Емма Андієвська: «Жінці, яка цікавиться не тільки ліжком, важко в житті»

За потужним талантом та колосальним працелюбством ховається непроста доля феноменальної жінки. Біографія 82-річної пані Андієвської настільки сюрреалістична, що може позмагатись зі сюжетами її книг, котрі, за словами письменниці, з’являються їй уві сні. В ексклюзивному інтерв’ю для “ВЗ” пані Андієвська розповіла те, про що не пишуть в анотації та не згадують біографи.

—З дитинства аж до зрілого віку хвороби приковували мене до ліжка і відмежовували від зовнішнього світу, — почала розповідь мисткиня. — Проте усе має інший бік. Завдяки дитячій хворобі я вивчила українську мову — у шість років батьки перевезли мене з Донецька на Київщину до Вишгорода, бо не сприймала донбаську воду. До того української навіть не чула, у нас вона була зневажена, мене свідомо готували за допомогою гувернанток «на росіянку». А навколо панувала ілюзія рівності, братерства та справедливості, тож я, ще дитиною, вирішила бути на боці справедливості. З київського періоду у мене в серці вкоренився образ чарівної України, вишгородських красунь, мелодійної мови… Тоді, у шість років, поклялась, що писатиму тільки українською. Так і роблю, хоча досконало володію чотирма мовами.

- Як батьки поставились до такого впливу?

— Мати дивувалась, але ніколи нічого не забороняла. Ця дитяча любов до України стала моїм персональним просвітленням, моїм свідомим, хоча й дитячим вибором. До десяти років я жила, наче Будда у палаці, займалась з вчителями індивідуально, ні в чому не знала обмежень. Батьки, шановані люди, оберігали мене від негативу. У шість років я зробила свою першу ілюстрацію до книжки Бокаччо. У чотири — склала свій перший вірш.

- Чому ж тоді емігрували і як це вдалося у 1943 році?

— Ця еміграція була на межі неможливого. Але людина здатна зробити неможливе, якщо їй загрожує смертельна небезпека. Мама взяла нас, дітей, за руки і в переддень того, як радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Розуміла, що нас знищать, — перед тим совєти застрелили батька. Він був видатним, але не партійним, хіміком-винахідником.?Батька прибрали, аби його винаходи не дісталися німцям. Мама “на мигах” впросила німецького солдата, і той дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути Київ. Я потрапила в Берлін у 12 років. Вижили тільки завдяки матері, вона була дуже сильною. Жінки взагалі сильніші за чоловіків...

Роботи Андієвської увійшли до мистецтвознавчих енциклопедій світу.

- Чому, переїхавши у Берлін, ви відмовились навчатись у гімназії для дівчаток…

— Бо ж вони були дурні, наче гуски! У гімназії дівчаток навчали вишивати, причісуватись та мило усміхатись. Це не вписувалось у моє поняття освіти. Поставила питання руба — навчатимусь тільки з хлопчиками.

- У чоловічій гімназії було простіше?

— Спочатку хлопці кепкували і підколювали мене. Але я була дуже серйозною дівчинкою з набагато кращою пам’яттю, реакцією та успішністю. Мене цікавили філософія, історія, мистецтво, про якісь залицяння й мови не могло бути. Тим паче еміграція, хоч і врятувала від смерті, але полегшення не принесла. За кордоном моїй сім’ї довелось виживати…

- Виходить, усе, про що мріяла радянська людина, — міф?

— Європа ніколи так благодатно не жила, як тепер. На Заході мене чекали суворі закони: або, зціпивши зуби, дерешся наверх, або вмираєш з голоду. З одного боку, усе дозволено, а з іншого — тут були люди, що за шматок хліба готові перекрити тобі кисень. Я зазнала років тяжкої праці. Це не комунізм, де свою роботу можна було виконувати так-сяк і отримувати пайку. Закордон навчив мене дисципліни та працелюбності.

- Мабуть, Заходу завдячує­те й художньою освітою?

— Не ходила у художню школу. Закінчувалась Друга світова війна — не було ні шкіл, ані можливості. Крім того, я помирала від недуг. Три роки пролежала в гіпсовому ліжку хвора на туберкульоз хребта, після цього вісім років ходила в корсеті. У гімназії мене рятувала досконала пам’ять: приносили конспекти за місяць, я перечитувала їх і наступного дня складала екзамени. Стосовно відсутності художньої освіти ніскільки не шкодую — мій політ фантазії не запрограмований теоріями. Наповнювала свою голову тим, чим вважала за потрібне. У дев’ять років прочитала усю світову літературу у російському перекладі. У чотирнадцять вже могла читати іноземну літературу мовою оригіналу. Шкодую тільки, що не змогла продовжувати заняття вокалом — мала природне оперне контральто, навіть брала уроки оперного співу.

- Якщо не навчались модернових напрямів мистецтва, то звідки взялися ваші неймовірні образи у картинах?

— Я — візіонер, у голові маю до десяти зображень майбутніх полотен. Треба тільки взяти пензель до рук і витягти ці образи на волю, інакше протримаються два тижні і зникнуть. Не знаю, що таке брак ідей чи натх­нення. А мені 82 роки! Перша книга “Герострати” приснилась мені у 19 років — бачила слова, цілісний текст. Я ледве встигала записувати усе побачене уві сні.

- Ходять чутки, що спите лише дві години на добу...

— Це правда, і так з п’ятдесяти років. Замолоду взагалі могла спати одну годину.

- У ваших літературних творах, а тим паче в художніх, відчувається вплив езотеричних знань...

— Змалечку переймаюся езотерикою. Наше буття таке коротке на цій землі — тільки прийшли й скоро відходимо, тому дивно не цікавитися таким кардинальним питанням. Багато нового відкрив мені Кастанеда. Українцям було б корисно більше дізнатись про цього перуанця. Його дванадцять англомовних томів повинні бути перекладені українською, адже це важлива віха для самопізнання та розвитку людства. Так звані точні науки не здатні усього пояснити.

- Кажуть, ви не хотіли виходити заміж, мовляв, одружені з мистецтвом...

— І це правда. Треба обирати: або ліжко, або мольберт. У часи моєї молодості жінка не могла жити для себе — обов’язковою умовою шлюбу було народження дитини. Фізіологічна роль жінки вважалася єдино правильною. А скільки геніїв пропадало у ліжку... Знає­те, у дев’ять років я перечитала усього Гі де Мопассана. Думала, невже й мене чекає така доля? Ніколи в житті! Вірю для себе тільки в духовних дітей.

- Проте заміж усе-таки вийшли. Чим зачарував чоловік?

— Іван, наче лицар, чекав десять років, коли я скажу “так”. Таку шляхетність треба винагороджувати. Мені імпонувало, що чоловік був на 24 роки старшим за мене. Молоді хлопці виглядали страшенно примітивними. Жінці, яка цікавиться не тільки ліжком, важко в житті. Попри це, 40 років прожила з одним чоловіком. Перед смертю Іван сказав: “Як би було добре, коли б Емма мала свою майстерню”. Але спочатку, як тільки побралися, нарікав, мовляв, “скільки можна малювати ті ковбаси”. Я його заспокоювала, казала, що все буде гаразд. І про те, що я написала нову книгу чи створила чергову серію полотен, чоловік дізнавався вже на відкритті виставки чи на літературних вечорах.

- Але ж ваш чоловік Іван Кошелівець теж був знаним письменником...

— Я завжди підтримувала чоловіка, деякі твори витягувала з нього — наполягала, що той чи інший сюжет треба записати. Жінка поширює свою життєдайну енергію на все, що її оточує. Зараз вивівся новий, чоловікоподібний тип жінок, але це ілюзія! Для чого нам бути чоловіками? Жінка покликана давати життя, творити і оберігати свої творіння. А це передбачає любов, витривалість і тому подібні речі.

- Ви перелічили внутрішні якості. А яку тоді роль відіграє для вас зовнішність?

— Мене власна зовнішність ніколи не хвилювала. Краса — небезпечна сила і велика влада. Красуні іноді так нею захоплюються, що забувають про духов­ний та розумовий розвиток. Створюють неприпустимо примітивний образ жінки.

- Але ж елегантно одягаєтесь, робите макіяж...

— Це не більш аніж щоденна дисципліна, яку підтримую задля поваги до людей, що мене оточують.

- Пані Еммо, ви періо­дично приїжджаєте з Мюнхена в Україну. Чи пригадуєте ваш перший візит після еміграції?

— Як я можу забути, у мене ж фотографічна пам’ять. Приїхала у 1992-му відвідати Украї­ну, бо вона нібито стала самостійною. Картина, яку тут побачила, нагадувала анекдот: м’ясник є, м’я­­­сарня є, тільки м’я­са нема. Досі сподіваюся, що м’ясо наросте, я ві­рю в молодь, вірю в неймовірну силу і креативність українців. Рекомендацій не даватиму, бо не належу до тих проповідників, котрі підіймають пальчик і кажуть, як кому жити. Хочеш когось повчати — стань для нього прикладом.

- Звертаються за порадами?

— Звертаються навіть з проханням допомогти матеріально! Це дивно, зважаючи на те, що у мене немає ні статків, ні бодай власного ательє у Мюнхені, де зараз мешкаю. Моя майстерня — це вітальня. Коли приходять гості, то змушені тіснитись поміж картин та мольбертів. У західному світі можете писати та зображати все, що завгодно. Натомість тобою не опікує­ться жодна творча спілка. З літературної чи художньої праці можна прожити тільки, якщо творити спеціально для якоїсь публіки. Але тоді я була б змушена підроб­лятися під ту пуб­ліку, а це для мене неприйнятно. Тому я досі маловідома й малочитана, хоча 40 книжок написала, намалювала 15 тисяч картин.