Анастасія ЗАВОРОТНЮК: «Няня» врятувала мене від депресії»

Про особисте і творче життя Анастасія Заворотнюк розповіла журналісту “ВЗ” під час зйомок телешоу “Як дві краплі” на телеканалі “Україна”, в якому актриса “грає першу скрипку” — виступає у ролі ведучої.

— Мені здається, що люди досі часто називають вас не Анастасією, а Вікою.

— Трапляються і такі випадки (сміється. — Г. Я.). А дехто навіть не додає “посаду” няня, і кличе просто Віка.

— Як ви потрапили у серіал?

— Випадково. І потрапила у важкий для мене час. Це як буває, коли людина дуже довго стукає у різні двері, а їй не відчиняють. Втомлюєшся стукати, пливеш за течією, і в один момент, зовсім несподівано, двері самі відчиняються.

— А чому важкий час? Ви ж працювали у Театрі Олега Табакова.

— Після закінчення школи-студії МХАТ потрапила на роботу у Театр Олега Табакова. Ніби все складалося непогано, навіть якісь цікаві ролі мені діставалися. Хтось із режисерів мене хотів бачити у своїй виставі, хтось — ні. Я з другого курсу грала і у МХАТі, і в інших театрах. Але, мабуть, це було не моє. Якось так важко йшло... Не бачила просування у професії. Не подумайте, що я у цьому когось звинувачую. Ні! Це не вина режисерів чи художніх керівників. Найімовірніше, сама не дотягувала до відповідного рівня. На той момент, коли практично відмовилася від усіх ролей у театрі, встигла побувати в Америці, яка мені дуже допомогла, і народити сина (Майкл народився у Лос-Анджелесі. — Г. Я.), ось тоді у моєму житті і з’явилася “Моя прекрасна няня”.

— А чим допомогла Америка?

— У цій країні я навчилася нічого не боя­тися. Коли продюсери від “Няні” мені зателефонували, ми з дітьми відпочивали в Анапі. Я кинула все і полетіла на проби. Не була впевнена, що все вирішиться позитивно. А продюсери відразу сказали: “Так. Це вона”.

— Який успіх приніс вам серіал, відомо всім. Чи можемо поговорити про особисте життя? Знаю, що ваш шлюб з Дмит­ром Стрюковим не склався...

— І слава Богу, що не склався! Не зламатися у тій ситуації, у якій тоді опинилася, допоміг мій внутрішній стержень. Бо ж у моїх жилах тече козацька кров! Може, її і не так багато, але має велику силу. Мені іноді складно дати раду самій зі собою (сміється. — Г. Я.). Хочу дати пораду жінкам, які мають намір розлучитися і розпочати самостійне життя. Якщо у вас є дитина або й навіть двоє дітей, треба д-о-о-бре подумати. Тому що одна річ, що ви емоційно готові до розлучення, і зовсім інша — матеріальна. Чи зможете самостійно втриматися на ногах?!

— На момент розлучення ви ніде не знімалися, не було ще “Няні”. Ви про це також тоді думали?

— Важко пережила той момент. Плакала. Але саме “Няня” мене врятувала. Я така вдячна цій ролі! Саме вона перевернула моє життя! Дякую серіалу насамперед за те, що після “Няні” у мене почалася справжня робота. Хоча мене лякали, коли закінчиться серіал, не матиму роботи. Мовляв, це така роль, що приклеїться до мене на все життя. Я працювала без вихідних на знімальному майданчику. Мріяла стати самостійною жінкою. Хотіла сама нести відповідальність за своїх дітей — і я цього досягла. До розлучення мої діти мали все — жили ми у заміському будинку, мали багато машин... Після розлучення не мала права змінити умови проживання своїх дітей.

— Мабуть, найважче ваше розлучення переживала старша донька Аня?

— Аня, звичайно, переживала. Їй було лише сім років, а вона вже тоді мені ставила дорослі запитання: “Ти зможеш сама? Тобі не буде важко?”.

— Якось в інтерв’ю ви сказали: “Якби не моя робота, я би давно була у дурдомі”.

— Казала. Це був дуже важкий період у моєму житті. Хоча не одна я така. Щонайменше 90 відсотків жінок кажуть те саме, коли розлучаються. А у мене розлучення було не просто хворою темою. Я повернулася з двома дітьми з Америки в Росію. Розумієте: в один момент змінила все у своєму житті?!

— Для чого було все покидати, якщо в Америці у вас був ще якийсь бізнес?

— Коли я переїхала до Чикаго, друзі навчили мене заробляти на нерухомості. Але Америка дала мені більше, ніж заробляння грошей. Вона відібрала у мене страх. Я ж у Москву приїхала з маленького міста Астрахані. А у Москві, як відомо, сльозам не вірять. Батьків поруч нема, подруги — ненадійні... Я всього боя­лася панічно. У Москві не розуміла, що життя — це задоволення. Коли я вийшла у Лос-Анджелесі з літака, мене зустрічали друзі. Навколо — стільки квітів. От тоді подумала: “Господи, яке ж це щастя, що я потрапила сюди!”. Перші півроку — це була терапія Америкою. Мені ніби все навколо нашіптувало: “Не бійся. Все у тебе вийде. Треба вірити у свої сили...”.

— Повірили у себе і почали себе любити?

— Мені простіше жити заради когось. Поки я не мала дітей, взагалі не розуміла, у чому сенс життя. Як тільки народилася донька — відбулася переоцінка цінностей.

— Материнство було спланованим і свідомим?

— Так, звичайно! Мені було 24 роки, коли Анічка народилася. Зараз їй 17 років.

— Ви так, не приховуючи, називаєте свій вік. Більшість зірок категорично не хочуть казати, скільки їм років.

— Та я пишаюся тим, що у мене така доросла блондинка! Аня — мій справжній друг! І я це високо ціную. Не розумію тих людей, які не хочуть розповідати про своїх дітей, і навіть приховують, що вони у них є. Я щаслива, що у мене двоє дітей. Ви зараз, мабуть, запитаєте, чи допомагала я Ані потрапити на телебачення. Випереджаючи запитання, присягаю, що не маю до її працевлаштування жодного відношення. Дізналася про це випадково. І подумала, що жовта преса усе це спеціально вигадала. Коли ж Аня мені зателефонувала і сказала, що їй запропонували роботу на телебаченні, я відразу ж наступного дня примчала на телеканал із запитанням: “Хто тут хоче, щоб моя донька у вас працювала? Їй лише 16! Ви розумієте, що вона нічого не вміє?! Вона вам все тут зіпсує, а ви потім мене в усьому будете звинувачувати!”. Вони мене вмовили, і ми з Анею півночі потім сиділи і вчилися, готувалися до ефіру.

— Тобто ви хотіли Аню зупинити, як свого часу це хотіла зробити ваша мама?

— О... Це не те слово. Мама моя — акт­риса. Вона не з розповідей знала, яка це важка професія, тому й була категорично проти.

— Але коли подивилася кілька серій “Няні”, зрозуміла, що могла вам нашкодити?

— Вона пишається мною, як і я своєю Анічкою. От мій тато з дитинства вірив у мене і завжди казав, що я буду актрисою. Та й ким іншим я могла стати? По-перше, свою роботу неймовірно люблю. По-друге, я ж більше нічого не вмію робити. Тато працював на телебаченні режисером, мама була актрисою. І я то на кіностудії, то у театрі сиділа до глибокої ночі. Знала напам’ять всі мамині спектаклі, всі її пісні, увесь її реквізит.

— Через це навіть до вступних іспитів не треба було готуватися?

— Ні. Тато ніколи не дозволяв мені виходити на сцену. Казав: щось з тобою станеться, і потім тобі це заважатиме. А я так хотіла! Бо всі акторські діти грали у спектаклях, а я сама сиділа за лаштунками. Коли я вступила у МХАТ, була така скута, така сором’язлива.

— Дивилася запис “Як дві краплі”. Ви так вільно почуваєтеся на сцені...

— За це маю також бути вдячна “Моїй прекрасній няні”.

— Знаю, що через зйомки у цьому серіалі ви пішли з Театру Олега Табакова. Вас тоді ніхто не розумів, бо потрапити у “Табакерку” — велика удача. А ви взяли і звільнилися.

— Було таке. Ми три з половиною місяці, не призупиняючи зйомок, працювали без вихідних. Це було таке навантаження, аж страшно пригадати. Доводилося вчити багато тексту. А коли запам’ятовуєш багато матеріалу, то все, що було колись, видаляється з голови, як файли. Першим видаленим мною файлом була англійська мова. Через два тижні такого шаленого навантаження спілкувалася з американцем, і раптом відчуваю, що не встигаю щось йому сказати. Наступна стадія — почала забувати про роль. Потім почала плутати дні. Залишилися лише тексти у голові. В якийсь момент забула про спектакль. Як правило, приходила у театр за три години до спектаклю. Це — моє правило, яке успадкувала від мами. А того дня мені зателефонували за 15 хвилини перед початком вистави. Я не підійшла до телефону, бо була на знімальному майданчику. Чудово розуміла, що ситуація жахлива. Саме тоді я й зрозуміла, що більше не хочу працювати у Театрі Олега Табакова. Написала заяву. Пояснила все Олегу Павловичу, подякувала йому за все, попросила пробачення, що так сталося. А наступні два дні думала, що пом­ру. І тільки на третій день зрозуміла, яка я щаслива і вільна!

— Завдяки серіалу ви стали телеведучою. Вам навіть довірили оцінювати вокалістів у шоу “Народна зірка”. Важко бути членом журі?

— Дуже! Це був мій перший досвід, коли мене запросили у журі. Відповідально. Розуміла, що люди запам’ятовують кожне сказане мною слово. І чекають гостроти суддівства. Як я могла поранити словом когось? Співаки виходять і розкривають перед тобою душу...

— А потім самі стали учасницею шоу, коли заспівали у проекті “Дві зірки”. Хвилювалися?

— Зараз працюю ведучою цього проекту і вже не хвилююся. А коли виходила співати, — на мене нападав такий неймовірний страх! Я ж не Лара Фабіан. Співала шість років тому. Та коли зараз спробувала послухати ці свої співи, згоряю від сорому. Чую неточні ноти, бо це все наживо співалося. І лише тепер думаю: “Як я могла? Для чого погодилася?”.

— А потім були “Танці на льоду”, де зустріли своє кохання?

— На майданчику між нами роману не було. По-перше, було багато роботи, по-друге, я ж була не вільна, і Петро також. Нам було не до романів. А потім пролетів якийсь електричний заряд між нами. Та й не хотіла я поєднувати роботу і особисте життя. Але не могла відвести від нього погляду, бо катався він неперевершено. Вважаю його найкращим фігуристом, і не тому, що він мій чоловік. Він — талановитий і красивий. Однак “людська” розмова між нами відбулася вперше після проекту.

— Довго він до вас залицявся?

— У нас все якось дуже швидко відбулося. Петро постійно був у поїздках, я — на зйомках. Але було якесь чітке розуміння: нам треба в одну точку.

— Ви відчували, що Петро та людина, з якою можна і у вогонь, і у воду?

— Важко було у це повірити. Після подій, що сталися зі мною, була печія всередині: і відкритися складно, і розслабитися важко... А з ним настало чітке розуміння: ця людина не завдасть болю. Бо ж, трапляється, тягне до якоїсь людини, хоча наперед відомо, що з нею можна лише наїстися гіркої ягоди. Як правило, до таких і тягне, на жаль... А Петро — інший. І у наших гарних стосунках його заслуг є більше, ніж моїх.

— А що, у вас важкий характер?

— Мені здається, що я дуже комфортна людина. Живу завжди на позитиві, йду вперед. Хоча мені не подобається моя поспішність, бо швидко приймаю рішення. Правильно-неправильно, не думаю. Потім буде видно, чи вцілила... А якщо щось не так, якось “вирулимо” (сміється. — Г. Я.).

— Як ваші діти сприйняли Петра?

— Було би неправдою, якби сказала, що підбігли і почали радісно вигукувати: “Стань нашим татом!”. Ні. Як і не було скандалів і образ. Все минуло гармонійно.

— Як Петро запропонував вам вийти за нього заміж?

— Ми довго зустрічалися. В якийсь момент на мене щось найшло, і я вирішила поставити крапку на стосунках. Полетіла відпочивати на Сардинію. А ми перед цим домовлялися разом їхати на Олімпійські ігри у Китай. Але я полетіла сама, та ще й в іншому напрямку. Через якийсь час телефонує Петро і питає: “Я можу приїхати до тебе на кілька годин?”. Приїхав. Ми ходили берегом, раптом він каже: “Пішли купатися”. Надворі ніч. Вода холодна. Настрій — ніякий. Я відмовилася. А він вирішив поплавати. Сиджу на березі і думаю: чого він так наполягав, щоб я поплавала з ним? Аж раптом він кричить з води: “Знаеш, що я знайшов?”. О, думаю, дитячий садок: мушлі збирає. А він вийшов на берег, відкрив долоню, а у ній — перстень. Став на коліна і каже: “Виходь за мене заміж”. Яка я була щаслива! Але не могла цього сказати. Розгубилася. Ми повернулися у готель, зайшли у ресторан. І у нас так сяяли очі, що присутні усе зрозуміли.

— І він заради вас повернувся у Росію?

— Ще на початку наших стосунків Петрові довелося прийняти важливе рішення стосовно переїзду з Америки. Це було не так просто. У Штатах він жив і працював 17 років (у середині 90-х Петро Чернишов переїхав у Нью-Йорк, став п’ятикратним чемпіоном цієї країни з фігурного катання. — Г. Я.).

— Ви не приховуєте свого віку, а виглядаєте, ніби вам 25 років. Як вам це вдається?

— Не можу сказати, що дотри­мую­ся якоїсь жорсткої дієти. Звичайно, змушена себе в чомусь обмежувати, але обійтися без солодкого... Ні! Не можу. Я їм хліб. Правда, не щодня. І вершкове масло — воно необхідне організмові. І так само, як хліб — не щодня. Щоб добре виглядати, треба уважніше ставитися до питань харчування. Не треба намагатися бути схожими на манекенниць. Їх не наздогнати. Треба плавати, ходити на масажі і до косметолога. Усе це дасть гарний результат.

— Яка ви господиня?

— Приготувати можу багато чого. Та, на жаль, роблю це не так часто, як би хотілося. Люблю запікати рибу. Можу приготувати рибну юшку. І м’ясо смажене у мене — пальчики оближеш. Правда, після мого готування у кухні щось таке твориться (сміється. — Г. Я.). Олія хляпає в різні боки, гора битого посуду. Але це все не так важливо. Головне, щоб страва вийшла смачна! n

Київ