Передплата 2024 ВЗ

«Це кричущий факт, яким влада показує, що вона – окупаційна»

Так професор Харківського університету Ігор Михайлин розцінив зруйнування меморіальної дошки Юрію Шевельову

Професор кафедри журналістики філологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Ігор Леонідович Михайлин — частий гість у Львові. Ми зустрілись з харківським професором на кафедрі нових медіа Франкового університету. Говорили не лише про перспективи сучасної журналістики, а й про життєві проблеми: безробіття, хабарництво, яке має глибокі історичні корені, та одіозну харківську владу — дует Кернеса-Добкіна, який послуговується в розмовах кримінальним жаргоном та ухвалює скандальні рішення. Ігор Михайлин — один з тих, хто виступав проти знесення у Харкові меморіальної дошки найвидатнішому українському мовознавцю XX ст., публіцисту, літературному та театральному критику Юрію Шевельову. Цей ганебний факт приголомшив усю Україну.

- Ігорю Леонідовичу, яка зараз атмосфера у Харкові, чим живуть пересічні харків’яни?

— У нас так само, як і у Західній Україні, важко знайти роботу, низькі зарплати. Харків’яни їдуть на заробітки до Росії, там пристойні заробітки. Роботу шукають переважно через особистісні контакти. У Харкові багато «човників», які возять з Росії продукти, зокрема консерви. Продають їх на вокзалі. Настрої у людей протестні. Цибуля коштувала ще торік 2,80, а цього року — 5-6 грн., картопля подорожчала удвічі.

- Як народ у Харкові виявляє своє невдоволення?

— Поки що на кухні (усміхається. — Авт.). Кухня для мене — символ, це простір, де люди обмінюються думками, а не місце для приготування їжі... В Україні немає лідера, який би організував людей. У Харкові був лідер — Арсен Аваков. Коли сфальсифікували вибори на користь Геннадія Кернеса, усім було зрозуміло, що ця перемога вкрадена. Тоді на майдан Свободи вийшло захищати свій вибір близько 50 тисяч людей. Це багато для Харкова. Та до масових протестів не дійшло. Остання бурхлива подія у Харкові — зруйнування дошки Шевельову. Я не був присутній на засіданні Харківської міської ради, де було ухвалено це рішення. Напередодні Харківське історико-філологічне товариство, яке я очолюю, подало дві заяви до мерії: одна — звернення до депутатів, друга — особисто до Геннадія Кернеса. Відповіді не отримав. Знищення дошки — це кричущий факт, яким влада показує, що вона — окупаційна, завойовницька, що не зважає на українське населення. Ці люди говорять, що Шевельов — «пособник фашистов». У газеті «Україна молода» вийшла моя стаття, де я писав про сфальсифіковані факти його біографії. Шевельов — найвидатніший український мовознавець XX ст., лауреат Шевченківської премії, академік Національної АН України, почесний доктор багатьох закордонних університетів, зокрема і харківського. Інтерес до цієї особистості був підігрітий Оксаною Забужко, яка презентувала у Харкові листування з Шевельовим.

- На вашу думку, хто замовник зруйнування меморіальної дошки Шевельову?

— Кажуть, що «вони» (харківська влада. — Авт.) отримали наказ зверху, самі б на таке не наважилися. Цим хотіли сказати, що ми, українці, жодних прав тут не маємо. Не маємо можливості захистити свої інтере­си, свої ідеали, свою українську позицію. Про те, що існує коричнева чума і червона, тобто сталінізм і фашизм, Шевельов здогадався ще у 1941 році. Рада Європи прийняла це рішення у 2009 р. — про те, що між фашизмом і комунізмом різниці немає...

- Чому люди голосують за таких одіозних політиків, як Кернес та Добкін?

— За них ніхто не голосує, ці вибори сфальсифіковані. Коли представники дільничних комісій приїжджають здавати протоколи, їх відправляють за двері виправляти цифри. Усі ці махінації показували по телебаченню... Комісії сформовано з людей, які перебувають на державних посадах, бояться втратити роботу, заробіток. Вони — на службі у режиму, мусять виправдовувати довіру. Але є люди, яким нічого втрачати. Один із ініціаторів встановлення дошки Юрію Шевельову, професор Ігор Муромцев, покинув роботу в Харківському національному університеті імені Каразіна через те, що навчальний заклад не виступив публічно на захист свого почесного члена, а прийняв якусь компромісну ухвалу... Є частина людей біля державної «годівнички», які з неї годуються. Це резерв влади. Раніше конкуренцію Кернесу-Добкіну складали брати Протаси, але їм перешкоджали займатися бізнесом, і вони поїхали з Харкова до Києва. За цими одіозними керівниками, Кернесом і Добкіним, стоїть певна сила, і вони задовольняють ті кола, від імені яких виступають. З наукових праць, навіть зарубіжних експертів, які вивчають Україну, — зрозуміло, що у нас відбуває­ться зрощення криміналітету, влади й бізнесу...

- Який рівень освіти у харківських школах?

— У школах багато вакансій. Доходить до того, що деякі предмети просто не викладаються. Міністерство освіти закручує гайки і вимагає, аби в школах працювали люди лише з педагогічною освітою. Вони не приймають на роботу, наприклад, інженера, який би викладав фізику, або філолога на посаду вчителя культурології, історії культури... З одного боку, люди шукають роботу і не можуть її знайти, з іншого — вакансії існують, але їх не можуть отримати безробітні через безглузде законодавство.

- Часто звучать повідомлення про те, що то одного, то другого посадовця затримали на хабарі. У нас жодне питання неможливо вирішити, якщо фінансово не віддячити посадовій особі: чи це стосується дитячого садочка, чи лікарні... Як у Харкові?

— Люди уже не уявляють, що можуть прийти у державну установу і щось вирішити. Хоча досить одного покарати, двох, трьох... Ми успадкували російську систему управління, де існує кругова порука. Розімкнути це коло практично неможливо. Тягнеться цей досвід з часів Орди, яка формувала московську владу. Потрапивши у цей механізм, чесна людина не може у ньому залишатися чесною. Система руйнує людину і примушує працювати на себе. Категорія людини у нашій державі відсутня. У нас існує категорія державної машини... У 1888 році 17 жовтня під Харковом сталася аварія поїзда, мало не загинула царська родина. Прокурором Харківської губернії був юрист, письменник Анатолій Федорович Коні. Він провів розслідування і довів, що було допущено безліч порушень: перевищено швидкість поїзда, замість 14 вагонів було 20... Хоча хотіли все списати на терористичний акт. Коні доповідав самому імператору, але ніхто не був покараний...

— Як харків’яни ставляться до Юлії Тимошенко? Чи співчувають їй?

— По-різному ставляться. Є Харків комуністичний, проросійський. Комуністи купують щотижня 10 хвилин реклами на обласному державному радіо і розповідають, як добре жилося у Радянському Союзі... Є люди, які підтримують Тимошенко під лікарнею, а раніше — під Качанівською колонією. Ці люди не привезені силоміць, вони щиро їй співчувають і вважають, що вона постраждала безневинно. Коли про це робить сюжет канал Кернеса, йдуть репліки такого типу, що й інших в’язнів пускайте за кордон лікуватися. Або: ми всі терпимо нашу українську медицину, хай і вона терпить. Харків дуже різний...

- Яким бачите майбутнє української журналістики?

— Майбутнє української журналістики бачити не треба, треба бачити майбутнє України. Як тільки у нас з’явиться більше свободи в суспільстві, більше достатку, зміниться журналістика. Журналісти говоритимуть правду і не боятимуться за своє життя, за життя своїх родин, свій майновий стан. З’явиться більш заможна українська родина, яка зможе купувати книги, газети, журнали. Українець за 1990-ті роки відучений від читання книжок і преси. У нього не було можливості цього купувати. У нас існує ціле покоління, яке відучене читати лінійний текст у вигляді статей. Легенда, що це світова тенденція, — неправдива. Візьмемо як приклад Польщу. Тільки Інститут книги у сусідній державі видає до десятка журналів. Якщо людина зростатиме у своїй заможності, у неї з’явиться можливість зростати культурно. Поки перед людиною стоїть проблема, чим годувати родину, де жити, не може думати про те, щоб купити цікаву книжку, звернутися до якісного журналу чи газети...

— В інформаційний простір вкидається інформація, яку пересічній людині важко зрозуміти, відрізнити правду від брехні...

— Незважаючи на те, що у нас існує телебачення, радіо і ми, здавалося б, отримуємо купу інформації, з’являється все більше людей, які не сприймають цю інформацію, не можуть у ній розібратися. Людям потрібна аналітика й публіцистика, а їм нічого не пояснюють. Українці дичавіють і стають все більше необізнаними. Нам нав’язують концепцію інформативної журналістики, мовляв, публіцистика — це не журналістика. Насправді ми перебуваємо у стані інформаційної війни, від якої можемо захищатися тільки публіцистикою. Необхідно обстоювати категорію правди, добра, справедливості і захищатися від тієї брехні й історичної фальші, які йдуть з Москви...

З досьє «ВЗ»

Ігор Михайлин — літературознавець, доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики філологічного факультету Харківського національного університету імені Каразіна, голова Харківського історико-філологічного товариства. Народився 13 жовтня 1953 року у Харкові. У 1976 році закінчив філологічний факультет Харківського державного університету імені Горького. З 1976 року — викладач кафедри історії української літератури цього ж університету, з 1982 року — старший викладач, з 1986 — доцент, з 1994 — професор. З 2 лютого 1996 до 29 березня 2012 року — завідувач кафедри журналістики філологічного факультету Харківського національного університету імені Каразіна, згодом став професором цієї кафедри. У 2001 році Ігорю Михайлину присвоєно вчене звання професора кафедри журналістики. Михайлин — автор понад 425 праць, у тому числі 28 видань з історії української журналістики, історії української літератури, теорії журналістики, медіакритики. Виступає як публіцист і літературний критик.

Схожі новини