний. Можливо, і забагато. Думаю, всі математики мають мати почуття гумору. Вивчити усі ці формули,  пропустити їх через себе, з розумінням, що на 90 % усе це не знадобиться у реальному житті - без почуття гумору тут не обійтися. Деколи моя дружина веселить мене більше, ніж я її. 

- Які у вас спогади з дитинства? На дискотеки у селі ходили?  

- До нашої «дискатэки» було три кілометри, а до сусідньої — сім. Як ви думаєте, куди ми з братом ходили? Правильно. До сусідньої. Яскравий спогад, ти повертаєшся о п’ятій ранку, бачиш хату, і чуєш, як батько клепає косу. Розумієш, спати ти не будеш. Два «зомбі» приходять додому, батько дає косу в руки і ти чухаєш на косовицю. Були буремні дев’яності. Чи не у кожній хаті гнали самогонку. Це була така розрахункова одиниця. Люди пололи буряки, і отримували за це цукор. Нас в сім’ї було троє пацанів - різниця в півтора роки, йшли один за одним, як по конвеєрі (усміхається. - Авт.). За те, що йшли на буряки, мама пообіцяла нам м’яча.  Але так і не купила.  Треба було купити взуття, бо швидко зношувалося, одяг, щось поїсти. Душевна рана залишилася на все життя (усміхається. - Авт.). 

- А ви балуєте своїх дітей?

- Життя - не балує... Треба робити так, щоби все в сім’ї було збалансовано. Але діти є діти: «Тато, коли ти купиш мамі машину», «Здається нам треба переїжджати на нову квартиру» (сміється. - Авт.)... Недавно старша донька знайшла на вулиці 10 копійок. Гордо віддає їх мені і каже: «Тато, скажи тим дядям, які платять тобі гроші, щоб платили менше, бо я вже теж гроші до хати приношу...». Моя годувальниця. Останнім часом рідко буваю вдома. Коли випадає можливість побути з дітьми, я щасливий! 

Розмовляла Сюзанна БОБКОВА.

Анекдот від Володьки...

Кохана, мені здається, що я ще не готовий до дітей. На що жінка відповідає: «Мушу тебе розчарувати. Літо закінчується. Ми мусимо забрати наших дітей від бабусі...». 

Довідка «ВЗ» 

Тарас Стадницький народився у 1983 р. на хуторі Лозові, поблизу села Боброїди (Жовківський район, що на Львівщині). Закінчив Львівський університет ім.І.Франка (факультет прикладної математики та інформатики). Одружений, має двох доньок — Олесю (4 роки 7 місяців) та Любу (1 рік 3 місяці). Дружина Ірина за фахом математик (інформатик). Познайомилися у студентському гуртожитку під час навчання.