Володимир ЛИС: «Українською мовою, холєра, можна творити класну літературу!»

Переді мною мав бесіду ще з двома журналістами, які після інтерв’ю купують книжки й просять письменника підписати... Пан Володимир мовчить про свої літературні плани, але не заперечує, що їх безліч. Протягом бесіди жартує, згадує анекдоти й ділиться припущеннями, радостями, переживаннями…

- Пане Володимире, розкажіть, які книжки мали на вас вплив у дитинстві?

— М’яко кажучи, я не в захваті від літератури, що формувала мене тоді. Це були неправильні, неправдиві історії: партизанські спогади, записки розвідників... І за таким чтивом я проводив години аж до тих пір, поки в 9 класі не натрапив на «Родинне вогнище» Євгена Гуцала. У цьому творі відкрив для себе історію звичайної сільської жінки, яка доглядає курей, поросят, несе в’язку хмизу, аби протопити хату… Дії відбувалися на Поділлі, а я мешкав на Поліссі, та все ж таки впізнав своїх маму й бабусю в цьому образі. Так от, я навіть хотів спочатку написати в журнал «Дніпро» про те, що література не може бути такою, як у Гуцала. Мовляв, де ж у такому творі романтика, героїка, приклад для інших… На щастя, не наважився тоді цього зробити, зате замислився, чи справді все так, як нас учили. А через декілька років підсів на твори Валерія Шевчука і зрозумів, що українською мовою, холєра, можна творити класну літературу! Гадаю, мої герої взяли багато від найяскравіших персонажів справжньої української літератури…

- А прототипи реальних людей у ваших творах є?

— Більше люблю слово «прообраз». Так, абсолютно кожна книга сплетена з чиїхось доль. Життєвий шлях — це стартовий майданчик, перший поштовх для письменника. Те ж «Століття Якова», у якому переплелися долі чотирьох людей: і мого діда, і односельця, і старожила Івана Ухи, ще одного чоловіка, який пережив концтабір…. Саме у розмовах з людьми, які я вів понад 30 років, «підслуховував» неймовірні сюжети. Наприклад, завжди думав, що Друга світова почалася для України 22 червня. Та ні ж! Німці вже у 39-му були на Волині та Галичині, понад 10 000 моїх етнічних побратимів брали участь у боях… Нацисти тоді захопили Володимир, дійшли аж до Ковеля. І це все реальні події, описані очевидцями. Те саме можна сказати й про новий роман «Соло для Соломії» — розширений документальний газетний матеріал з рубрики «Невигадані історії». Роман «Острів Сильвестра» народився із фрази іспанського письменника Каміло Хосе Села. Він сказав, що мріяв би написати книгу, в якій на самому початку головний герой чинить самогубство. Я 13 років мучився — де тут дія, де сюжет? Не знаю, чи Хосе написав цей роман, але я його мрію здійснив — зрозумів, що загальне життя не закінчується смертю однієї людини, й створив «Острів Сильвестра». Таким документальним, реалістичним підходом я завдячую журналістській діяльності.

- Але ви часто кажете, що журналістикою займались, бо не вистачало грошей…

— Це правда, що треба було заробляти на шматок хліба. З письменницького кошту в Україні навіть зараз прожити не виходить. Звичайно, «Клуб сімейного дозвілля», видавництво, з яким співпрацюю, платить невеликі, але хоча б якісь відсотки. Проте цього мало. А журналістика давала прибуток і умовно ділилася на дві частини. Перша — це життєві історії, моральна тематика, іноді щось суспільно-політичне, а друга — партійні тексти: реклама, конференції, з’їзди та інші непотрібні речі, за які платили більші гонорари. Рік навіть у волинській багатотиражці працював — постійні виробничі замітки, нічого нового. Не сподобалось і очолювати журналістські колективи, більше люблю керувати самим собою. Але ніколи не писав антиукраїнського, неправдивого, антинаціонального — тому совість маю чисту. Як тільки прийшла перебудова, я був першим, хто почав писати про несанкціоновані мітинги, про потребу перейменування вулиць, відкриття забутих імен. Період вісімдесятих років був для мене найкращим як для працівника ЗМІ. Тоді була неймовірна журналістика.

- А яка вона зараз?

— Як на мене — меркантильна і куплена. Що говорити, коли найавторитетніші видання часто публікують брехливе, «смажене», ну а люди, ясна річ, споживають. Тішуся, що вийшов на пенсію після сорока років, присвячених журналістиці, що вільний тепер від прес-конференцій, круглих столів, і можу собі спокійно писати. Відпускати з редакції не хотіли, але двічі в одну ріку не вступатиму. Зараз стільки тем для писання — нехай молоді практикуються.

- Чи є, на вашу думку, теми, які себе вичерпали і не актуальні для сучасної України?

— Писати можна про що завгодно. Інше питання, як писати. Грамотний читач не терпить, коли його зі сторінок книги повчають, адже процес виховання мусить бути обережним, непомітним. Якщо я впізнав якусь історію, асоціацію, спогад — значить, основна функція літератури виконана. Завжди розповідаю про лист від одного незнайомця з Луганська. Прочитавши «Століття Якова», він відчув себе українцем, почав спілкуватися нашою мовою. Це і є найвища для мене винагорода. Натомість один історик каже про той самий роман: «Усе добре, шкода тільки, що Яків — не вояк УПА, а ще в романі не відображено діяльності Просвіти». Ну вибачте, але це література, тут, як і в житті — передбачити неможливо. Або як запитують мене про головний образ книги «Соло для Соломії»: «Чому вона вчинила саме так, чому полюбила негідника?». Бо вона жінка! Вона так відчуває, навіть якщо двісті разів розуміє, що помиляється! Моя дружина Надія Гуменюк — відома письменниця, так от вона каже: «Сучасна література нічого не повинна відображати — кожен пише, як вважає за потрібне».

- А ви з пані Надією працюєте разом, поруч — чи більше цінуєте у творчості власний простір?

— Працюємо окремо, як дві суверенні держави. Це через те, що різні способи мислення, художньо-образні світи. Проте не забуваємо радитись, обов’язково вичитуємо чорнові варіанти наших творів, висловлюємо свою думку. Іноді Надія коротить мої тексти, каже, що є зайві кавалки. А я би був по-дурному амбітним, аби відкидав одразу такі зауваження. Взагалі, маючи дружину-письменницю, писати про долю жінок — велике нахабство. Але йде вже третій наклад «Соло для Соломії», на пошту приходять схвальні відгуки, а це значить, щось я таки вгадав.

- До речі, про пошту. Знаю, що ви уважно переглядаєте кожен лист, зберігаєте їх. Розкажіть, які послання справили найбільше враження.

— Дуже хорошого листа написав мені Анатолій Дімаров. Він прочитав «Століття Якова» і надіслав такий відгук: «Володимире, несу до суду позов. Маю 90 років, одне око, а ви змусили, не відриваючись, читати цілу добу». Цікавих висновків, прочитавши цей же роман, дійшов Олександр Мороз, відгукнувся щиро, приязно. А ще до мене в редакцію на Волині приходив Юрій Луценко. Він приніс на знак подяки пляшку віскі і сказав, що завдяки «Століттю Якова» йому вдалося на три ночі втекти з в’язниці.

Довідка «ВЗ»

Володимир Савович Лис — український журналіст, драматург, письменник. Народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згоран на Волині. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівенщини, у волинській молодіжці, завідував літературною частиною Рівенського музично-драматичного театру. У літературі дебютував як драматург, п’ять його п’єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо. Як прозаїк заявив про себе 1985 року. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Відомий також як народний синоптик. Його довгострокові прогнози на цілий рік неодноразово збувалися.

Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ.