Василь ШКЛЯР: «Беркутівці» відчувають вищість людей, які борються за Україну. І за це ненавидять майданівців»

У революційній книгозбірні твір, який розповідає про визвольну боротьбу українського народу проти радянської влади у 1920-х роках, — один із найбільш затребуваних. У розмові з журналістом «ВЗ» Василь Шкляр поділився: через останні події в Україні його роман зазвучав по-новому.

— «Чорний ворон» справив враження на читача, особливо на молодь, — розповідає Василь Шкляр. — З презентацією цього роману у 2010-11 роках я бував по всій Україні: від Галичини — до Дніпропетровська та Одеси. Коли їздив, відчував протестні настрої людей. Зараз до мене на Майдані у Києві підходять люди і кажуть: «Вогонь з Холодного Яру таки повіяв по Україні». Ще рік-два тому, коли мене запитували, чи є у нас такі, як холодноярці, відповідав: «На жаль, поки що не бачу їх. Українців нищили на генному рівні, нищили їхню пам’ять. Національний характер уже модифікований». Водночас покладав надії на молодь, яка виросла за часів незалежності України. Саме ця молодь зараз каже своє слово.

Протягом останніх чотирьох років був величезний тиск на все українське: від мови — до соціальної сфери. Влада демонстративно принижувала національну гідність. І все дивилася, доки ж вони терпітимуть. Та, як виявилося, наш національний характер таки зберіг почуття гідності, яке прокинулося з новою, вибуховою силою.

— Розпочалися протести із обстоювання євроінтеграції України…

— Протестні настрої визрівали у широких громадських колах. Питання євроінтеграції об’єднало багатьох, уособило прагнення українців. Народ зрозумів, що стоїть на порозі: бути Україні чи не бути. З такою політикою усе йшло до повної деукраїнізації, до знищення обличчя України. Тому і стався вибух. Він безповоротний.

— Мирний протест переріс у силове криваве протистояння. Як, з огляду на все пережите, змінилися українці?

— За цей час люди зрозуміли, що з ними ніхто не розмовлятиме нарівні, що «діалог» можливий лише методами сили. Не було іншого виходу, ніж відповідати силою. Я покладав великі надії на шахтарів — як на людей, які мають мужність. Їм чи не найбільше годилося прийти на Майдан зі своїми касками — і доєднатися до протесту. Коли мене запитують, у чому різниця між західняками та східняками, відповідаю: якби, скажімо, у Донецьку почали бити дітей, почала проливатися кров молоді, галичани пішки пішли б туди і стали на захист людей. З того боку не бачимо такої готовності…

— Чому? Донецьк, Луганськ, Харків, Крим… Тамтешні українці зазомбовані, залякані?

— Національна свідомість там на нульовому рівні. Тамтешні люди у своїй більшості досі живуть в атмосфері Радянського Союзу: «совєтське» кіно, «совєтська» естрада… Попри все це, і на Схід дійшли протестні настрої. Щодо Харкова, то в голові не вкладається, як харків’яни могли обрати такого, як Кернес?! Здавалося б, за нього мала б проголосувати тільки його дружина, але ж ні… З іншого боку, революцію завжди творить меншість — найрозумніші, наймужніші люди.

— Раніше і письменники, і літературні критики скаржилися на те, що сучасній літературі бракує героя. Через останні події вислів «Слава Україні! Героям слава!» набув рис конкретних людей…

— Поява нових героїв — надія української нації. Наприклад, козак Михайло Гаврилюк — це уособлення українського лицаря навіть не сьогодення, а сторіч. Нас і раніше палили, нищили, і на мороз виводили… Знаємо це з легенд. А тепер на власні очі бачимо, як народжуються нові легенди. Скільки про майданівців написано віршів і пісень, скільки картин намальовано! Це наш сучасний фольклор. І ті, що стоять проти нас, беркутівці, на рівні підсвідомості, на рівні тваринного інстинкту відчувають вищість людей, які борються за Україну, які готові за неї померти. Це їх найбільше дратує. За це найбільше ненавидять майданівців. Тому-то з таким садизмом знущаються з тих, хто потрапляє до них у полон.

— Як ставитеся до радикалізації Майдану?

— Ці процеси — закономірні. Але за умов, які склалися, треба докласти максимум зусиль, щоб на Майдані була єдність. Розпорошення сил може зашкодити загальній боротьбі. Усе це вже проходили в нашій історії. І зараз будуть зрадники, які робитимуть все, щоб розсварити різні кола спротиву. Тому треба триматися купи. Коли скаржаться на те, що немає лідера, кажу, що сам собою він не з’явиться. Його має народити середовище.

— Вже майже три місяці країна щодня прокидається з очікуванням чогось страшного… Як ви особисто тримаєтеся?

— Найперше, роблю те, що вмію робити. І, якщо дасть Бог, ще цього року світ побачить мій новий роман. Надію у перемогу вселяє те, що бачу, хто серед майданівців, — це найкращі українські люди, інтелігенція, цвіт нації. Часто буваю на Майдані. Багато хто впізнає мене, ми розмовляємо. Майданівці запитують: «Що буде завтра?». Відповідаю, що буде перемога! Коли вона буде, цього не може сказати ніхто. Але вже те, що відбулося, має величезне значення для долі нашого народу. Жодна крапля пролитої крові не буває даремною.

— Розкажіть про ваш новий роман. Коли він вийде?

— Роман називатиметься «Маруся». Головна героїня — жінка, отаманша Маруся. Це історичний роман, напівгалицький — про Українську Галицьку Армію. Коли галичани улітку 1919 року перейшли Збруч, об’єдналися із Українською Наддніпрянською Армією. Це була зворушлива зустріч братів, які ніколи не бачили один одного. Об’єднані пішли разом на Київ… Надіюся, що приїду з «Марусею» до Львова на вересневий Форум видавців.

— У 2011 році ви відмовилися від Шевченківської премії на знак протесту проти міністра Дмитра Табачника. Як мають співіснувати з офіційною владою свідомі митці, культурні діячі зараз? Більшість із заходів до 200-ліття з дня народження Тараса Шевченка відбуваються на державному рівні, президент збільшив Шевченківську премію у п’ять разів…

— Це особиста справа кожного. Свого часу я намагався вплинути на деяких людей щодо ставлення до Шевченківської премії. Зрозумів, що то марна справа. Ця премія — не тільки гроші, а й статус. Був випадок, коли діти (депутати-«регіонали») одного поета, висунутого на Шевченківську премію, пропонували кожному члену Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка по такій сумі, яку становила нагорода... Людям самолюбивим вона дає самоутвердження, нехай воно й оманливе. Якщо мова про письменника, то його твори вводять у шкільну програму. А до всього — лауреат має гарантоване місце на Байковому кладовищі у Києві або ж на Личаківському цвинтарі у Львові…

А щодо шевченківських святкувань, то найбільшим святом для Тараса Шевченка з нагоди 200-ліття є Майдан, на якому справджуються його пророцтва. Тарас зараз із небес усміхається до українців.