ДЖАМАЛА: «Доведу усім, що українська мова не менш співоча, аніж англійська»

Джамала — гордість і промінчик світла на українській естраді. Максималістка у всьому: якщо новий альбом, то найякісніший, якщо перша роль у кіно, то найсерйозніша.

Нещодавно Джамала повернулася з Парижа, де презентувала французам не лише новинки українського кінематографа, а й досягнення наших модельєрів (носила виключно український одяг, улюблених дизайнерів Бічолли Тетрадзе та Лілії Літковської). Співачка розповіла “ВЗ” про кіно та сцену, французькі канікули та “Шлях додому”.

— Джамало, нещодавно у Львівській опері ви заспівали дуетом з батьком. Довго готували сюрприз шанувальникам?

— Не було ні репетицій, ні попередньої підготовки. Це спонтанне рішення. Зараз ми рідко бачимося. Тато приїхав у Львів на день, я зустріла його з потяга і кажу: “Знайшла тобі акордеон, зіграєш?” Він відмовлявся, бо не тримав акордеон в руках багато років, але я вмію переконувати (сміється. — О. Г.).

Півгодини порепетирували — і на сцену.

Я фанат свого батька, він музикант від Бога. За фахом диригент, вивчав у Ташкенті мелізматичний спів. Батько відіграв багато кримськотатарських весіль в Азії, а потім, коли наша сім’я повернулась в Україну, у Криму. Навчив мене любити, розуміти і відчувати музику усіх народів. Казав, що я повинна однаково добре знати українські, азербайджанські, вірменські, татарські пісні…

— Батько досі займається музикою?

— Тільки для власного задоволення, так само, як і мама (вона викладач-піаніст, вже на пенсії). Мають сад, вирощують інжир, хурму, гранат… Батьки щороку збирають урожай фруктів, возять їх на ринок.

— Рідні вам розповідають, як змінилося життя у Криму за останній рік?

— Це болюча тема. По-перше, батьки тяжко переживають неможливість бачитися зі мною. По-друге, у нас є триповерховий будинок, свого роду невеличкий хостел у селі біля Алушти. Тут завжди було багато молоді, мої студентські друзі з консерваторії приїжджали сюди відпочивати. Це були невеликі заробітки, але дозволяли моїй сім’ї пережити зиму. Минулого року у серпні їздила до батьків — туристів на пляжах не було. З одного боку, нарешті можна розслабитися — тиша і багато вільного простору, а з іншого боку розумієш, що у кримському селі на зароблені кошти за літо люди живуть майже весь рік. По-третє, лякає рівень напруги між людьми. Моїй мамі на базарі кричать: «Твоя донька вештається з нацистами!». Мама на це спокійно відповідає, що була у Києві і нацистів не бачила… Важко повірити, що у сучасному суспільстві може відбуватися подібне, це ж наче кадри з радянського фільму періоду Другої світової.

— Батьки змінили громадянство?

— Змушені були. Інакше втратили би будинок. А у нас дідусь 86-річний. Там не існує іншого виходу, щоб зберегти житло: бо нерухомість є, а людини за документами нової влади немає… Хоча батьки тримались до останнього.

— Яка ситуація з кримськотатарськими ЗМІ?

— Їх закрили. Попри мітинги на Майдані, не вдалось врятувати ні телеканал ATR, ні радіо Meydan. Прикрили газету «Авдет» та журнал «Йилдиз» і навіть дитячий журнал «Арманчыкъ». Їх зникнення — удар по кримськотатарській культурі та мові. Тепер ЗМІ у Криму виключно російські.

— Кажуть, ви розпродуєте свої сукні, щоб зібрати кошти для Головного військового клінічного госпіталю.

— Так, наприклад, жовто-блакитна сукня від Бічолли Тетрадзе стала лотом у благодійному онлайн-аукціоні «Два добра». У ній я співала гімн України перед боєм Володимира Кличка з Повєткіним. Багато своїх сценічних костюмів виставила на продаж на Фейсбук-сторінці DRESSES FOR PEACE — кошти йдуть на допомогу вимушеним переселенцям із зони АТО.

Не хочу, щоб це сприймалося, наче Джамала вирішила показати свої плаття. Це є хорошим приводом нагадати людям, що у нас, окрім фешну і концертів, є ще й війна. І ми повинні підтримувати людей, завдяки яким можемо спокійно пити каву. Саме спілкування з нашими бійцями допомогло мені побороти внутрішнє почуття провини, що, мовляв, у країні війна, а ми концерти ро бимо. Солдат сказав мені: «Якщо ви припините співати — зникне наша культура і нам не буде за що боротися».

У нас не лише війна з агресором, а й з власною ментальністю. Мало одягти стрічки та вишиванки, потрібно почати слухати якісну українську музику. Щоразу підіймати планку культурного розвитку і не махати рукою: «Добре, що хоч так є». Чому у нас має бути «як вже є», коли може бути «як найкраще». Ми ж суперталановитий народ: скільки дали світові видатних співаків, композиторів, художників, акторів… Досить скиглити і випрошувати допомоги у Європи, маємо розраховувати тільки на себе. Українцям є чим пишатися, я в цьому вкотре переконалась у Парижі, де представляла фільм «Поводир» на «Днях українського кіно». Під час поїздки відкрила для себе двох молодих українських режисерів — Никона Романченка і Нарімана Алієва.

— На прем’єру «Поводиря» у Парижі ви поїхали без режисера Олеся Саніна та решти команди. Хвилювались?

— Страшенно, я була одна на розтерзання французів (сміється. — О. Г.). Зібрався повний зал. Після показу написала Олесеві Саніну, що прем’єра пройшла добре, а він відповів, що у нього в цей день народилася донька Надія.

— Плануєте акторську кар’єру?

— Пропонували ролі та сценарії, але наразі мене нічого не зацікавило настільки, як колись «Поводир». Фільм наново відкрив для мене події 20-30-х років ХХ ст. Щоб вжитися в роль Ольги, перечитала багато історичної літератури, дізналась, що кобзарі були не просто сліпими музикантами, а своєрідними журналістами, співцями правди.

Було б нечесно сказати, що я не побачила своїх помилок на екрані. Також вважаю, що історія Ольги не до кінця розкрита. Початково її місце в фільмі було вдвічі більшим, бо й сам фільм після монтажу тривав п’ять годин. Моя героїня — реальний персонаж! Справжня Ольга поїхала таки в Америку, повернулася до Пітера і похована біля Нью-Йорка.

— Зараз ви готуєте новий альбом. Пісня з фільму “Чому квіти мають очі” увійде туди?

— Можливо, як бонус-трек. Ця пісня виходила синглом. Новий альбом буде відрізнятися за звучанням від попередніх. Потужно звучатимуть ударні, дудук. Захотілося, щоб в альбомі було якомога більше пісень українською мовою. Доведу усім, що українська не менш співоча, аніж англійська мова. Працюю над розробкою українського соулу (вокальних джазових імпровізацій — О. Г.). Це складно: потрібно виточувати кожне слово, щоб не відбувалося зміщення наголосу, щоб українська мова звучала природно. Хочеться, щоб наша музика була інтегрована у світ. Щоб ми врешті відійшли від тієї музичної профанації, яка заповнює радіо­ефіри.

У новому альбомі обов’язково буде пісня “Шлях додому” — найкраща з написаних мною на цей момент. Мабуть, Львів є серцем України, бо саме тут я уперше заспівала про “шлях додому” і наново пережила цю пісню.

Зрозуміла, що дім там, де твоя родина, мова і культура. Де почуваєшся вільною і щасливою. Я вже зараз закохана у новий альбом, вклала у нього свої переживання жалю, радості і тривог. Такої відвертої Джамали ви ще не чули.

Довідка «ВЗ»

Джамала (справжнє ім’я — Сусана Джамаладінова) народилася 27 серпня 1983 р. у м. Ош (Киргизстан). У 1998 р.

закінчила музичну школу №1 в Алушті (клас фортепіано). А в 2001 р. — музичне училище ім. П. Чайковського в Сімферополі (клас оперного співу). Того ж року вступила до Музичної академії ім. П. Чайковського у Києві (клас оперного співу). Близько семи років була солісткою вокального квінтету Beauty band. Лауреат багатьох фестивалів, зокрема джазових. У 2009 р. перемогла у Міжнародному конкурсі молодих виконавців «Нова хвиля» (Юрмала, Латвія). У 2011-му була фавориткою національного відбору на «Євробачення», однак до Дюссельдорфа поїхала Міка Ньютон.