Передплата 2024 «Добра кухня»

Віктор Неборак: «Сучасні політики далекі від літератури, тож небезпеки у політичних писаннях немає»

Поет-«бубабіст» Віктор Неборак нещодавно випустив у світ свою нову книгу «Автобіографічний текстиль».

Левова частка твору — опис педагогічних поневірянь ще зовсім юного поета. Про вчительський досвід, становище митця в СРСР, місце поета в українській політиці та боротьбу з книгами у власному домі Віктор Неборак розповів кореспонденту «ВЗ».

- Після закінчення філологічного факультету ви за розподілом потрапили вчителювати на Луганщину. Чому саме туди вас відправили?

— Це була загальна практика для того, щоб витворювати єдину радянську спільноту. Мій випадок був особливий тим, що тоді я був вже відносно відомим молодим літератором: мав публікації і в Києві, і у Львові, виступав на загально-університетських вечорах.

- Невже не було варіантів домовитися і залишитися у Львові?

— Були. Треба було домовлятися з директорами училищ поблизу Львова або у Львові, аби вони надіслали лист-прохання, що їм потрібен саме такий цінний працівник, як я. Я цього не зробив. Сподівався, що доля якось сама розпорядиться мною. Коли туди приїхав, зрозумів, що потрапив не просто у Луганську область, а в справж­нісіньку халепу! Був не готовий до викладання у гірничому професійно-технічному училищі…

- Багатьох талановитих людей тоді намагалися забрати «під крило»... Вам надходили сумнівні пропозиції?

— Після розподілу мене викликали у відповідні органи. Вони сподівалися, що я злякаюся далекого переїзду, і заради того, щоб залишитися в рідній домівці, погоджуся на їхню пропозицію стати «наглядачем» серед студентів та викладачів. Обіцяли неймовірну кар’єру. Але я не використав свого шансу… Внутрішній голос підказав, що це непорядно: потрапляти в якісь літературні середовища, а потім доносити, що там відбувалося!

- Виховання чи переконання не дозволили так вчинити?

— Батьки мої не були дисидентами, розмови про цей рух в нашому домі ніколи не точилися. Закінчуючи п’ятий курс університету, довідався, що існує література, яку забороняють друкувати. Не тому, що вона погана, а тому що — інша, аніж та, яку рекомендували до написання в тодішні часи. В СРСР було чітко регламентовано, якою має бути література, як вона повинна писатися... І раптом виявилося, що існує ще якась інша. Завдяки Миколі Рябчукові (український письменник та публіцист. — «ВЗ») мені вдалося пізнати цю літературу. У нього вдома була велика бібліо­тека, і серед неї чималенька колекція самвидаву. У Рябчука я вперше прочитав вірші Грицька Чубая.

- Рябчук вже тоді був вашим близьким другом?

— Наша дружба зміцніла трохи пізніше. Коли він вперше показав свою колекцію самвидавів, то не міг бути у мені певним на 100%. Рябчук усвідомлював, що я міг бути вже «завербованим», бо й сам неодноразово бував на таких «співбесідах». Але Микола повірив мені.

- Що ви подумали, коли вперше побачили своїх колег по цеху — Андруховича та Ірванця?

— Перш ніж їх побачити, я ознайомився з їхніми творами. Завдяки тому ж таки Рябчукові побачив машинопис першої поетичної збірки Андруховича «Небо і площі». Зрозумів, що це дуже хороший поет. Що я хотів би писати приблизно в такому ж напрямі. Окремі вір­ші запам’ятовувалися сходу. Щось схоже я відчув після прочитання творів Ірванця. Наші з ним дебютні книжки видавництво «Каменяр» надрукувало у так званій «братській могилі». Це коли під однією обкладинкою друкують одразу кількох авторів. Тоді надрукували разом мене і Ірванця, третім автором став поет з Рівенщини — Рачинець.

- Чия була ідея створити «Бу-Ба-Бу» і як ви отримали роль «Прокуратора» в цьому літературному угрупованні?

— Ідея Анд­руховича. Спочатку не ставили собі за мету щось міняти чи комусь протистояти. Тим більше, не переслідували комерційних цілей. Ставили за мету товаришувати. Коли в країні розпочалася перебудова, почали виступати публічно. Влаштовували поетичні читання, але інколи це перетворювалося у перфоманс, завдяки нашим творчим друзям. А розподілення ролей у «Бу-Ба-Бу» — це була гра. Нічого особливого.

- Для яких українських гуртів вам доводилося писати пісні?

— Колись був у Львові театр-студія «Не журись!», вони виконували пісні на наші слова. Це і Віктор Морозов, і Тарас Чубай. Деякі з цих пісень можна й досі «виловити» в Інтернеті. Група «Мертвий півень» має багато пісень на слова Андруховича і десь з десяток на мої. Три роки тому вийшов новий альбом «Мертвого півня», до якого увійшли дві мої пісні.

- Чи є у вашій творчості заборонені теми?

— Заборонених тем немає. Хто може мені заборонити писати, якщо в мене є таке бажання? Можу просто щось не публікувати, коли вважаю, що ще не настав його час. Свій «Карбонітський щоденник», який увійшов до «Автобіографічного текстилю», не друкував майже 30 років. Писати можна все, що хочеш, а от перед тим, як публікувати це, — треба добре подумати.

- Ваш колега Ірванець пише на політичну тематику у сатиричній формі. На вашу думку, поетові є місце у політиці?

— Якщо поет не є членом якоїсь партії, якщо це зроблено талановито, то чому б і ні! Інша річ, коли поет думає одне, а пише інше. І пише «інше» тому, що йому за це платять гроші... Політична ситуація швидкоплинна, тому такі вірші можуть швидко втратити актуальність. Хоча можна вести такий своєрідний поетичний щоденник. І якщо захочуть дізнатися у пое­тичній формі, яка була політична ситуація у 2000-х роках в Україні, то, напевно, звернуться до Ірванця.

- У сучасній Україні небезпечно писати на політичну тематику?

— Ні, звичайно. Рівень сучасних політиків настільки далекий від літератури, що жодної небезпеки тут немає. Інша річ, якби це скандували мільйони. Якби вони відчували, що ця література має такий вплив на народ, як журналістика, наприклад, тоді з’явилася би певна загроза.

- Чи траплялося у вашому житті таке, що не треба було витрачати часу на заробляння грошей, а повністю присвятити себе поезії?

— Це, звісно, було б непогано. Але в нас навіть ті люди, які добре заробляють на літературі, все одно займаються ще чимось. Навіть не знаю, чи є в нас такий письменник, який живе лише з публікації своїх книжок. Я ще є старшим нау­ковим співробітником Інституту Івана Франка.

- Ви маєте трьох доньок. Вони теж виявляють інтерес до поезії?

— Старша, Богдана, у Львові влаштовувала серію поетичних вечорів «Прокидання поезії». Середуща донька Ярина нещодавно нас з дружиною дуже здивувала. Вона взяла том перекладів Веслави Шимборської і вголос почала читати ці верлібри. Для дванадцятирічної дитини це доволі складна поезія. Діти живуть серед книжок, тому, відповідно, цікавляться літературою.

- Багато книжок купуєте?

— У мене вже стільки книжок, що треба прожити ще років з 200, щоб прочитати усе. Тепер дуже вибірково ставлюся до книжок, які потрапляють до мого дому, бо вони скоро вже витіснять мене і моїх рідних з квартири. Вдома треба тримати лише ті книги, які перечитуєш кілька разів.

Довідка «ВЗ»

Народився 9 травня 1961 р. у смт Івано-Франкове Яворівського р-ну Львівської обл. 1983 р. закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (українське відділення). Від 2009 р. — на посаді старшого наукового співробітника Інституту Івана Франка НАН України.

Один із засновників літературної групи «Бу-Ба-Бу» (17 квітня 1985 р., Львів).

Член Національної спілки письменників України (від вересня 1991 р.). Член Асоціації українських письменників (від лютого 1997 р.).

Поетичні книги: «Бурштиновий час», «Літаюча голова», «Alter Ego», «Розмова зі слугою», «Епос про тридцять п’яту хату», «Літостротон», «Повторення історій», «Вірші з вулиці Виговського».

Проза та есеї: «Повернення в Леополіс», «Введення у Бу-Ба-Бу», «Базилевс», «А. Г. та інші речі», «Колишній, інший: автобіографічний текстиль».

Одружений, батько трьох дітей.