Наталка ПОЛОВИНКА: «У Росії є мислячі люди. Вірю, що вони вийдуть на площі, як ми вийшли на Майдан»

“У віддаленому гуцульському хуторі у розвалених хижах доживають віку два брати. Вони — люті вороги. Ненависть роздирає їхні тіла болячками. Але брати ще мають шанс на останню сповідь — у село приходить письменниця, яка одне за одним розмотує клубок долі Войтка та Станіслава. Письменниця знаходить причину ненависті братів та виносить вердикт — одному з них доведеться померти”. Це сюжет українського фільму “Брати. Остання сповідь”, який завоював нагороду кінокритиків на ХХХVI Московському міжнародному кінофестивалі. А виконавиці головної ролі — львівській акторці Наталці Половинці — забезпечив статуетку «Срібний Георгій» за найкраще виконання жіночої ролі. В українському прокаті стрічка з’явиться восени, а поки що говоримо про адаптацію скандинавського сюжету до українських реалій, екстремальні карпатські зйомки та прийом наших артистів у Москві.

— Пані Наталіє, вас першою затвердили на роль у фільмі. Працювали до того з режисером Вікторією Трофименко?

— Знайомі не були. Менеджер по акторах запропонувала Вікторії Трофименко подивитись мій концерт в “Ютубі”. На той час режисер вже передивилась чи не всіх акторів державних академічних театрів Києва і Західної України. Коли мене запросили у Київ, вирішила спершу як слід перечитати сценарій... І він мене зачепив. Зрозуміла, що це повинна бути філософська стрічка, фільм-притча.

— Чи не хвилювались, що скандинавський роман «Джмелиний мед», за мотивами якого знято фільм, не підійде до українських реалій?

— Побоювання було. Гуцульщина (зйомки фільму велися в карпатському селищі Синевирська Поляна) — дуже світлий впорядкований край. А книга Торґні Ліндґрена насичена похмурим колоритом, обтяжена темними сторонами життя. Підкреслюється переживання фізіологічних недугів двома братами… Але мене переконала мужність Вікторії як художника. У ній є риса, яка мені імпонує, — абсолютна відсутність «бабськості». Режисер витягла з книги ідею і дала їй можливість жити на гуцульських теренах.

— Що було найскладнішим у зйомках?

— Коли приїхали актори, якраз добудовувалась дерев’яна 400-сходова дорога на гору — попередню кам’яну змив дощ. Власне щоденний підйом цією дорогою був найважчим у зйомках. Пригадую, деремось ми на гору, а збоку стежкою легко чимчикує дідусь — дуже колоритний, у капелюсі з п’юрком. Підійшов до мене, почав знайомитись. Розповів, що живе на горі ще вище, аніж місце зйомки. Йому — 82 роки, а він двічі на тиждень спускається до магазину в село і щонеділі до церкви.

Ця місцина біля Синевиру стала для мене відкриттям — там настільки холодне літо, що яблука не встигають достигати. Ми знімали місяць влітку і місяць взимку. Взимку холод був страшний, а у фільмі є моменти, де треба було в нічній сорочці ходити. Найекстремальнішою була сцена, коли біжу боса за Святим Христофором — снігу по пояс, зверху намерзла крижана кірка, крізь яку час від часу провалювалась і ранила ноги. Потім мене так відігрівали самогонкою, що я йшла й співала на цілі гори (сміється. — О. Г.).

— У вашого чоловіка — актора теат­ру ім. Леся Курбаса Олега Цьони — багатий досвід у кіно. Допомагав порадами?

— Після першого ж дня зйомок подзвонила до чоловіка, мовляв, у мене нічого не виходить. Олег сказав, що чути нічого подібного не хоче, — щоб наступного дня я виходила на майданчик і промовляла текст. У книзі моя героїня холодно, без співчуття, вислуховує сповідь братів. Фільм більш адаптований до нашого менталітету, містить співпереживання трагедії братів. Проте збереглась строгість та раціональність побудови сюжету, адже це притча. Така пасивність була для мене незвичною — на театральній сцені звикла до динаміки. Тому порада чоловіка мені дуже допомогла: я відпустила ситуацію, зняла гру до нуля, і образ письменниці нанісся на мене як сніг. Адже коли ти на сцені — ти граєш, а в кіно — живеш.

— Чи сподівались, що фільм отримає високу відзнаку кінокритиків, а вас визнають найкращою акторкою?

— Знала, що буде непосередній фільм, прогресивний крок для україн­ського кіно. Але вже коли стрічку відібрали на конкурс Московського фестивалю, виникло побоювання: чи не вибрали фільм тому, що там “хохли одні одних ненавидять”? Коли сіли з Вікторією радитись, їхати чи ні, то першою реакцією було не їхати. Тим паче, за кілька днів до того збили літак над Луганськом. Подзвонила Вікторія і сказала, що не їдемо. Але ввечері, перед самим від’їздом, приходить смс: “Їдемо”. Не хотілося, щоб сюжет потрактували неправильно. Мораль стрічки у тому, що люди не мають права на вій­ну, на ненависть, що лють — руйнує, зжирає зсередини... Ми їхали напружені, гострі як ніж — я, Вікторія і двоє чоловіків-продюсерів. Вирішили, що говоритимемо відверто про ситуацію в країні, наполягатимемо на звільненні режисера Олега Сєнцова (кримський режисер, україн­ський громадський активіст, утримується за буцімто терористичну діяльність у Лефортовській тюрмі. — О. Г.). Одразу була домовленість, що на червону доріжку та святкування не підемо.

— Як реагувала публіка у кінозалі на фільм?

— Коли ми прийшли на прес-показ, я дивилася фільм вперше не тільки на великому екрані, а взагалі. Стрічка мене вразила. Ледве стримувала сльози... А глядачі — не стримували, ридали. На прес-конференції першим запитанням було: “Як ви передбачили війну між двома братами — російським і українським?”. Тон був такий, наче вони вибачалися. Звісно, крихта журналістів — це не вся Росія. Але відчула полегшення. Бо ж їхала я у ворожий стан в надії зустріти бодай п’ятеро мислячих людей, котрі розуміють, що насправді у нас відбувається. Зустріла їх більше. Після інтерв’ю мені дякували зі сльозами на очах... І додавали: “Але що від нас залежить?”. Тому наступні інтерв’ю я починала з того, що від кожного залежить. Що на Майдані ми побачили, які ми великі, людяні, витривалі. Що любов, віра і дух — те, на чому ми повинні триматися. Щоправда, згадки про Майдан і події в Україні потім вирізали. У російських мас-медіа вийшли лише ті шматочки, які стосуються ролі та фільму.

— Як гадаєте, чи є у відзначенні фільму “Брати” політичний підтекст, спроба згладити українофобські висловлювання Микити Михалкова?

— Думаю, підтекстів немає. На цьому наголосили критики. В неофіційній обстановці представники преси казали, що наш фільм найкращий на фестивалі.

— Чому не були на врученні вам нагороди за найкраще виконання жіночої ролі?

— Наш фільм презентували першим на фестивалі. З Москви я одразу полетіла на гастролі до Вроцлава, а Вікторія вилетіла на фестиваль у Китай, де також представляли “Братів”. Нагороди забирав голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач. Він зі сцени озвучив вимогу звільнити Олега Сєнцова, і Михалков змушений був відповісти.

Після відвідин фестивалю у Москві та розмов з поляками у Вроцлаві в мене вселилась надія, що ця війна буде недовгою. Тим паче, коли бачу невеличкі групки протестувальників у Москві: як відчайдушно вони кидаються під руки поліції. Це лише перші спалахи. Я точно знаю, що мислячих у Росії більше. Нехай стихне збройне протистояння, і ці люди вийдуть обстою­вати гідність на площі, як ми вийшли на Майдан.

Довідка «ВЗ»

Наталія Половинка — акторка, співачка, педагог, лауреат Шевченківської премії. Народилась 27 липня 1965 року в селі Ольгополі на Вінниччині. Закінчила Вінницьке музичне училище ім. Миколи Леонтовича та Львівську державну консерваторію ім. Миколи Лисенка (клас фортепіано). З 1988-го по 2007 рік — актриса та музичний керівник Театру імені Леся Курбаса. 2001 року спільно з режисером Сергієм Ковалевичем Наталія Половинка засновує міжнародний мистецький центр «Майстерня пісні», досліджує традицію церковних наспівів. З 2008 року — солістка та педагог Державної академічної чоловічої хорової капели хлопчиків та юнаків «Дударик». Веде майстерні голосу та співу в Колумбійському, Пенсильванському, Єльському університетах (США), Уельському університеті (Велика Британія), вона педагог студії «Ательє» Міжнародного інституту Єжи Ґротовського (Польща). У 2010 році Наталія Половинка створює Львівський муніципальний театральний, художньо-дослідницький та освітній центр «Слово і голос». Живе у Львові. Заміжня, виховує доч­ку Ганну.