Передплата 2024 «Добрий господар»

Леонід Кантер: "Індіанки майя схожі на наших бабусь: ходять у народному одязі, пліткують біля будинків"

Режисер та мандрівник встановлює пам’ятники українським… табуретам

Київський режисер Леонід Кантер відомий тим, що знімає пригодницькі фільми та створює театральні постановки. Спробував себе й в письменницькому амплуа — видав першу книгу «З табуретом до океану». Літературну новинку презентував разом з документальним фільмом про революційні події на Близькому Сході, очевидцем яких був. Зараз режисер став добровольцем Нацгвардії, заодно знімає фільм про події на Донбасі. Про те, як завдяки мандрівкам став письменником, чому живе на хуторі та чим американська поліція відрізняється від української, Леонід розповів в інтерв’ю “ВЗ”.

— Леоніде, де минуло ваше дитинство і чи мріяли колись подорожувати світом?

— Моє дитинство пройшло на Троєщині у Києві. Тяга до подорожей розвинулась ще тоді, наприклад, плавав на вітрильнику з дорослими хлопцями у Київському водосховищі. У 12 років я пішов з дому — переїхав до бабусі, де тоді ніхто б мене не знайшов. У 14 років влаштувався заробляти гроші, подорожував сам, потім із друзями по Україні. Спробував автостопити, але в мене нічого не вийшло, і я на деякий час це залишив. За межі України, не враховуючи Росії, я не виїжджав до 23 років. Так було аж до Помаранчевої революції, коли ми з друзями вирішили, що треба інтегрувати Україну в світ.

— Тоді й виникла ідея вирушити “з табуретом до океану”?

— Історія з табуретом триває 10 років. У 2004 році сиділи з друзями на кухні, і я вигадав гру, яка полягає в тому, що 4 кухонні табурети треба віднести на 4 океани. Береш табурет, ідеш до узбережжя океану. В кінці ставиш “пам’ятник”, цементуючи ніжки табурета на узбережжі, чіпляєш український прапор. Мандрівки почались того ж року — вирушили з табуретом до Атлантичного океану. Дістались мису Горн — це найпівденніший пункт материка Південної Америки, розташований на острові Горн, що до півдня від Вогняної Землі, і відтепер там є слід українців. Ми їздили до Індійського океану та Північного Льодовитого. Остання подорож до Тихого океану, яка тривала понад рік — від Канади до Вогняної землі — лягла в основу книжки «З табуретом до океану». Ми пройшли понад 16 країн світу, через обидва американські континенти.

— Як реагували місцеві жителі на ваш задум?

— До нас ставились по-іншому, ніж до звичайних туристів. Ці мандрівки — не просто поїздки від точки «А» до точки «В», а ще й експедиції нашого вуличного театру. За кілька місяців до Помаранчевої революції ми створили проект «Коза» і їздили по Західній Україні з патріотичними вуличними виставами. Після революції з першим табуретом і виставами вирушили до Атлантики... Коли ми прибували в якесь нове місто — розігрували вистави, а люди підходили, з великим інтересом цікавились, запрошували в гості.

— Ваш табурет-мандрівник був один і той самий за усю подорож?

— Від самого початку були чотири табурети, і всі однакові. Передостанній табурет після усіх подорожей, транспортування і падінь був дуже знищений. Були й такі, які ми зламали чи загубили. Найголовніше те, що чотири українські табурети побували біля океанів і встановлені там як офіційні пам’ятники. У нас є документи, які засвідчили це.

— У мандрах було декілька друзів. Чому у книги лише два автори — ви та Павло Солодько?

— Книгу я написав самостійно за три роки. Два із них працював посилено, а в перший рік, не враховуючи самої мандрівки, робив записи і помітки. Павло Солодько — журналіст і мій близький друг, який організовував табуретні прес-конференції і фільми. Він не подорожував з нами, лише одного разу приєднався до нас у Мексиці. Але він є мозком нашої команди, тим, хто формулює всі ці речі. Решта команди теж зробила свій внесок, вони знімали фільми і робили фотовиставки.

— Який досвід від мандрівок став для вас найціннішим?

— Подорожувати — завжди безцінно. Але для мене Канада, США чи консервативні європейські країни — це нудно. Те, що там побачиш, навряд чи здивує і виведе на новий щабель. Як на мене, духовний розвиток людини відбувається, коли стикаєшся з чимось несподіваним, таким, що твій мозок не може опанувати. Цим “несподіваним” є країни так званого третього світу. Це країни, де ти не порушуєш закони кожні п’ять хвилин. Наприклад, там можна їздити в кузовах автомобілів, по 20 чоловік.

Є багато країн, які нічим не відрізняються одна від одної. Наприклад, у Тибеті та Болівії — однакові одяг, люди, клімат, будівлі. Індіанки майя страшенно схожі на наших бабусь: вони ходять у народному одязі, сидять і пліткують біля під’їздів будинків. У Мексиці є вихід до океану — та частина схожа на наш Крим, є гірська частина, яка нагадує Карпати, є містечка і села, які також нагадують наші...

Особливо цікавий досвід від мандрівок, коли подорожуєш сам — ти більш відповідальний і зібраний, не покладаєшся ні на кого, окрім себе. Я так подорожував півроку. Змушений був спілкуватися із місцевими людьми і завдяки цьому швидше опанував мову.

— Багато подорожуєте з маленькими донечками. Чи не ризиковано це?

— Ні, боюсь тільки того, що мої діти будуть обмежені в манд­рах. Боюся, що вони довго пробудуть з бабусею, в сенсі, що задовго сидітимуть на одному місці. Хотів би донести своїм дітям, що світ величезний, він не обмежується одним містом. Хочу, щоб на власні очі побачили крокодилів, пальми, все екзотичне, про що їм говорять у школі. Голов­не — навчити дітей любити світ, а потім вже абетки і рахувати.

— Чому у книзі «З табуретом до океану» стільки уваги приділяється поліції?

— Теми поліцейських вийшло так багато якраз через те, що з нами постійно перебували діти. Для них чомусь з дитинства поліцейський — це уособлення зла. Коли їдеш в машині, вони одразу кричать: «Дивіться, це поліція! Ховайтеся!». Просто у багатьох країнах дітям не можна їздити у вантажівках додатковими пасажирами, не можна сідати на переднє сидіння, не можна відійти від батьків, якщо є поліцейський. Тому у книзі часто описуються такі перешкоди, пов’язані саме з поліцією. Лише один раз на всю книгу з’являється добрий правоохоронець. І то це божевільний американський поліцейський, який пішов у поліцію, бо страшенно любить їздити з перевищенням швидкості. Робота дає йому таку можливість, адже він працює у штаті, де немає злочинності, і може ганяти на високій швидкості.

Під час мандрівок через незнання законів я тричі опинявся за ґратами у трьох різних країнах.

Кульмінаційною подією подорожі по Південній Америці стало народження молодшої дочки. Це ще одна пригода, яка в той момент здавалась аж ніяк не веселою. Уявіть собі, нам потрібно було дістатись до лікарні, пояснити усе іспанською мовою, та ще й на Вогняній землі і без грошей. Діана не доїхала до аргентинського пологового будинку і народила в таксі, прямо у мене на руках. Назвали доньку Патагонією, на честь місцевості, де народилась.

— З дружиною та дітьми живете не в столиці, а в мистецькому поселенні поблизу Батурина. Чому?

— Для мене міста дуже брудні, і я не бажав би своїм дітям жити в місті. Це бруд, неприємний запах, відсутність спілкування із живим природним світом. Наважився на переїзд після мандрівки до Льодовитого океану. Побачив Норвегію — країну багатих людей, які мають все, що їм потрібно для життя. І що роблять її мешканці? Поселяються на окремих хуторах і живуть в своє задоволення, мандруючи одне до одного в гості. Тоді подумав: «Україна величезна. Не потрібно багато грошей, щоб поселитися на хуторі». Так і зробив — переїхав на хутір Обирок. Був тоді вже одружений, але ще без дітей. На хуторі топив собі пічечку і працював над книгою. Ніхто не турбує, немає стресу, що треба платити якусь оренду, кудись бігти, щось заробляти чи бігом продавати. Твориш не для того, щоб створити якийсь комерційний продукт, а можеш просто для душі займатися цим. У місті це неможливо, воно вимагає комерційного продукту.

Довідка «ВЗ»

Леонід Кантер народився 27 липня 1981 р. у Києві. Закінчив Київський природничо-науковий ліцей №145. Отримав вищу освіту за спеціальністю актор театру та кіно, ведучий телепрограм. Заснував кіностудію «Лізард філмс». Студія зняла 50 короткометражних, кілька повнометражних та документальних стрічок. У 2004 році вигадав гру «З табуретом до океану» — звичайні табурети з кухні віднести на береги чотирьох океанів, побіжно розігруючи вуличні вистави, знімаючи фільми та пишучи книжки. Ініціював чотири мистецькі експедиції до Атлантичного, Індійського, Північного льодовитого та Тихого океанів.

У 2007 році Леонід Кантер створив мистецький хутір Обирок. Творче поселення, де збирає друзів з усього світу, організовує фестивалі, творчі школи та народні свята. Одружений із Діаною Карпенко-Кантер, виховують двох доньок: 6-річну Магдалену й 3-річну Патагонію.