Передплатити Підтримати

«Їду в таксі, а таксист плескає мене по плечу і каже: «А зроби мені візу!»

Ексклюзивне інтерв’ю журналіста «ВЗ» з Генеральним консулом Республіки Польща у Львові Ярославом Дроздом

Генеральний консул Республіки Польща у Львові Ярослав Дрозд (на фото) очолює цю дипломатичну установу уже два роки. На його каденцію припала підготовка до чемпіонату Євро-2012, черговий етап реформування комп’ютерної системи реєстрації візових формулярів, нарешті зрушило з мертвої точки питання Польського дому у Львові. Кількість виданих віз сягнула рекордної цифри — 600 тисяч за два роки. Пан Ярослав — великий оптиміст, людина із почуттям гумору. Про роботу, побут і хобі, черги за візами, відмінності між українцями і поляками пан Ярослав Дрозд розповiв в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

— Пане Ярославе, ви у Львові вже два роки. Які загальні враження за цей період? Що вразило, здивувало, чого навчилися, які висновки зробили?

— Досі ніколи не працював в Україні і ще вчуся, вивчаю Львів, Україну. Але тішуся, що свого часу погодився на роботу у Львові. Довго відтягував з цим рішенням, вагався залишити “господарку” у Санкт-Петербурзі, де працював довший час. Їхав з Росії поспіхом, навіть не встиг купити книжок про Україну і підготуватися до переїзду. Але тішуся, що прийняв таке рішення. Допомогло і те, що польським Послом у Києві є колишній Генеральний консул у Львові пан Генрик Литвин. Він розуміє ситуацію і проблеми. Україна є нашим стратегічним партнером, і це честь — бути шефом найбільшого польського консуляту у світі. Попри труднощі (наприклад, досі тягнеться кілька судових процесів з українським забудовником щодо нового приміщення консуляту), Львів є файним містом.

Багато цікавих подій у Львові пов’язані з польсько-українською співпрацею. Цього року на Форумі видавців статус «Краї­на — Почесний гість» отримала Польща. Приїдуть 45 польських авторів, зокрема знаний режисер і письменник Кшиштоф Зануссі, свої мемуари представить екс-перша леді Польщі Данута Валенса.

— Які ще маєте проблеми, крім судових процесів із забудовником?

— Мені важко зрозуміти, коли до мене телефонують у неділю, година так п’ята вечора, і кажуть: “Мені потрібна віза”. Генконсул має різні можливості, але... Часом дратує така “безпосередність”. Але, з іншого боку, тішить, що можна легко і швидко нав’язати контакт з представниками адміністрації, міської ради...

— І ви їм можете подзвонити о п’ятій годині у неділю...

— Ні, я в неділю дзвонити не буду. Перші 15 років дипломатичної кар’єри я провів у німецькомовних країнах. Для мене дзвінок у неділю після обіду, якщо, звичайно, немає якихось форс-мажорних обставин, це шок. Але вже звик... Намагаюся не дзвонити до своїх співробітників, коли вони у відпустці. Відпочинок — це відпочинок, а неділя — святий день. Коли я даю свою візитку з мобільним телефоном, завжди попереджую: дзвоніть тільки у важливих справах.

— Чим відрізняється менталітет українця і поляка? Ми більше схожі між собою чи більше відрізняємося?

— Кажуть, щоб вивчити людину, треба з’їсти з нею пуд солі. Я “з’їв” лише маленьку ложечку... Наша ментальність, емоційність дуже подібні. Що мене дивує (а може, це ефект від моєї попередньої роботи), що українці у вирішенні справ не користуються офіційними можливостями. Наприклад, намагаються вирішити питання про візу з Генеральним консулом. У Польщі люди знають: якщо скористаються офіційним шляхом, швидше вирішать свою справу. Якщо офіційним шляхом щось раптом не вирішено, тільки тоді шукають керівника.

Доходить до анекдотів: їду в таксі, а таксист мало не плескає мене по плечу і каже: “А зроби мені візу!”. Я відповідаю: “Ні, я зараз їду в таксі, а візи ми робимо у консульстві”. У Львові люди дуже безпосередні.

— Попередній Генконсул ґжеґож Опалінський розповідав мені, що “посередники”, які у черзі “вирішують питання” з оформленням візи, на вулиці хапали його за рукав і пропонували свої “послуги”. Чи з вами такі казуси траплялися?

— Ні, ці “посередники” мене вже знають! Зі мною вітаються, кажуть “Добрий день!”. А я їм сказав: “У вас ще буде безробіття”.

— Але наразі мають “роботу”...

— Значно менше, ніж раніше. На “посередників” найчастіше натрапляють приїжджі з інших областей. Львів’янина вже не обдуриш. От як перестануть сюди приїжджати з Чернівців і Ужгорода, то взагалі “посередникам” не буде чого робити. Плануємо наприкінці вересня змінити географію нашого консульського округу. Досі обслуговували Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську, Закарпатську і Чернівецьку області. Тепер жителі Тернопільщини будуть обслуговуватися в Генконсульстві у Луцьку, а Чернівецької — у Вінниці. Там менше людей, зацікавлених у польській візі, відповідно, ми у Львові зможемо обслужити більше і якісніше людей із Львівщини, Івано-Франківщини і Закарпаття.

— Чи з’явилися у вас у Львові друзі за ці два роки?

— О, так. У Львові маю багато добрих партнерів, не тільки офіційних, а й “на дружній нозі”. Дуже мені тут допоміг Почесний консул Австрії пан Ярослав Наконечний. Маю добрі контакти з діячами культури, наприклад, директором Театру ім. М. Заньковецької Андрієм Мацяком, директором Львівської опери Тадеєм Едером. Трохи бентежить велика ротація держслужбовців високого рангу. Як приїхав сюди, був один головний митник у Львові, тепер — уже третій. Губернатор також вже третій. Чудово, що в областях України діють представництва МЗС. Бо у нас є одне міністерство — у Варшаві. А у вас тут є представник МЗС пан В’ячеслав Войнаровський, він працює ще на вісім округів. Був колись дипломатом у Варшаві, це людина з великим досвідом, фантазією, артистичним підходом. І з боку обласної адміністрації, і міської, і усіх рад добре ставлення. Можливо, є якісь проблеми, але я людина спокійних підходів і вважаю, що проблеми добре вирішуються у діалозі.

— Про які проблеми йдеться?

— Є декілька проблем, кожна має довгу історію. Багато років ми шукали приміщення для Польського дому у Львові. Тішуся, бо є конкретний поступ. Вдячний Львівській міській раді, міському голові Андрію Садовому, котрі підтримали цей проект. Завдяки допомозі Міністерства оборони України знайшли будинок (вул. Шевченка, 3. — Авт.). Завершуємо формальні процедури. Ще не з’ясовано питання ділянки під будинок. Треба і паркінг розмістити, і приміщення для Польського театру, який діє у Львові вже 55 років. Установа буде називатися Центр культури Польщі і європейського діалогу — Польський дім.

Ще одна проблема — костел Святих Марії і Магдалени, частині львів’ян відомий як Органний зал. Дивно, що таке велике і культурне місто, як Львів, досі не має класичного концертного залу. А костел має бути костелом і служити вірним та парафіянам. Релігійна громада римо-католицької парафії Св. Марії-Магдалени вимагає повернення костелу правовим власникам.

Зараз в одному приміщенні співіснують парафія Св. Марії-Магдалени і Органна зала. У старовинній каплиці облаштували... туалети. А у цьому приміщенні є чудові фрески Розена, який розписував Вірменську церкву.

— Чи маєте проблеми з візовим процесом? Адже щороку збільшується кількість українців, які хочуть отримати візу.

— Основна проблема — незважаючи на збільшену кількість віз, люди два місяці чекають на реєстрацію. Але таких черг, які були раніше, коли стояли по 1,5-2 тисячі людей, зараз немає, стоїть щонайбільше сотня. А від 12-ї години дня взагалі немає “колєйки”. Знову ж таки повертаємося до менталітету — паспорти видають від 9.00 до 16.00, а черга за паспортами стоїть від 7-ї ранку. Навіщо? Очевидно, людям подобається стояти в чергах...

Ми в усіх обласних містах нашого консульського округу відкрили візові пункти.

Торік ми видали 334 тисячі 965 віз. Цього року до 21 серпня видали уже 215 тисяч. Беручи до уваги, що для Тернопільської області вже частково видає візи Луцьк, а для Чернівецької — Вінниця, наш консульський округ закінчить рік тільки для трьох областей і, прогнозую, видамо таку саму кількість віз, як і торік, — понад 300 тисяч. Це насправді означає зростання кількості.

— Як почувається у Львові ваша дружина пані Беата, чим займається?

— Беата почувається тут як вдома. Анґажується у багато справ, допомагає мені. Прийоми, зустрічі, візити, ділові застілля — це все треба організувати, торкнутися ситуації жіночою рукою. Беата — ініціатор багатьох культурних заходів. Підтримує благодійний фонд «Даймо надію», який допомагає дітям з онкологічними хворобами. Цікавиться мистецтвом, захоплює­ться колекціонуванням художніх виробів зі скла. Високо цінує львівське художнє скло, каже, що італійське муранське скло не йде в жодне порівняння з ним.

Дружина знає, де що дешевше купити, ходить на базар, торгується, їй це подобається. Український борщ і вареники я завжди любив. Деруни, голубці мені смакують. Маємо тут добре помешкання, взяли з притулку пса (вдома у Польщі у нас завжди був пес). На жаль, діти не з нами, син уже дорослий, чекаємо внуків.

— Маєте службове авто?

— Маю “Пежо-207” і службове “Вольво S80”. Але люблю і в трамваї проїхатися — завжди маю зі собою талончики (пан Ярослав відкрив гаманець і продемонстрував пачечку талонів на електротранспорт. — Авт.). І маршрутки не боюся. Хоча їздити у ній непросто, але мені подобається, як там передають гроші з рук у руки! У нас люди вже так не “касують”, всюди картки на проїзд і квитки.

— Які книжки зараз читаєте, які фільми останнім часом подивилися?

— Дивився турецький серіал “Величне століття. Роксолана”. Мені цікаво, бо це пов’язано з Україною. Маю декілька книжок про Львів. Нещодавно мені подарували альбом про скарби України “Скіфське золото” — це чудові речі. Подобається ходити до музеїв, причому “неофіційно” купити квиток і спокійно подивитися виставку. Директори музеїв за це ображаються на мене, хочуть самі мене зустріти, показати все. Але на офіційному відкритті виставки багато не подивишся...

— Маєте хобі?

— Маю колекцію металевих фігурок — близько двохсот. Зараз вам одну покажу! (Пан Дрозд приніс і показав важкеньку бронзову мавпочку. — Авт.). Уже двадцять років зі мною їздить по світу як талісман.

З досьє «ВЗ»

Ярослав Дрозд — Генеральний консул Республіки Польща у Львові (у рангу титулярного посла), доктор гуманітарних наук. Народився 13 червня 1955 року у м. Кошаліні. У 1974-1978 роках вивчав журналістику на факультеті суспільних наук Університету ім. Адама Міцкевича у Познані (УАМ). У 1978-1986 рр. — аспірант в Інституті політичних наук УАМ, а також асистент в Інституті економічних та суспільних наук Познанської політехніки. Був також асистентом та старшим асистентом у Польському інституті міжнародних відносин (ПІМВ) у Варшаві.

У 1986-1990 рр. працював другим та першим секретарем Посольства Польщі у ФРН. 1993-1995 рр. — радник-міністр у МЗС Польщі. В 1995-2002 рр. — перший радник Посольства РП в Австрії. Від жовтня 2005 року до 31 серпня 2011 року — Генеральний консул Республіки Польща у Санкт-Петербурзі (Російська Федерація). З 1 вересня 2011 року призначений Генеральним консулом Республіки Польща у Львові. Попри це, постійно займався нау­кою. З 2002 року є професором факультету історичних та суспільних наук Варшавського університету ім. Кардинала Стефана Вишинського. Володіє німецькою та російською мовами, спілкується українською. Одружений, має сина.

Анекдот від Ярослава Дрозда

«Я, взагалі-то, дуже ризиковані анекдоти розповідаю, для газети вони не підійдуть, — сміється пан Ярослав. — Є такий старий дипломатичний анекдот: «Чому дипломати полюбляють прийоми-фуршети, на яких закушують стоячи? Щоб більше їжі влізло». Але це жарт. Насправді дипломатичний прийом часто проводять саме у фуршетному форматі, бо тоді є можливість порозмовляти з більшою кількістю людей. Особливо це актуально у столицях великих держав, де є більше сотні посольств. У Санкт-Петербурзі, наприклад, було тільки 33 генеральні консули, а ще міська влада. Було навіть важко усіх запам’ятати».