«Все так не буде!»

Хоча в Україні не до сміху, людей гуртують розсудливість і дотепність. Бо що жартома сказано, те всерйоз задумано, вважає Богдан Рибка (на фото), ім’я якого у галичан асоціюється з потішним образом пана Дзюня із театру-студії «Не журись!». Хто ж не пам’ятає його дотепних жартів з коханкою пані Стасею (Остап Федоришин)?! Кілька років тому сценічний партнер пішов у політику, і пан Дзюньо розважає народ з новою “коханкою” — пані Мірцею.

Щоправда, мало хто знає: Богдан Богданович лише на сцені одягає маску підстаркуватого галицького батяра, у житті він — серйозний чоловік. Крім фаху артиста розважального жанру, працює лікарем-психіатром. Як почувається у двох абсолютно протилежних професіях? Якою бачить Україну? Чи побачить глядач нову виставу за участі пана Дзюня? Про це — у розмові з Богданом Рибкою.

— Богдане Богдановичу, чому ви обрали такі різні професії?

— Виріс за кулісами — батьки працювали в Театрі опери: мама — білетером, тато — кравцем. Мене цікавило все: як актори гримуються, розспівуються. По надцять разів передивлявся вистави, а вдома зображував персонажів. Особливо подобалися комедійні мізансцени. Коли запитували: «Ким хочеш стати?», з гордістю відповідав: «Артистом». А батьки не уявляли мене актором. Особливо проти цього була мама. Адже все життя пропрацювала в театрі і знала життя митців. Вона казала: «Добре, сину, якщо над тобою «засвітиться» зірка, і знайдеш себе в мистецтві. А якщо зірка «не засвітиться»?! Краще обрати серйозніший фах».

Як мені цього не хотілося, але послухався батьків і закінчив медучилище. Три роки працював помічником анестезіолога. Вступив до медінституту. Мені дуже подобалися лекції з психіатрії доцента Олександра Слободяника. Саме він зронив зерно у вибір моєї майбутньої спеціальності. Добре, коли доля зводить з людиною, яка допомагає скерувати у русло, яке тобі до душі.

У лікарні працюю 31 рік, лікар-психіатр вищої категорії. Однак це не заважало все життя у вільний час грати на сцені, зокрема в естрадному театрі «Не журись!». У 1992 році вступив до Національної спілки театральних діячів України.

— Як сценічний образ пана Дзюня впливає на ставлення до вас пацієнтів?

— Вони цим гордяться. Якось лікарі підслухали розмову між двома хворими. Один другому каже: «Знаєш, хто мене лікує? Сам… пан Дзюньо. Його навіть по телевізії показують, — отак-то!». Часто на вулиці чую услід: «Дивись, пан Дзюньо пішов».

— Чи доводиться використовувати акторські здібності у стосунках з пацієнтами?

— Добрий психіатр має бути добрим актором. Працюю зі своєрідним контингентом хворих. Кожна людина — індивідуум. Якщо не знайдеш до неї підходу, не підбереш «ключ», вона не «розкриється» зсередини. Відтак важче оздоровити її психіку. Тому доводиться грати. Піґулки піґулками, а перш за все лікує… слово. Як писав Шекспір, світ — театр, і всі ми в ньому — актори. Кожен з нас грає свою роль.

— Чи існує дотичність між психіатрією та мистецтвом?

— Тішуся, що маю куди «втекти». На сцені відпочиваю від медицини, а в медицині — від акторства. Одноманітність втомлює. Мабуть, так само, як і моїх колег-лікарів. Адже серед них теж чимало художників, фотомитців, письменників, поетів.

От пан Дзюньо і Богдан Рибка — це два в одному. Обидва — оптимісти. Люб­лять робити жінкам компліменти, де треба — пожартувати, потішити або забавити людей. Щоправда, пан Дзюньо — старий «кавалір», має двох коханок, а Богдан Рибка — одну дружину Надію, доньку Юлію (художник-дизайнер) і зятя-музиканта Олега. Донедавна 14 літ в мене прожив пудель Дзюньо.

Як кіноактор я знявся у 15-ти художніх фільмах. Під час зйомок «Украденого щастя», де виконував роль корчмаря, познайомився з Богданом Ступкою. Нещодавно «Білорусьфільм» відзняв стрічку «Вовче сонце» (там я зіграв роль німецького шпигуна). До речі, маю паспорт галицького батяра під номером «4», а під номером «1» — популярний співак Віктор Морозов.

— Чим запам’ятався вам театр-кабаре «Не журись!»?

— Ми були під крилом Спілки театральних діячів України. «Не журись!» працював у барикадному стилі і відкривав нові імена. Завдяки нашому театрові ставали більш популярними, зокрема, український бард Василь Жданкін, композитор Юрко Саєнко, гуморист Стефко Оробець, співаки Тарас Чубай, Орест Хома, Андрій Панчишин, Тризубий Стас. Сценарії концертів писалися авторами-«нежуристами» у стінах театру. До цього долучалися поет Богдан Стельмах, Остап Федоришин. З концертами об’їздили півсвіту. Відверто і сміливо жартували зі сцени (інші мистецькі колективи про таке хіба що мріяли). Ми часто говорили про недозволене владою. Наприклад, помістили на сцені радянський прапор, а під час вистави зверху я спускав ще й синьо-жовтий. Пані Стася кричала: «Пане Дзюньо, що ви робите?!». «Най звикають один до одного», — відповідав Дзюньо. У січні 1990-го наші актори першими винесли на сцену «вертеп» (тоді його ще забороняли). Пам’ятаю, як ми виходили на сцену з плакатами: «Голосуйте!» — і поруч прізвища В’ячеслава Чорновола, братів Горинів. Після того — з іншими плакатами: «Не голосуйте!» — і прізвища партократів. Чимало з них мали симпатії до нашого театру і, на щастя, сприймали це як жарт.

Ми придумали потішну сцену, коли пані Стася захорувала і прийшла до дохтора. Пан Дзюньо каже: «Буду вас бадати, роздягніться до половини». Вона й опустила спідню білизну. «Пані Стасю, нащо ви скинули майтки?». «Ви самі повіли, роздягнутися до половини, але не сказали, до якої…».

Ще одна сцена. Пан Дзюньо каже: «Йой, пані Стасю, вмираю. Хочу знати перед смертю, кілько разів ви мене зраджували?». Пані Стася робила паузу. Хотіла відповісти, скільки... Але задумливо повертала голову до пана Дзюня й перепитувала: «А як не вмрете?!».

Пам’ятаю, в Англії підходить до мене дівчина з діаспори. Дивиться на мій чималенький живіт і мовить: «Перепрошую, ми з колежанкою посперечалися на кухоль пива: у вас причіпний живіт чи правдивий?». «Правдивий», — кажу. Колежанки так втішилися, що обидві поставили мені по кухлю пива.

Легенда Львівського телебачення Роман Лемеха на одному з концертів оголосив мій виступ так: «Запрошую на сцену найкращого актора серед психіатрів і найкращого психіатра серед акторів». Я не розгубився і відповів у мікрофон жартівливо: «Тішуся, що мене оголосив найкращий диктор серед стоматологів і найкращий стоматолог серед дикторів». Роман Лемеха — випускник стоматологічного факультету Львівського медінституту.

Та все має здатність змінюватися: і Україна, і світ. Ми, на жаль, старіємо, — але не подумайте, що душею (сміється. — В. Ш.). Сучасний «Не журись!» тримається на концертах-солянках та «еротично-сексуальному» дуеті пана Дзюня і пані Стасі, яку постійно зраджує з пані Мірцею.

— Що, до речі, змінилося в житті цього львівського батяра відтоді, як з’явилася… нова коханка?

— З пані Мірцею (актриса Мирослава Сидор) познайомились років сім тому на… весіллі дітей одного з посадовців. Її і мене запросили… тамадою. Дивлюсь: пані Мірця працює «а-ля» «Не журись!». Оскільки мій давній партнер Остап Федоришин зай­нявся політикою, я освідчився пані Мірці у… творчому коханні. На що пані Стася мовила: «Як ся верну на сцену, будем ліпити… «любовний трикутник». Тілько то секрет. Боронь Боже, пані журналістко, нікому не кажіть! (сміє­ться. — В. Ш.).

Один мій знайомий любить жартувати, каже: «Пан Дзюньо змінив не партнерку, а орієнтацію». Якщо серйозно, з Мирославою мріємо створити «Львівське кабаре» (на жаль, нема спонсора), аби хоч трохи народ «забувся» від клопотів і проб­лем. Люди з почуттям гумору легше переносять невдачі, біди і довше живуть. Не журіться! Все так не буде. Україна винесе свій хрест на Голгофу і за свої страждання буде нагород­жена Богом.

З досьє «Леополіса»

Естрадний театр «Не журись!» (мистецький керівник — Віктор Морозов, директор — Остап Федоришин, режисер — Софія Кохмат) створений у Львові наприкінці 1988 року. Найбільшої популярності досягнув у 1988-1994 роках завдяки низці музично-театралізованих вистав, в яких гостро висміював комуністичну владу. Артисти співали заборонені тоді пісні українських січових стрільців, вояків УПА. 5 жовтня 1989 року зі сцени Львівської філармонії під час вистави «Повіяв вітер степовий» актори театру заспівали «Ще не вмерла України...», яка згодом стала Державним гімном незалежної України. Ймовірно, в радянські часи це було перше пуб­лічне виконання пісні.