ДЖАМАЛА: «Я готова кричати про свою незгоду з тим, що можна віддати Крим Росії!»

З відомою українською співачкою Джамалою ми зустрілися за кулісами музичної премії YUNA, яку вручали у Києві

Голосиста виконавиця була номінована у кількох категоріях, проте статуетки так і не отримала. На початку ексклюзивного інтерв’ю газеті «Високий Замок» Сусана поділилася своїми враженнями від YUNA. А згодом розповіла, наскільки сильно переживає анексію Криму, де живуть її найрідніші.

- YUNA — перша українська музична премія. І вже тому вона важлива. Але якщо її ігноруватимуть музиканти-лауреати, то кому потрібна така премія? Вона розвалиться… — розповідала Джамала журналістові «ВЗ». — Цього року YUNA вийшла премією однієї групи — «Океану Ельзи». А ця група не прийшла на нагородження... На будь-якій премії не менш важливі реакція, емоції того, хто її отримує. На YUNA цих емоцій не було… Це засмутило. Хоча премії отримали достойні артисти, сама церемонія не вдалася.

— На церемонії вручення премії YUNA ви виконали пісню-прем’єру «Чому квіти мають очі»…

— Цю пісню написала торік і присвятила історичним подіям в Україні початку 1930-х років, які екранізовані у фільмі Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі». У цьому фільмі зіграла головну жіночу роль. Невдовзі має відбутися прем’єра «Поводиря». Не дочекаюся. Це історичний фільм, в основу якого ліг страшний факт страти кобзарів під Харковом узимку 1934 року. Незабаром відбудеться прем’єра мого кліпу на пісню «Чому квіти мають очі». Відео ґрунтується на кадрах із фільму Олеся Саніна. Такого сильного відео у мене ще не було. Пісня через останні події в Україні зазвучала по-новому. Цю пісню присвячую й кримчанам, яким зараз дуже непросто…

— У Криму живуть найрідніші вам люди…

— Так, і мама з татом, і дідусь, і племінники… Найрідніші живуть у селі Малорєченське, що під Алуштою. Мама постійно розповідає мені тривожні новини з півострова. У них відімкнули українське телебачення. Об’єктивні новини можна черпати хіба що з Інтернету. Коли я виступала на недавньому недільному Народному вічі на Майдані і виконувала пісню рідною мовою, дуже надіялася, що хоча б завдяки онлайн-трансляціям мене почують і побачать мої рідні у Криму. Це була моя підтримка кримськотатарського народу.

— Окупацію і анексію Криму ви порівняли із фільмом «Аватар»…

— Цей фільм дуже повчальний. Усі захоплення, які відбувалися у світі, були незаконними. Захоплення продиктовані жагою до влади, грошей, помсти, вищості однієї нації над іншою… Пандора, де жили герої фільму «Аватар», — прекрасний світ. А для загарбників він — жахливий, а народ на’ві — монстри. Вони хотіли прийти на їхню землю і навести власний порядок. Усе це перегукується з подіями у Криму. Відчуваю себе представником на’ві, який зумів знайти свою гармонію навіть на шматочках гірської землі, яка, здавалося б, була не придатна для життя. Ми знайшли своє коріння. Його хочуть відтяти. Прийшли загарбники і перевернули все з ніг на голову...

Боляче переживаю все, що відбувається на моїй рідній землі. Стільки вже передумала, стільки переплакала… Заговорили ми на цю тему — і знову сльози на очі навертаються… Я готова кричати про свою незгоду з тим, що можна віддати Крим Росії! Якщо хтось висловлює мені свій жаль, мовляв: «Знаємо, що там живуть твої рідні. Як же ж шкода, що ми втратили Крим…» — хочеться вдарити таких людей! Не можна так говорити! Не можна до цього допустити! Це наче людина добровільно дозволила відрубати власну руку. В голові не вкладається, як у ХХІ столітті може коїтися таке небачене нахабство! Крим — це Україна! Був, є і буде! Спробуйте хоча б натякнути моєму 85-річному дідусеві, який все життя вирощує інжир, хурму, гранат, що йому треба кудись переселятися! Та він, радше, помре, прикриваючи грудьми свої дерева, ніж поїде жити до улюбленої внучки до Києва!

— Коли розпочиналися неправомірні дії російських військових у Криму, у вас не було бажання забрати рідних до Києва?

— Таке бажання було. Найбільше страшно за батьків, за дідуся… Але як тільки я починала про це говорити, у слухавці чула сміх… Може, найближчим часом вдасться хоча б на трохи забрати до Києва маму, бо їй зараз дуже важко, у першу чергу, психологічно. Хочу, щоб відволіклася від тамтешніх реалій. А про тата і дідуся мови не може бути. Вони готові боротися і боронитися. Не хочу навіть думати про те, що мій тато у 61 рік буде змушений стояти на передовій… Але він готовий до цього! Він надто тяжко повертався до свого дому…

— Ви народилися, коли ваша сім’я жила в депортації в Оші, в Киргизії. На рідну землю Джамаладінови повернулися, коли ви були ще зовсім маленькою. Ваш батько каже, що про цей переїзд можна книгу написати…

— Мій тато зі своєю сім’єю повертався не просто на рідний півострів, а конкретно у село Малорєченське, де жили його діди-прадіди. Коли татові було 22 роки і робив моїй мамі пропозицію руки і серця, казав: «Ми житимемо у Малорєченському». Звідки у молодого чоловіка була така впевненість? Тоді ж навіть мови не було про повернення кримських татар на півострів. 1984 року моя сім’я переїхала до Мелітополя. І тільки через кілька років — у рідне Малорєченське. Пригадую, малою відчувала несприйняття нас, кримських татар. Було дуже непросто. Але поступово життя мого народу у Криму почало внормовуватися. І от через 22 роки незалежності України, коли вже все нібито стало на свої місця, наші люди знову змушені страждати…

— Що розповідають рідні: наскільки багато у Криму людей, які радіють російському майбутньому півострова?

— Ні я, ні мої рідні таких кримчан не знаємо. Але є інше. Частина нашої родини живе у Москві. І мамі останні місяці доводиться переконувати рідних москвичів, що в Україні немає фашизму. Сперечатися з ними немає сенсу. Жалію цих людей, бо вони втратили зв’язок з реальністю. Вони — жертви майстерної пропаганди. Думка наших рідних з Москви може змінитися хіба що тоді, коли вони на собі відчують наслідки сумних російських реалій і негативного ставлення усього світу до політики Кремля. Одна з моїх тамтешніх сестер, яка працює в американській компанії, уже помітила зміни...

— Чи готові їхати зараз у Крим, давати концерти, проводити зустрічі з людьми, говорити з ними про те, що сталося і як із цим боротися?

— Повернулася із фестивалю тюркської музики у Туреччині, з міста Ескішехір, який є тамтешнім центром кримських татар. Там мала розмову з багатьма представниками мого народу. Казала їм, щоб підтримували свою Батьківщину, свій народ усіма засобами. Чим більше людей це буде робити, тим буде краще. Кримські татари мають відчувати підтримку, розуміти, що ми — сильний і дружній народ. Чи готова я зараз їхати у Крим? Не впевнена… Не думаю, що мене туди пустять з концертом.

— Ваш персональний стиль одягу пронизаний народними мотивами. Не можу не згадати і чудову синьо-жовту сукню від грузинського дизайнера Бічолли Тетрадзе, музою якого ви є. У цій сукні ви виконували Гімн України перед боєм Кличко-Повєткін. Такий одяг для підняття патріотичного духу?

— Можна й так сказати. Нам, українцям, бракує любові до самих себе, до всього свого. Ми охоче одягаємо сорочки і куртки з принтами американського прапора, а водночас соромимося кольорів свого прапора… Ми залюбки співали іншомовні пісні, і тільки за останні місяці вивчили і почали співати Гімн України. Чому для цього треба було пройти через такі страшні випробування?! Тільки після того, що всі ми пережили під час Революції гідності, нам стало милим наше, українське. Нарешті почали поважати самі себе. Якщо досі хтось не любить України, то краще нехай покине цю країну, переїде жити туди, де йому подобається. У сучасному світі для цього є безліч можливостей. Але якщо ти живеш тут, то будь добрий, люби Україну. Ти можеш не погоджуватися з чимось, боротися, протестувати, але любити свою країну зобов’язаний.

— Цього року ви демонстративно відмовилися відвідувати Український тиждень моди…

— Це були дні, коли в Криму відбувався ганебний референдум. Я не змогла б знайти у собі сили, щоб усміхатися, фотографуватися. А приходити із запухлими від сліз очима... Зрештою, не така вже я й важлива персона, щоб моя відмова відвідати UFW могла якось вплинути на проведення цієї події, яку я завжди підтримувала і буду підтримувати. Це велике діло для розвитку української моди.

— В Інтернеті з’явилася ініціатива: а чому б після всього, що сталося на Майдані і у Криму, Україні не відправити на «Євробачення-2014» замість Марічки Яремчук Джамалу…

— Я чула про це… Це було б несправедливо. Людина пройшла відбір. Є питання, чи вчинили справедливо щодо мене три роки тому, — ось цього я досі не знаю… Але факт є фактом. Я проти таких ініціатив.

Довідка «ВЗ»

Джамала (справжнє ім’я — Сусана Джамаладінова) народилася 27 серпня 1983 р. у м. Ош (Киргизстан). У 1998 р. закінчила музичну школу №1 в Алушті (клас фортепіано). А в 2001 р. — музичне училище ім. П. Чайковського в Сімферополі (клас оперного співу). Того ж року вступила до Музичної академії ім. П. Чайковського у Києві (клас оперного співу). Близько семи років була солісткою вокального квінтету Beauty band. Лауреат багатьох фестивалів, зокрема джазових. У 2009 р. перемогла у Міжнародному конкурсі молодих виконавців «Нова хвиля» (Юрмала, Латвія). У 2011-му була фавориткою національного відбору на «Євробачення», однак до Дюссельдорфа поїхала Міка Ньютон.