Лев Рубінштейн: «Я забув, як люди з протилежними точками зору розмовляють із взаємоповагою»

Російська збірна літераторів на львівському Форумі видавців цьогоріч була незначна — зникли російські видавництва, які за свій кошт везли письменників. Проте кілька письменників все ж наважились власними силами приїхати у країну, де владу, за переконаннями російських ЗМІ, захопила “фашистcька хунта”. Серед них — гучні і вагомі для російської культури імена: поет Лев Рубінштейн, письменник та журналіст Ігор Свинаренко, художник і письменник Андрій Більжо, поет і перекладач Дмитро Кузьмін.

Жоден з них не відмовився від розмов на болючі теми. “Не перебуваю на утриманні у держави, я письменник-самітник, тому можу говорити усе, що думаю”, — сказала Людмила Улицька. “Не ті вже часи щоб боятись”, — відрізав Лев Рубінштейн. Пан Рубінштейн, окрім текстів, віртуозно пересипаних тонких гумором, подарував прихильникам глибокі роздуми стосовно актуальних проблем.

— Леве Семеновичу, у вас дуже багаті тексти. Чи багато змін помічаєте у мові за останні роки...

— Те, що з мови зникають одні слова і народжуються інші — не настільки важливо. Найбільш катастрофічні, на мій погляд, зміни у соціальному мовленні — це абсолютне ігнорування первісних значень слів і неправильне їх використання... Особливо в риториці пропаганди. Словами користуються не як вмістилищем інформації, а як знаряддям для удару — камінням чи палицями, якими вас луплять по голові. Мовою почали користуватись дуже інструментально в сукупності з виплесками агресії. Я телевізор не дивлюсь не тому, що боюсь повірити у те, що там говорять, а тому, що мені стає фізично погано від цього.

Але в ті рідкісні моменти, коли все таки вмикаю телевізор, бачу, що “у Києві править фашистська хунта” — вживається, наче одне слово, позичене з книжок часів Другої світової війни. Ведучі говорять одними і тими ж інтонаціями — дуже голосно, дуже накручено... Я ці інтонації пам’ятаю з дитинства: так на комунальній кухні бійки починались. Тоді теж не важливо було, що говорити, головне — як говорити. Згадайте, як розмовляє Жириновський. Це такий собі “голос з мого дитинства”, який приходив на кухню, встановлював свої порядки, тлумив усім посуд і обличчя й задоволений повертався у свою кімнату. Мовляв, зробив усе, що міг. Давно це було... Аж раптом ці голоси, ці інтонації знову звідкись взялися, і головне — вони досягають своєї мети.

— Вас у РФ називають “націоналзрадником”... Як ставитесь до цього поняття?

— Це продовження того, про що я щойно говорив. Це слово жодного значення у собі не несе. Бо постає питання, кого я зрадив і кому з тих, хто мене так називає, я присягав на вірність? А слово це, якщо вам відомо, позичене з книги “Майн Кампф” (автобіографічна праця Адольфа Гітлера, що перекладається як “Моя боротьба”. — “ВЗ”). Тому мені набагато важливіше, ким мене вважають в Росії мої друзі та знайомі, а вони мене вважають людиною, що чудово співає і паскудно пише.

— Ви були на публічній дискусії з приводу бойкоту російських видавництв на Форумі. Які враження зостались?

— Після того градусу взаємної жорстокості, який спостерігаю на батьківщині, я практично забув, як це, коли люди з протилежними точками зору розмовляють з взаємоповагою. Не було ні криків, ні прокльонів, ні «зрадників»... Мені не подобається, коли бойкотують книги. Я про це сказав, і мене вислухали.

— Яке місце у вашій творчості займає єврейська тема?

— Невелике. Звичайно, я ріс у СССР і мені не давали особливо забути про моє походження. Але ця тема залишилась хіба що в описах мого дитинства у Москві, якихось сцен дворових бійок.

- Як ставитесь до пропутінських “підписантів” серед культурних діячів. Чи вірять вони у те, під чим підписувались?

— Пригадайте текст, під яким вони підписались. “Задля збереження культурних зв’язків з братським українським народом...” Текст пафосний і казенний, але загалом нормальний... Якби не одне коротке речення в кінці: “Саме тому я підтримую дії нашого президента”. Така маленька штука, яка перевертає з ніг на голову увесь текст. Якщо б ця фраза звучала: “Саме тому я НЕ підтримую дії президента”, — я б і сам під цим підписався.

При цьому є люди щирі у своїх намірах — гадають, що допомагають державі, і не думають про масштаби усього цього. Діють за принципом: начальство підтримує їх, то чому б і їм не підтримати начальство. Звісно, усе це з психологічної точки зору “крепостные артисты”. Але були й люди, які мене дуже засмутили, адже ми були в приятельських стосунках. Особливо було неприємно, коли деякі з них почали пояснювати свої дії...

Може, намагались пояснити щось самим собі. Було у тих списках і багато пристойних людей, які матеріально залежать від держави (не хочу називати імен) і намагалися вберегти свої театральні та інші колективи: сьогодні він не підписав листа, а завтра не виплатять зарплати оркестру, не дозволять виїхати на закордонні гастролі тощо. Але, правду кажучи, не ті вже часи, щоб боятись. І якщо би хоч раз так звана культурна еліта виявила солідарність — нічого страшного б не сталось.